начальству. Коли задовiльний посiв – добрим поставите, а на добрий – «вiдмiнно» натягнете. А нам дiло треба робити.
– Дмитре Тимофiйовичу, а не куценький твiй аршин? – не образився, а розсмiявся. – Тип роботяги, що ти намалював, вiдомий менi. Але вiн останнi днi доживає.
– Еге, коли б то так! – уже спокiйнiше промовив: сподобалось, що не гарячковитий трапився чоловiк. «Видно не з тих, якi горюче дурно переводять».
– А горе в тебе, дивлюсь, до живого пiдiйшло. – Голос у Iвана Васильовича грудний, очi зосередженi i якось зразу то темнiшають, то свiтлiшають, а чуб розкiшним гроном спадає на рiвну, стрiлкою, брову.
– До живого, – зiтхнув. – 3 колгоспу викинули. А тепер iди – мороч голову людям, нiби їм i без мене мало роботи. – I зразу вiдчув, як насторожились, стали твердiшими очi Iвана Васильовича.
«Подумав – який-небудь непевний елемент. В гарячу пору по дорогах тиняється» – обпекла гiрка здогадка, i все стало противним, знову захотiлося побути на самотi, щоб не вiдчувати на собi розумного настороженого погляду, не чути грудного голосу, не бачити витягнутого рухливого обличчя шофера, що, може, зараз в душi кається: навiщо зупинив машину для нього.
– За що ж вас? – рiвно i тихо входить в душу низький голос. – Працювати б наче погано не могли…
– Це правда. По совiстi робив, – з болем вирвалось. – Не вмiю капарити абияк. То велике дiло, коли радуєшся своєю роботою, а не ховаєшся з нею, як з краденим, од людського ока. – I замовк. «Навiщо говорити, все одно не повiрить. Подумає: з чимсь таюсь. Ну й хай собi…»
– Може з начальством заїлись? Не вгодили?
Дмитро здивовано поглянув на Iвана Васильовича, перевiрив його повеселiлий погляд: не насмiхається? «Нi».
– Чоловiк, що бiля машини вертиться, допiк? Вгадав?
– Вгадали.
– Як же воно у вас вийшло? Надiюсь – не за особистi справи? – обережно добирається до основи характеру, не спускаючи очей з нахмуреного гордовитого обличчя, уже зашершавленого тугими весняними вiтрами i сонцем.
– Не за особистi. – Вивчає Iвана Васильовича, ще не знаючи, куди вiн хилить. Але бiля серця вже щось затремтiло i почуття тоскного болю наче трохи осiло.
– I я так думаю, – пiдбадьорюють приязнi слова. – Розкажи, Дмитре Тимофiйовичу, що воно в тебе. Бачу, мучишся ти.
«Як сказав! Наче всередину заглянув. А чому б не подiлитися своєю досадою?» I Дмитро, блiднучи од хвилювання, почав усе розповiдати. Однак через обережнiсть не дуже згущав фарби, коли говорив про Крамового. «Хто його знає, як воно ще повернеться?»
Iван Васильович уважно слухав Дмитра, слiдкуючи за кожним його рухом, намагаючись розiбратись, що таїлось за недоказаним чи обережно обiрваним. I скупi тяжкуватi слова, зосереджена напруга почали розкривати перед ним нелегке уперте життя, з падiннями i зльотами, утратами i радощами шукань, з гiркими невдачами i поезiєю нової працi; А коли Дмитро дiйшов до самої трепетної струни – заговорив про гречку, Iван Васильович аж просiяв. Потiм косо з незадоволенням поглянув на годинника, рукою торкнувся плеча шофера:
– Тихше жени. «Яка любов до роботи. Творча любов», – слухав неквапну зосереджену розповiдь.
– Поле у мене як галка чорне, – уже огрiта спiвчуттям, вирiвнювалась i струмувала мова Дмитра. – Роса чи туман упаде на нього – i не випарується дурно-пусто, бо ми першими, тiльки снiги одшумували, закрили вологу. А як же iнакше? Рослину, наче немовля, треба доглядати. От зiйде моя гречка – ока не одiрвеш. Як наробишся за цiлий день, а увечерi з найдальшого поля прийдеш подивитися. Першi листочки у неї, знаєте, округлi, з виємкою, ну, прямо, дитячi сердечка. Аж говорить до тебе… А доспiвати почне? Усю ниву червоними потоками скрасить. I дiло в тому, що й життя чоловiковi вона може скрасити, колгосп на ноги пiдняти.
«Новатор, новатор росте! Тiльки немало ще його очищати треба», – запам'ятовує кожний образ i слово Iван Васильович. Голубiнь в його очах уже переважує сталевi тони.
– В минулому роцi я в себе на городi, для практики, гречку у лунки посадив. Насiнину у насiнину пiдiбрав. Так такi стебла пiднялись, прямо у мiй рiст. Розкущувались, кетягами задзвенiли. Подивишся збоку – не гречка, а калина красується. Зерна ж як роси зародило. I кожне – ядерне, гранчасте i таке блискуче, як дорогi камiнчики в золотих магазинах.
– Ох i молодець, Дмитре Тимофiйовичу! Ти роботу агронома Ворони читав?
– Нi. Про що там?
– Майже про те саме, над чим ти задумався. Вiн науково довiв: посiв вирiвненим насiнням дає на кожному гектарi на три центнери бiльше зерна. От вiзьмемо «Українку» – на кожнi сто зернин припадає тридцять – великих, п'ятдесят – середнiх i двадцять – плюсклих, що дають миршавi запiзнiлi сходи. Бачив помiж колоссям сухi трухлявi стрiлки? Оце мертвий врожай недорозвиненого зерна. Вважай: двадцять кiлограмiв ми пусто висiваємо на кожний гектар.
– Скiльки мiльйонiв пудiв на вiтер летить, – похитав головою Дмитро. – Значить, недарма я гречку по насiнинi вiдбирав. – I вперше щось подiбне до усмiшки зiгнуло його уста. – Хочу таке зерно виростити, як лiсовий горiх. Аж у снах приходить воно до мене.
«От де живе душа чоловiка… Нараду, негайно нараду треба скликати», – схвильований Iван Васильович знову одним оком зиркнув на лiву руку, нахмурився, потiм швидко розщiбнув ремiнчик – i годинник м'яко упав у кишеню пiджака. Шофер, розумiючи, в чому справа, зупинив машину посеред лiсу.
– Дмитре Тимофiйовичу, продай менi трохи свого зерна.
– Ви що? – аж перелякався. – Насмiшки видумуєте? Воно у мене до найменшої бубочки на облiку. Я б його за цi самi самоцвiти в золотих магазинах не продав би. – Навiть не помiтив, що зупинилась машина.
– Ну, тодi так вiдпусти трохи.
– I так не вiдпущу. Я ним дiлянку в колгоспi пiднiму. А як розтечеться воно по руках…
– Скупий ти, – засмiявся. – А хоч покажеш своє чарiвне зерно?
– Чому ж нi, – охоче погодився. – А восени, коли зародить дiлянка, вiдпущу вам трохи, – розщедрився. «Таки учений, – твердо вирiшив. – Та все одно нi зернини не дам, хай сам вирощує».
– Дмитре Тимофiйовичу, а про бджоли ти думав?
– Аякже. Тiльки зацвiте гречка – усi вулики повивозимо на поле. Тут дiло вiрне. Бджолозапилення вдвоє пiдiймає врожай. Це золоте дно.
Ввiйшли в чорнолiсся. Прозорозеленаве полум'я берiз, шумуючи, переливалось у яри, що подзвонювали рожевими биндами струмкiв. Внизу заблищало кругле озеро; на ньому раз од разу злитками срiбла скидалася риба, i тодi вода, розкручуючи кола, була схожа на велетенський розкритий механiзм годинника.
– Бачиш, як струмки озеро утворили? – неждано запитав Iван Васильович.
– Бачу, – вiдчув, що за цими словами криється недоказана думка.
– От гречка твоя – один струмок. А вона дає життя другому – медовому. Збiльшиться ж пасiк – i вже сади по-iнакшому зародять.
– Вiрне слово, – схвально подивився на Iвана Васильовича. «Звiсно, агроном».
– Сiяти свiй лан як думаєте? Широкорядним способом?
– Тiльки половину широкорядним.
– Чому? – здивувався.
– Ще опасаються колгоспники. Не сiяли так.
– А ти опасаєшся?
– Нi. Але одного страшно: трапиться що-небудь – усю вину на мене отой Крамовий звалить, – зразу похмурнiв. – Уже чи й тепер не з коренем вирвали мене… Ет, нема такого апарату, щоб ним можна було заглянути в душу людини i сказати: от це повновiсне зерно, а то така паскудна полова, що й худобi курдюк наб'є.
