ж… батогом обуха не пересiчеш… По-своєму розумiв i потяг молодi до науки: на легшi хлiба хочуть перейти, не все ж бiля землi та в гною барбатись. Напiвзрозумiлою була зовнiшня змiна, що особливо позначалась на молодi: хлопцi й дiвчата тепер ходили в шерстяних костюмах, хромових чоботях чи туфлях, в шовках. Правда, люди люто лаяли на селi торговельну сiтку – мало краму доставляє, але звiдкись добували все необхiдне, одягалися добре. Зовсiм зникло полотно: нiхто в селi вже не пряв, а ткацькi верстати пiшли на дрова. Про фарбовану бузиною десятку навiть i старi люди забули, начеб не носило її все село яких-небудь десять рокiв тому. А вiн за все своє життя не зносив хромових чобiт, не купив доброго сукна: збирав грошi, прикуповував землю, дбав за господарство. Навiть жiнцi, коли та була молодшою, купував набiр рiдко i неохоче. А Карпо? – з усмiхом згадав сина. – Вiн у батька вмiв красти i собi щось справити… Ну, що ж, така, видать, тепер мода пiшла: всi один перед одним хваляться обновами. Подумати тiльки: одвiчнi злиднi, що за миску муки на переднiвку в три погибелi гнулися перед ним, тепер одягають своїх дiтей у шовки, крепдешини i таку чортовщину, що натщесерце не промовиш… Але зовсiм незрозумiлим було те безкористолюбне завзяття, з яким працювали передовики. За додаткову невсипущу працю вони навiть вiдмовлялися вiд оплати. Високий урожай радував їх не стiльки тим, що бiльше перепаде, скiльки новим досягненням, перемогою, державною любов'ю. От у минулому роцi колгоспники, достроково виконавши свої зобов'язання, без усякого натяку чи нагадування зверху завезли на зсипний пункт додатково ще шiсть тисяч пудiв зерна. I який-небудь тобi Полiкарп Сергiєнко гордо заявляє: «Наш подарунок Вiтчизнi, щоб до соцiалiзму скорiше iти…» Тямить вiн там, в тому соцiалiзмовi що-небудь, а голову дере вище телеграфних стовпiв. На якi подарунки розщедрились! Це тiльки подумати: шiсть тисяч пудiв. Нi, тут явно є якесь приховане хитрування, тiльки вiн ще не встиг його вхопити своїм допитливим оком. Хотiв було про це поговорити з таким спокiйним, наче нiчого собi чоловiком, як Олександр Пiдiпригора, i ошпарився. Якось дзвiнкого зоряного вечора зустрiвся з Олександром Петровичем бiля колгоспного ставка. Розговорились. Обережно, мов тонку матерiю, промацував словами Варчук колишнього середняка, що всiма своїми жилами сидiв у землi.
– Придивляюсь це, Олександре, до наших людей – багато змiн бачу. Покращали люди. Заможнiше жити стали, в достатки увiйшли – i покращали. Велике дiло багатство. Правду кажу?
– Як тобi сказати, – почав повiльно пiдбирати слова. – Не в багатствi я правду бачу.
– А в чому ж? – здивувався i насторожився: не було в голосi Олександра тiєї селянської замкнутостi, непевностi, що ранiше спотикачем ламала незграбнi думки. Мова i тепер була мало гнучка, але сильна, певна.
– От вiзьми ти життя кiлька рокiв назад. Немало багачiв усяких було. Та, щоб не позичати прикладу в сусiдiв, тiльки не зобижайся уже, почнемо хоча iз тебе. Купався у розкошах! Ну й що ж, кращав ти? Не помiчали такого, а збоку воно виднiше було. Чим бiльше ти розживався, тим сволотнiшим ставав. А ти говориш – багатство.
– То дiло минуле. Я його роботою спокутав, – зразу ж нахмурився Сафрон, не радий, що й розмову завiв. «Теж агiтатор найшовся».
– Ну, що спокутав – спроста не повiрю. Це наша держава пожалiла таких, як ти: може виправитесь. За це їй у ноги тричi поклонись i так працюй, щоб не багатство муляло тебе, а чеснi дiла на розум i руки лягали. I вже коли ти хочеш знати усю правду, чого ми покращали, то тут iнакшої думки не найдеш: Батькiвщина наша виросла i нас вона виростила. Темних, скрючених злиднями мужикiв громадянами всього Союзу зробила. Моїх дiтей ученими зробила. То перше найбiльшим моїм щастям пара дерешат була, а тепер скажи я своїй бабi про таке щастя, вона б менi рогачами голову побила б, дарма що у тридцятому роцi знову ж таки цi рогачi по менi їздили, щоб у колгосп не записувався. Ех, темний ти чоловiк. Зачерствiв, як задавлений мозоль. Мiй синок, що в Ленiнградi учиться, сказав би точно: борсаєшся ти в капiталiзмi, як жаба в багнi. От тобi справжня правда…
Так саме незрозумiлою i зовсiм-зовсiм чужою стала йому Марта. Зустрiла його без будь-якої радостi, просто, ну, так, начеб вiн приїхав не пiсля заслання, а по недовгiй подорожi. Стримано поговорила, а потiм запитала:
– Ви в колгосп думаєте поступати? – навiть батьком нi разу не назвала… Сказано, приймачка.
– Чого я там не бачив? Не менi цей хрест на своїх плечах таскати. I тяжко, i соромно хилитись перед тими, хто менi кланявся. Я ще не всю свою гордiсть кинув пiд ноги, – вiдповiв, випростовуючись, начеб скидаючи зi спини якусь невидиму вагу, i його очi просвiтились темною вiльгiстю. «
– То й погано, що не спопелiла вона, ота лишня гордiсть ваша. Пора забути все старе. Чесною працею спокутувати свої грiхи.
– Так ти думаєш, що я такий грiшний? – затремтiв голос, i вiн уже з гнiвом поглянув на Марту, хоча, повертаючись ( у село, твердо вирiшив нi з ким тепер не встрявати в суперечку, бути тихим i привiтним, ховатись подалi вiд людського ока.
– Да, я так думаю, – твердо вiдповiла Марта. – Люди вам законом все простили. Почнiть по-iнакшому своє життя.
– Нерозумна ти, Марто, – хотiв вилаяти її, але вчасно i стримався. – Ще мало ти знаєш життя людське. Пiвень солов'єм не заспiває. I давай ми бiльше про це не будемо говорити iз тобою. Кожен, звiсна рiч, живе по-своєму: коняка знає своє стiйло, невидющий крiт – нору, а птиця – гнiздо. З одним аршином до всього не пiдступиш. Я краще для себе викохуватиму яблука, анiж для всього циганського табору, – їдко натякнув Мартi на її роботу i зразу ж осмикнув себе назад, заговорив тихiше, навiть приязнь забринiла в голосi: – Старий я вже, Марто. Менi скорiше про смерть думати, нiж про вашi колгоспи.
Але молодиця вловила фальшивi ноти в голосi, задумалась i вже майже нiчого не говорила.
Вигодував ворога… Тiльки один Карпо може порадувати», – важко зiтхнув, проводжаючи Марту до порога…
Одначе не довелося Сафроновi обминути колгосп. Якось надвечiр приїхав з району Омелян Крупяк. Радiсно привiтався, заметушився по просторiй Карповiй хатi, наповнив її словами i безтурботним смiхом. Нiколи, подивившись збоку на цього непосидючого, хвальковитого, недалекого на перший погляд чоловiка, не можна було б подумати, що за цiєю зовнiшньою трiскотнею приховується майже iнстинктивна настороженiсть, недовiра i холодний, жорстокий розум.
– Тепер я на деякий час заживу хуторянином. Уже й мiсце облюбував, вибрав для своєї станцiї – над самим Бугом, бiля вашого села. З половини менi зберуть луги. Випасатиму корiв, їстиму українську холодну сметану та гарячi вареники i сам купатимусь, як вареник у маслi. Директор! – самозадоволено вдарив себе рукою по животi i розсмiявся.
– Омеляне, вiзьми мене до себе. Буду в тебе завгоспом. Кожну стеблину допильную. I тобi буде добре, i менi непогано. Менi…
– Нi, Сафроне Андрiйовичу. З цього пива не буде дива, – зразу ж перебив, i темносiрi очi мигнули вогнем лукавства.
– Чому? Боїшся? – розсердився Сафрон.
– Ха-ха-ха! Коли б я боявся, не грався б з вогнем. Ви ж бачите, що по вуглячках танцюю i витанцьовується поки. Не без iнтересу живу, а думаю ще краще жити, розмахнутись на всю свою вдачу, – i театрально простяг руку до висячої лампи.
– Та уже бачу: починаєш розмахуватися i забуваєш тих, що тебе рятували.
– Не гарячiться, Сафроне Андрiйовичу. Вiд злостi печiнка буде болiти, – i знову засмiявся. – Я для вас кращого хочу. Моє дiло таке: не сьогоднi-завтра про мене можуть пронюхати – i знову: «Пiднiмай, сово, крильця», – проспiвав надтрiснутим тенорком. – А ви за мною не вженетесь – лiта не тi, дiла не тi… ну й почнуть вас допитувати: чого це завгоспом стали, якi зв'язки мали зi мною i всяку мiзерiю, що дальнiми таборами пахне. А ви ж побували вже там…
– Це ти правду кажеш, Омеляне, – з зiтханням погодився Сафрон. – Що ж, доведеться менi потроху торгiвлею зайнятися. Не хотiлося б на старiсть костi поїздками тривожити.
– Не радив би, – ненадiйне це дiло, – споважнiв Крупяк. – Всякий дiдько буде чiплятися. Моя вам рада – вступайте до колгоспу.
– Спасибi за таку раду. Вона так менi до серця, як мотузок на шию, – нахмурився Сафрон i нервово пройшовся по хатi. Обвислi фiолетовi сережки навколо очей здригалась, окреслюючи лiнiї глибоко захованих неспокiйних прожилок.
– В життi нам багато чого не до серця, а мусимо терпiти, приноровлюватися, фарбуватися, таке явище по-вченому «мiмiкрiя» зветься: хочеш, щоб не з'їли тебе, – маскуйся пiд оточення. Дорого вам буде
