– Дмитре Тимофiйовичу, що робиш на лугах? – весело скочив на землю.
– Iване Васильовичу! – здивовано i радiсно промовив Дмитро. – Спасибi вам велике. – Гаряче обома руками потис руку секретаревi райпарткому. I бiльше нiчого не мiг сказати. Хоча, здавалось, зроби iще одне зусилля – i слово проб'ється ; легко i добре, як в розмовi з найближчими людьми. З якогось часу вiн пiдсвiдоме вiдчував, що слова повно збираються в ньому, тiльки страшно вирватися з ними на люди, як колись було страшно у повiнь кинутися в Буг, де потопала невiдома дiвчина, – Спасибi вам, Iване Васильовичу, – ще раз повторив.
– Нема за що. Гречку посiяв?
– Посiяв. А це луги оглядав iз своїм товаришем Очеретом. Хочемо якось їх до пуття довести. Невистачає нам сiна, Iване Васильовичу.
– Невистачає? – задумавсь, але нiчого не сказав про дослiдну станцiю. – На травосiяння треба налягати.
– Я теж так думаю. Клевер-тимофiївка – ось наш порятунок.
– Чому так думаєш? – з цiкавiстю оглядає Дмитра. – В книжках читав?
– В книжках. З агрономом радився i сам сiяв, коли почали сiвозмiну запроваджувати. Земля пiсля клевера-тимофiївки як золоте дно – все уродить. Грунт стає структурний, не засмоктується i азоту вволю має.
– Вiрно. Ми нiколи не будемо мати високих i сталих урожаїв без посiву багаторiчних трав: вони вiд ранньої весни i до пiзньої осенi нагромаджують у грунтi органiчнi речовини. Тому так тепер партiя пiклується про запровадження травопiльних сiвозмiн… Дмитре Тимофiйовичу, роботу Вiльямса по землеробству знаєш?
– Знаю. Це унiверситет наш. Думок у цiй книзi, як насiння у добрiй рослинi. I жодної череззерницi не знайдеш. Душевна книга, гарячим серцем написана.
– Чи не здається, Дмитре Тимофiйовичу, що з тебе непоганий би голова колгоспу вийшов?
– З мене? – з непiдробленим переляком поглянув на Кошового. – Нi, нi. Який там з мене голова. Навiть смiшно. I страшно.
– Страшно?
– Еге. Не з лякливих я, але такого дiла не зумiю охопити. Не органiзатор. З людьми не вмiю ладити.
– Це дiло нажитне, дiло росту.
– Нi, нi, Iване Васильовичу.
– Значить, не стiльки не вмiєш, скiльки не хочеш. Честi багато, а мороки ще бiльше? – Насмiшкувато поглянув на Дмитра. – Ланкова Опанасенко вже бригадиром стала. Гляди, головою на осiнь виберуть. А ти, боюсь, у дiвках засидишся. Тобi ще раз подяку за насiння передає Опанасепко.
– В хорошi руки попало зерно. Не жаль…
– Переможе вона тебе у змаганнi.
– Навряд. Ми у грунтi бiльше вологи зберегли. I бджоли нашi проворнiшi за багринiвських.
– I до цього додивився?.. – розсмiявся.
– Бригадир. Це як музика звучить, – i собi усмiхнувся. – Може до моєї хати заїдемо?
– Можна. Ти, Дмитре Тимофiйовичу, може iще наперсток гречки вдiлиш? У тебе, здається, то найбiльша мiрка для зерна?
Дмитро розсмiявся легким, радiсним смiхом, вивчаючи кожну рису дорогого i по-простому людяного обличчя. Щось хороше i значиме хотiлося сказати Кошовому, але надiйшла якась внутрiшня напруженiсть, незручнiсть: а що коли подумає чоловiк – пiддобрююсь до нього? Немало ж усяких увивається бiля начальства, медом розливаються, щоб собi якусь вигоду дiстати.
– Як бригада працює?
– Нiчого. Поки нiхто нас не переганяє.
– А газети людям читаєш? Книги читаєш?
– Книги?.. – i вже Дмитро не знає, куди подiтись вiд допитливого ока. Нi, вiн бiльше про роботу думає…
– Це дуже недобре, коли чоловiк свiй шматок поля бiльше знає i любить, анiж колгоспникiв, що працюють iз ним. Бригадир не лише ниву, а людей, людей повинен вирощувати. Вiн не тiльки господар, а й вчитель. Ти не прав, Дмитре Тимофiйовичу, коли говориш, що для високого врожаю потрiбно лише сонце, вода i добриво. Саме головне – бiльшовицька пристрасть потрiбна. I глибоку помилку робить той, хто дивиться на бригаду як на групу людей, яким за роботу пишуться трудоднi. Це сiм'я – дружня, вольова, творча, збратана в трудi, як розвiдники на фронтi. Гаразд, що ти сам учишся, але й своїх колгоспникiв учи, прищепи усiм любов i до наукової книги i до гарячого бiльшовицького слова, яке змiнює наше життя i землю. Люди, кадри вирiшують все.
Пам'ятаєш цi слова?
– Пам'ятаю, – трепетно вiдповiв, все. глибше вiдчуваючи, скiльки в нього дiла не зроблено. Болiсне i честолюбне вiдчуття (Дмитро хотiв кращим бути в очах Кошового) почало вiдпливати, як хмара; прояснювались новi обрiї, ще ледве вловимi, але вже вони до краю переповнювали схвильоване серце.
– Розумiєш, Дмитре Тимофiйовичу, бригадир – це одночасово i батько, i командир. Та ще який командир! Вiн не перед боєм отримує поповнення, а роками знає, вирощує людей. А зможеш ти зараз на кожного члена бригади довiритись так, як на самого себе? Знаю, що Варивон Очерет великий твiй друг, – усмiхнувся Iван Васильович. – Такими твоїми друзями – справедливими, мiцними, гордими, роботящими, розумними – повинна бути вся бригада, увесь колгосп. Наскiльки це змiцнить нас, наскiльки стане кращим життя. Розумiєш, Дмитре Тимофiйовичу?
– Розумiю. Спасибi за науку. Я її за вiтром не пущу. – Гордовито випростався i ясно поглянув у задумливi очi Iвана Васильовича.
Другого дня Крупяк прийшов у райпартком з перспективним планом, Iван Васильович уважно прочитав його, щось довго обраховував на аркушi паперу, а потiм тихим голосом, що виключає усякi заперечення, сказав:
– Тепер ми вам, товаришу Моторний, вiдрiжемо сорок сiм гектарiв лугу – рiвно стiльки, скiльки ви зможете освоїти.
– Сорок сiм? Це насмiшка!? – вражено вигукнув Крупяк i пiднявся iз стiльця.
– Сорок сiм – i нi сотої бiльше. Ми не маємо права так господарювати, як Охрiм бiля своєї свити. Коли ж збiльшаться вашi можливостi – може ще щось додамо. пдьте завтра на свою дiлянку з завiдувачем земельного управлiння i приступайте до роботи. Бажаю успiху.
– Так я напишу…
– Пишiть. Це ваша особиста справа. Паперу можете в друкарки взяти, – рiзко перебив, збираючи зморшки на високому чолi, напiвзакритому кучерявим чубом.
XXVII
Тепер Григорiй зачастив до Крупяка. Спочатку з великим довiр'ям ловив кожне слово директора, а потiм iнколи почали з'являтися сумнiви. Одначе Крупяк розбивав їх легко i впевнено, вмiло орудуючи цитатами, порiвняннями, аналогiями i фактами з наукової дiяльностi великих вчених.
– Наука – не битий шлях, де все ясно i один рецепт. Ось послухай, – i заливав Григорiя новими доводами.
Одначе один неприємний випадок охолодив повагу Григорiя до Крупяка i навiть породив пiдозру – можливо, тому, що болiсно сприйняв до серця те, що було таким дорогим.
Коли буйнi жита на дослiднiй дiлянцi пiшли в трубку, Григорiй завагався: чи варто їх пiдживлювати азотистим добривом i калiйною сiллю. За порадою звернувся до Крупяка. Той уважно вислухав його, замотав головою.
– Нi в якому разi, нi в якому разi. Виляже ваше жито i не пiдведеться. Тодi будете косити на пашу свою працю.
