плаче передня лавка в судi.
– Тут уже один нахвалявся, та й сам на цю лавку гепне, – через плече презирливо кинув Прокiп.
– Ходiмо, Дмитре, до мене. Саме синок з Ленiнграда приїхав. Порадував батька. Буде тобi з ким про життя поговорити. Ти знаєш, що вiн каже? У всесоюзному iнститутi, який рослинами iнтересується, однiєї пшеницi зiбрано аж тридцять тисяч зразкiв. Ну, а всього iншого i не полiчиш. От куди б нам з тобою восени поїхати. Тiльки бабу свою треба загiтувати… А ти не дуже журися. На зборах захистимо тебе. Захистимо. А Прокiп погорить, – як умiє, заспокоює похмурнiлого, задуманого чоловiка.
I в Дмитра затiпались повiки. Попрощався i попрямував не додому, а в поле…
Увечерi на правлiннi колгоспу пiсля звiту Степана Кушнiра про хiд сiвби стояло питання про Дмитра Горицвiта.
– Хулiган i рвач, якщо не прихований ворог. Що означає, товаришi, в таку пору на очах усього колгоспу, районної партiйної органiзацiї зiрвати посiв гречки? Це означає – дати привiд усiм робити, як хочеш, що хочеш i коли хочеш; ввести анархiю, знищити плановiсть роботи. Перед нами одверта вилазка класового ворога. Правлiння не може покласти край ворожiй дiяльностi деяких випадкових бригадирiв. Про цей обурливий випадок я сьогоднi ж сповiщу в райгазету i прокурору. Тепер по мiстах он як хапають ворогiв. Треба придивитись, чому цей Горицвiт так густо начинений анархiзмом, вiд кого вiн iде i чим це пахне? Коли рентген нашої прокуратури просвiтить його середину, то, надiюсь, тюрма затемнить її.
Правлiння притихло, не стiльки уже думаючи про Дмитра, як про тi арешти в мiстах, про якi щойно говорив Крамовий.
Кушнiр, приголомшений погрозами i гучними фразами, не заступився за Горицвiта, хоча й знав, що той був неоцiненним працiвником. «Хай сам потiм стукає далi, – вирiшив. – I треба було йому вв'язуватися в бучу. Помовчав би собi без меншого лиха. А то теж – батогом замiряється. Вояка».
I несподiвано рiзко виступив проти Крамового Шевчик.
– Не знаю про хулiганство товариша Горицвiта, але те, що вiн не сiяв гречку, – зробив цiлком правильно.
– Цiлком? – єхидно перепитав Крамовий.
– Так, так! – загарячився Григорiй. – Пора вже за справжнiй врожай боротися. Гречка – це не овес…
– Самоуправщикiв i рвачiв захищаєте! – Крамовий ударив кулаком по столу. – Бачу: все ваше правлiння гнилизною роз'їдене. Один Очерет, дружок Горицвiта, чого варт. Ану, пиши про виключення Горицвiта з колгоспу! – наказав принишклому секретарю.
Той розгублено присунув до себе папiр, заскрипiв пером…
Пiзно, нездоволений собою i засiданням, пiшов додому Кушнiр, а Крамовий, постукуючи олiвцем по столу, iще передавав у редакцiю про обурливi дiї Горицвiта.
Варивон пiсля правлiння зайшов до Дмитра. Розповiв усе, зм'якшуючи тони i запевняючи свого друга, що ця загроза не страшна.
– Вiн таки хоче, щоб я його навiки провчив, – похмуро вислухав Дмитро Варивона.
– Ну, i що ти цим докажеш? Нi чорта не докажеш. На дiдька, значить, вiн тобi, така погань, здався? I не подумай паскудити руки об нього. Я знаю: збори не затвердять постанови правлiння. У кого з наших бригад пiднiметься рука проти тебе?
– Чому нi? У Варчука, Василенка…
– Ну, про тих не будемо говорити. То грязь, що прилипла до наших колiс. Все перемелеться, Дмитре, i мука буде. Ще й яка мука!
– Нi, Варивоне, не для мене така приказка. Вiн, Крамовий, мою, нашу гордiсть хоче переламати, ногами розтоптати. Ось ми пiдводимося з землi, злиднiв, з темряви, а вiн назад хоче нас у багно затоптати, принизити. Ти вiдчуваєш це?
– Бiс його знає, що вiн за чоловiк.
– Вiн хоче, щоб я йому в ноги поклонився, шапку перед ним скинув. А я, будь вiн бог, не поклонився б, коли що не так. 11 То ж це за життя виходить? Ми працюємо з усiєю душею, а нас якийсь зайда може з колгоспу викидати. Це не з колгоспу вiн мене вириває, а з самого життя. Куди я тепер без людей? I що я без людей? Ех… – i затулив обома руками натомлене i почорнiле обличчя.
– Це ти правду, значить, кажеш. Досадно, коли за кривавицю якесь одоробло плює тобi в обличчя. Та дарма, люди знають тебе, не викинуть iз своєї сiм'ї. А ти завтра в район поїдь.
– Завтра недiля… Жаль, що товариша Маркова нема. Той би одразу розiбрався, хто з нас правду шукає.
– Вiн при Марковi тебе не зачепив би. Момент вибрав. Прощавай, Дмитре. Приходь до мене завтра з жiнкою в гостi. Вже Василина скучила за вами, кiлька разiв переказувала, щоб прийшли, – довго не випускав Дмитрової руки.– Ну, не треба, дорогий… Не Крамовий нашою долею править. От що ти батогом намiрявся – це погано: ти прямо як сiрник – зразу спалахуєш. Мовчиш, а потiм…
– Не вскочив би в машину, я вибив би з нього трохи бундючностi.
– Говориш казна-що. Словом, приходь завтра до мене. Подумаємо, що робити, по чарцi, значить, вип'ємо. Не зiйшовся свiт клином на Крамовому.
– Ще б чого бракувало! Тодi зразу кидайся в воду. Ех, боюсь, щоб у газетi не надрукували, – згадав, як блищало сльозами перелякане, скривлене обличчя Василенка, i ще тоскнiше стиснулося серце. Невдоволення, обурення, злiсть лихоманили мiцне тiло Дмитра i так важко, туго, збиваючись в один тоскний клубок, ворушилися в грудях, начебто хто їх викорчовував з болючої плотi.
Вiн буде добиватися i доб'ється свого. Але хiба такої подяки чекав за свiй чесний труд! I коли вже навчаться такi керiвники, як Кушнiр, не тiльки на словах, але й на дiлi пiдтримувати своїх передовикiв? Ти ж обраний батьком для своїх колгоспникiв. А вiдмовиться батько вiд своєї дитини, коли та навiть щось не так зробила, помилилась? Повилазило, що я тiльки добро робив для свого колгоспу? Нi, тепер не буду таким дурним: поновлять у колгоспi – бригадиром i за золотi гори не стану… Це я, виходить, зривник! Коли б усi так уболiвали за роботу, у зернi по колiна ходили б… А добре це пiти полем, коли гречка в цвiту. Закипить рожевими хвилями, а над нею небо тремтить, подзвонює дзвониками.
I дивно: чим бiльше тривожився Дмитро, тим глибше входив у дороге привiлля своїх ланiв. I хоча знав, що вiн з сьогоднiшнього вечора уже напiводрiзана скибка, але це почуття, коли думав про поле, роботу, йшло десь позаду, як докучлива тiнь, бо вiн усiма своїми думками, почуттями, роботою був навiк зв'язаний з людьми. Те, що кiлька рокiв тому було ще вiддаленим, тепер стало кревним i рiдним. I при однiй думцi, що йому доведеться працювати самому, окремо вiд усього села, аж у дрож кинуло. «Нi, не буде по- твоєму, враже. Не на тобi свiт клином зiйшовся».
Знову болiв i тривожився i знову непомiтно входив у свої бригадирськi турботи: бачив себе на полi, з людьми, чув, як добiрне зерно гречки рiвними разками лягало в теплу, крупчасту землю.
Другого дня Дмитро не пiшов до Варивона. Знав, що знову почне друг розважати його i словами, i чаркою, i пiснею. А яке там в бiса може бути заспокоєння, коли всерединi жили розриваються? Краще вже побути на самотi, десь у лiсах чи на полi.
Перекинув через плече свою двостволку i левадами пiшов до лiсу. Думалось пiти аж до старого городища в несходимому яру.
Луги, як червiнцями, горiли слiпучим квiтом латаття, зрiдка похитувавсь червоними гордовитими голiвками коров'як i мерехтiв iскорками зелений квасок. В лiсах уже прозорий огонь зеленi пiдiгрiвав чорнi столiтнi дуби. Помiж молодою травою, наче хто росою бризнув, рясно цвiли бiлi квiти, темнiли сердечка дикого часнику. Вiтри, струшуючись з верховiть, м'яко йшли понад землею, кружляли в озеречках квiту i знову пiдiймались у гомiнку напiвпрозору листву.
Спочатку затуманеним зором бачив Дмитро весняну красу, а потiм, непомiтно для себе, мiцнiше почав вбирати i барви, i свiтло, i шуми, i шерехи, i спiви.
Бiля полудня вийшов на пасiку, привiтався з Марком Григоровичем Синицею.
– Може, медом тебе почастувати, бригадире? Ходiмо до хати.
– Я вже не бригадир, – затиснув уста.
– Як так? Вiдмовився? Це недобре на твої лiта, – несхвально похитав головою.
– Вiдмовили, – i розказав усе Марковi Григоровичу. Але той тiльки розсмiявся.
– Кажеш, чуть не побив Крамового? Варто було б батогом перехрестити. Вiн i мене повчав: чого ви
