дуплове дерево в негоду.
Прикипiвши до коня, Варивон в захватi розсiкав струмки терпкого весняного вiтру; нiжними зеленими полями заколивалась розмивчаста, жива, як вода на бистрi, тiнь, наздоганяючи i не можучи наздогнати вершника.
Бiля пам'ятника котовцям Варивон несподiвано налетiв на Степана Кушнiра; хотiв круто завернути на польову дорогу, але голова пiзнав бригадира, замахав рукою. Покусуючи нижню губу, Варивон на ходу зiскочив з коня.
– Ти куди летиш? Куди? – якось питайно, з винуватою усмiшкою i надiєю поглянув на бригадира.
– Та… жереба об'їжджаю, – зам'явся i зразу ж вирiвнявся Варивон. – Недавно, бiсова сила, самого Олександра Петровича скинув. Мало не вбив чоловiка. Громоход – не жереб. Я йому злiсть пережену на гаряче мило.
– Бiльше нiчого не думаєш робити? – недовiрливо покосився.
– Абсолютно нiчого, – промовив з готовнiстю i ясно поглянув на Кушнiра.
– Да… – ледве не зiтхнув. – Ну, коли таке дiло – заберу у тебе коня: сам втихомирю його.
– Глядiть… скине вас, – розгубився Варивон, не пiдпускаючи Кушнiра до повода. «I пiднесло ж в таку пору…»
– Мене скине? – здивувався.
– А чого ж! Кiнь – як змiй! Мною вже так брязнув об землю, аж дим пiшов. Кiсточки i досi, як цимбали, стугонять, – морщачись i розтираючи груди, обережно бере на переляк свого голову. Варивон так уходить в нову роль, що й справдi починає вiдчувати, наче в нього поболюють костi. Кушнiр пильно i недовiрливо слiдкує за ним, а потiм раптом веселiє:
– Брешеш ти, Варивоне, тебе сам грiм не сколупне з сiдла. Ти скажи по совiстi: в район летиш?
– В район, – здивувався i зiтхнув.
– До Свирида Яковлевича? – уже широко усмiхається Кушнiр, i Варивон дивиться на нього з настороженою опаскою.
– До Свирида Яковлевича.
– Ну, й молодець, Варивоне! Отак би й давно! А то почав петляти, мов заєць на першiй порошi. Аж злiсть розбирає. Ти все чисто розкажи Свириду Яковлевичу, бо я вже з цим Крамовим вимучився до сьомого поту. Вiн усю менi голову, як шершень, продзижчав; вiн усю менi пасiку перекачає. А як почне по телефону тарабанити, так навiть пластмаса не витримує.
Варивон з радiстю i вдячнiстю поглянув на Кушнiра.
– Геть усе чисто скажу! Ще й прибавити зможу… таку тiнь кинув на Дмитра.
– Лишнього не тороч. Знаю тебе, – покивав пальцем i, зiтхнувши, додав: – Знаєш, нiяк тiєї ночi заснути не мiг. Усе за Дмитра. Сам себе останнiми словами за малодухкiсгь лаяв. Навiть жiнцi усе розказав.
– Ото був концерт, – засмiявся Варивон.
– Не без того, – спохмурнiв Кушнiр. – Саме головне, чого вiн, твiй Дмитро, битися лiз… Свою постанову ми скасуємо, а от Крамового треба позбутися. Ну, в добру путь, Варивоне!
– Спасибi, – захоплено потиснув йому руку i, наче молодий вiтер, помчав по шляху.
ХХIII
В долинцi забурчала машина i, пiдмиваючи низькi хвилi просвiтленого рожевого туману, з натугою пiднялась на шлях. Дмитро пiдняв руку, але шофер тiльки головою замахав i поїхав далi. Потiм легко, як ластiвка, вилетiла нова чорна «емка»; в її лакованому одсвiтi блискавично перемiщались придорожнi дерева, мерехтiло потемнiле небо.
«Не вiзьме», – твердо вирiшив, але «проголосував».
Машина сплеском дощопаду зашелестiла по дрiбних камiнцях, зупинилася бiля зеленої зернистої обочини. З кабiни розгонисто вискочив русявий чолов'яга, вирiвняв в одну лiнiю широкi прямi плечi, з цiкавiстю поглянув на Дмитра.
– З Новобугiвки? – трiпнув кучерявим чубом; рухливi каштановi кiльця зметнулися вгору i, пострибуючи, посипалися на надбрiв'я.
– З Новобугiвки, – пильно оглянув рослого, середнiх лiт чоловiка зi спокiйним довгастим обличчям, де-не-де посiченим першими лiнiями зморщок. Вони, немов живi прожилки, вигинаючись, рiзкiше лягли на високе чоло, оповили його задумою. Дмитро якось пiдсвiдоме зрозумiв, що слова незнайомого були веселiшi, анiж увесь його зовнiшнiй вираз.
«Напевне, учений», – подумав, додивляючись до невiдомого так, щоб той не помiчав на собi пильного i одночасно сумовитого погляду.
– До мiста зiбрались?
– Еге. В район.
– Що ж, сiдайте – пiдвезу, – скочив у машину, поглянув на годинника i нахмурився. – Вперед, повний. – промовив так, як оддають команду капiтани пароплавiв.
Машина забринiла, i назустрiч їй, перехитуючись, почав напливати масив лiсу, зрiдка просвiчуючись радiсними голубими стрiчками просiк. Помiж деревами, неначе дитина на орелi, загойдалося раннє сонце.
– А це кому, шоферовi? – Дмитро, знижуючи голос, очима показав на пляшку.
– Нiкому. Шофер у нас людина непитуща, – усмiхнувся i ясними сiроголубими очима поглянув на невеличкого чорнявого парубка. Той тiлька скорботно похитав головою i зiтхнув.
– Щось мало таких шоферiв зустрiчав.
– Як ярина зазеленiла. Барвiнок! – радiли очi невiдомого. – А ви чого в район? Обсiялись уже?
– Де там.
– Дивно! – несхвальне похитав головою. – Не з канцеляристiв?
– Ще чого бракувало, – Дмитро аж закрутився на мiсцi. – В мене така канцелярiя, що вiд зорi i до зорi не обiйдеш.
– Бригадир?
– Бригадир.
– Воно й видно.
– Ха-ха-ха! – не витерпiв шофер i провiв долонею по надбрiв'ю.
– Гляди не захлинись. Це по-малолiтству трапляється, – блiднучи, пiдкусив Дмитро.
Шофер здивовано поглянув на нього, обернувся i, давлячись смiхом, затрясся над стерном. Невiдомий допитливо покосився на Дмитра.
– У справах їдете? – приязнiше заговорив.
– Гiркi нашi справи.
– Гiркi?
– Як хлiб з полином. пли коли?
– Зростав на ньому. Як звати вас?
– Дмитро Тимофiйович. А вас?
– Iван Васильович. I хто ж цi дiла розв'яже?
– Партiя.
– Що ж у вас таке?
– Ет, i говорити не хочеться.
– Тяжко? А ви скажiть. I в книгах пишуть: подiлена радiсть – подвiйна радiсть, а подiлене горе – половина горя.
– Не менi його з вами дiлити, – вiдповiв з серцем, гостро вiдчуваючи, як поколювали його недавно сказанi слова невiдомого.
– Справдi?
– А чого ж. Ви чоловiк на машинi. Сiли й поїхали. Полюбувались на поле, зведення черкнули
