– Не печалься, Дмитре Тимофiйовичу. До кореня iще далеко. Коли правду розказав – нiхто тебе з колгоспу не викине.
– Чисту правду! – захвилювався i з надiєю поглянув на Iвана Васильовича. – Хiба я тодi, коли б нашкодив, мiг би в райпартком навернутись?
– От i гаразд. А масив засiвайте широкорядним способом. Увесь! Обережнiсть тут нi до чого. Вона давно перед наукою спасувала. I тут iще один струмок витiкає: поле вiд бур'янiв визволяється. Тобi ж, – весело блиснули очi, – зараз же повертатися додому i сiдати за працю: пiдготувати виступ. Такий, щоб, слухаючи його, кожен всiєю душею потягнувся до гречки.
– Який виступ? – незрозумiле здвигнув плечима.
– Завтра в райкомi партiї буде нарада передовикiв, що вирощують гречку. Свої думки передаси колгоспникам.
– Саме таким виступать. Я на людях i слова не зв'яжу, – махнув рукою.
– Справдi? Я не повiрив би, слухаючи декого в машинi, – здивувався, i права брова трiпнулась угору. – Так i думається весь вiк у колгоспi мовчуном прожити?
– Поки на оратора не збираюся вчитися.
– Я повнiше б на життя подивився. Розмах ораторського мистецтва дає великий труд. Трактор, нова праця навчили Пашу Ангелiну виступати i на зборах своєї бригади i перед усiм народом. Радiсно було чути її голос iз Кремля?
– Дуже радiсно. Та не всякому ж такий красний талант дано.
– Коли державне дiло робиться, то i слово знайдеться таке, що державу порадує. Голову вище, Дмитре Тимофiйовичу.
– Пiдняв би вище, так вороги в'язи крутять.
– А їм скрутяться.
– Коли б то так. Поновлять у колгоспi – нiзащо бригадиром не стану.
– В дезертири запишешся? – раптово металом рiзнули слова Iвана Васильовича. – Коли трохи трудно стало, то зразу i в кущi? Я думав, сильнiший ти чоловiк. Недурно, виходить, iз колгоспу насмiлились викинути. Не завидую тобi, коли маєш полохливу душу.
– Що ви менi про душу говорите, не знаючи нi мене, нi мого життя.
– Не мав нагоди вивчити. А в газетах чи в книжках iще не читав про тебе.
– Скоро почитаєте, – невесело пожартував.
– Думаю – почитаємо. Але ти запам'ятай навiк: за чужою спиною нi один новатор не ховався… Новатор-бригадир! Вслухайся – це прямо як музика звучить. Слави багато дається вам.
– Слави багато, а мороки ще бiльше, – вiдповiв похмуро, але до кожного слова дослухався пильно. «Новатор-бригадир! Це як музика звучить!» – повторив у думцi.
– Як, як? Слави багато, а мороки ще бiльше? Це треба запам'ятати! Я цi слова ще колись пригадаю тобi! – Iван Васильович засмiявся, вiдкриваючи чистий ряд присадкуватих матових зубiв. – Думаю, це так тiльки зараз мiркується, поки злiсть не вляглася. А насправдi – не так-то захочеться передати свою бригаду, ввiрити кревну працю в iншi руки. Чи з вискоком вручиш комусь те поле, що вирощував, як дитину? Не схочеться вiддати. Защемить щось бiля серця.
– Правда, – не без подиву поглянув на велике обличчя, зморщене усмiшкою, яке начеб говорило: «Ховайся не ховайся, а я догадуюсь, що ти за людина. Хмуришся? Неприємно пiд контролем бути? Ну i хмурся, а справи не кидай».
– Дмитре Тимофiйовичу, а скiльки ти думаєш зiбрати з гектара?
– З гектара? – перепитав, нiби недочув, i замовк.
Питання не з приємних було. Та обережнiсть, хтозна коли народжена залежнiстю вiд примх природи, стримувала виказувати на людях трепетнi надiї i сподiвання.
– З гектара, з гектара? – бризнули голубiнню очi Iвана Васильовича. «Неодмiнно почне шукати об'єктивнi причини, на погоду поскаржиться, аби тiльки не сказати точної цифри».
– Та хто його знає. Як не попаде пiд приморозки…
– Або як сонце не спалить…
– Еге ж, еге ж, – зрадiв, не вiдчувши спочатку насмiшкуватої iнтонацiї.
– А як хороше полiття буде?
– Тодi повинен i врожай збiльшитись.
– Скiльки вродить?
– Скiльки? Та хто його знає… В минулому роцi середнiй по району сiм центнерiв був. А ми на одинадцять повиннi б витягнути, – набагато зменшив омрiяну цифру.
– I це буде врожай передовикiв? Тих, у кого зерно як самоцвiти?
– Ну, може бiльше на якийсь пуд вродить. Це як полiття буде, – знову почав прибiднюватися, зовсiм незадоволений такою слизькою розмовою.
– А ти знаєш, що ланка Марiї Опанасенко зобов'язалась двадцять центнерiв виростити?
– Опанасенко?! – запитав вражено.
– Опанасенко.
– Гречки?
– Гречки.
– Двадцять?
– Двадцять.
– Ну i я про менше не думав, – вiдрiзав з серцем.
А Iван Васильович розсмiявся.
– А про бiльше, значить, думав?
– Хватить i такий врожай.
– Хватить?.. Дмитре Тимофiйовичу, давайте таку умову складемо: що зародить у вас понад двадцять центнерiв – нам вiддасте. Згода?
– Щось про такi умови досi не чував, – заперечно захитав головою i собi усмiхнувся, спiдлоба косуючи на Iвана Васильовича. «Цей загляне тобi в корiнь. I до грунту i до пiдгрунтя дiйде. Такому можна було б кiлька зернин удiлити».
В лiсовому приозерному затiнку нiжно повiяло пахощами. Зубчастi дзвоники конвалiї безшумно струшували густий настояний аромат, i вiн, як теплий вiдпар, розтiкався по необвiянiй долинi, маревом тремтiв над перевитою сонцем водою.
– Ось де будинок вiдпочинку побудуємо. Чув, Дмитре Тимофiйовичу, що ця вода радiоактивна?
– Чув.
– Будуть сюди приїжджати передовики сiльського господарства. Вiдпочивати, дiлитися досвiдом працi, книжки читати або просто хорошу лекцiю почути. Сядеш, наприклад, увечерi з дружиною у легкову машину – i сюди.
– Не щодня ж начальство трапляється, щоб пiдвозити до озера.
– На своїй їхатимеш.
– То мрiї, Iване Васильовичу.
– А ти що? Без них живеш? Людина без мрiй – це соловей без голосу. Твої мрiї про гречку не стають дiйснiстю?
– Та наче стають. Але це мрiї, що ближче лежать. пх, як птицю в сiльце, спiймати можна.
– I вище них не перескочиш? Невже крiм гречки нi про що не думав?
– Та нi, думав.
– Про що?
– Та про те саме – про жито.
– Розкажи, Дмитре Тимофiйовичу.
– Та…
– Та не бiйся. Секретiв твоїх не викажу, а допомогти, може, чимсь зумiю.
– Воно, Iване Васильовичу, наче й проста штука, а не без iнтересу для господарства, для колгоспу, значить. От ви бачили на полi жито з двома колосками? У нас кажуть: знайдеш такий колосок – матимеш щастя. А чому б усе поле по два чи й бiльше колоскiв не перегойдувало? Надiюсь, весело було б нашiй землi
