Далекi хати невеликого сiльця, як отара гусей, спустились до рiки i, здавалося, от-от розмахнуться крильми i полетять в слiпучу голубiнь, обвiяну яблуневими пахощами. Як все покращало навколо i на серцi. Життя!
– Знаєш, Варивоне, я тепер iз шкури вилiзу, а доб'юся такого врожаю гречки, що тобi i в снi не снилось. Як не є – слово партiї дав.
Варивон здивовано подивився на Дмитра: нiколи досi не любив хвалитися наперед. Видко, добре прорвало чоловiка.
– Значить, з колосочка буде жменька, а з снопика мiрка.
– Еге ж, – коротко вiдповiв, пiрнаючи в хвилюючi роздуми. Вiн зараз навiть фiзично вiдчував, як чорними намистинами лягає гречка в рiллю, як зеленими сердечками покривається нива, нiжними червоними стеблами розколихує грона врожаю.
Увечерi Дмитро iз Варивоном зайшов у правлiння колгоспу.
– Здоров, здоров, вояко, – радiсно зустрiв його Кушнiр, намагаючись усмiхом приховати почуття незручностi. Куцими широкими пальцями мiцно стиснув Дмитровi руку. – Читав, читав, як про тебе в газетi розписали.
– Чи не ви матерiал подали про свого бригадира? – вiдповiв повiльно i ущипливе.
– Ет, не будемо про це говорити, – на широке обвiтрене обличчя Кушнiра набiгла тiнь. – Ти не знаєш, як у мене душа переболiла через це саме дiло. I дуже радий, що усе так закiнчилося. Дуже радий!.. Що ж, Дмитре, тепер починай сiяти гречку. Погода встановлюється.
– Посiю, Степане Михайловичу. Прийшов до вас, щоб менi суперфосфату вiдпустили.
– Як? Для чого тобi суперфосфат? – мало не пiдскочив Кушнiр, i в його очах застрибали iскорки справжнього переляку. – Ти ж буряки не сiєш! – гарячковита мова Кушнiра нiяк не пасувала до його постатi, ширококостої, твердої.
– Гречку сiю.
– Ну, знаєш, пiд гречку нам суперфосфату не вiдпускають. Чи не тлусто буде для неї.
– Для рудяка – тлусто, для гречки – нi.
– Нема в мене суперфосфату. I не проси, i не моли – нема! Нема! I радий би дати – так нема!
Запасливий Кушнiр iще мав добриво, але немилосердно скупився кожним кiлограмом: «суперфосфат – це цукор».
– Нема, кажете? – аж витягнувся Дмитро до голови колгоспу.
– Нема, нема, кажу, – вiдхилився назад Кушнiр i скривився – вдарився головою об високе бильце стiльця.
– Значить, нема?
– Нема, значить.
– А коли попошукати?
– Для цукрового буряка трiшки є. Самий послiдок – тiльки вiником позмiтати.
– Значить, є?
– Нема, нема! Для гречки нема.
– Добре. Тодi я гречку сiяти не буду.
– Як не будеш?
– Просто не буду, – пiдвiвся Дмитро з-за столу.
– Ранiше без суперфосфату сiяв? Сiяв? – гарячився Кушнiр. «Чорт, чорт, не чоловiк. Впертий, як вiл».
– То дiло давнє було, Степане Михайловичу. Ранiше я зiбрав би три-чотири центнери – i нiчого б менi нiхто не сказав. А тепер – партiї слово дав. Це треба розумiти.
– Ну, де ж я тобi цього суперфосфату вiзьму? Коли б у мене свiй завод був. Тодi хоч купайся в ньому, в суперфосфатi – нiчого не скажу, їж, пий – нiчого не скажу! Вiдомо – на суперфосфатi гречка вродить. А ти без нього вирости. Знаєш, як солдат iз сокири супу наварив?
– Так у того солдата хазяйка була трохи добрiша, Степане Михайловичу, за вас.
– Добре, добре! – розсердився Кушнiр. – Хай буду я не щедрим, скупим, а суперфосфату тобi не дам. Поїду в район, отримаю рознарядку, тодi все забереш.
«Не дасть. Раз уже розгнiвався, то не дасть», – наливаючись злiстю, подумав Дмитро i, стримуючи себе, пiшов на хитрощi.
– Да. А товариш Кошовий сказав, як я з ним у машинi їхав, щоб ви менi всiляко допомогли. Вiн на вас велику надiю покладав, – i покосився на Варивона. В того аж просвiтилися смiхом янтарнi очi, проте обличчя зараз же набрало поважного вигляду.
– Да? – застиг на мить в здивованнi Кушнiр.
– Да, да, Степане Михайловичу. Секретар райпарткому крiпко, значить, зацiкавився гречкою. I про суперфосфат говорив. I про вас згадував.
– Брешеш ти, Варивоне, – швидко розкусив Варивонову гру догадливий Кушнiр, але не розсердився, а подобрiв: «Стараються хлопцi».
– Чого б це я брехав? Що я його, цей суперфосфат, їстиму, чи як?
– Брешеш, брешеш! По тобi бачу, – брешеш. Ну, та дiдько iз вами. Приїжджай, Дмитре, завтра до комори, – рiшуче блиснувши очима, раптом роздобрився Кушнiр.
– А хватить?
– Хватить, хватить! Ну, може трохи нехватить, – спохватився. – Так щось скомбiнуємо. Гляди, щоб тiльки гречка вродила. Успiх твiй всьому району передамо, а то й вище… Щось iще про наш колгосп розпитувалось нове начальство?
– Розпитувалось…
– Ага… Коли суперфосфат розсiватимеш?
– Перед самим посiвом.
– То ти що, i пiдживлювати пiзнiше думаєш?
– Думаю, коли зацвiте гречка.
– Добре, добре, Дмитре. Роби так, щоб гречка як з води йшла.
– Це вiд суперфосфату найбiльше залежатиме, – знову покосився Дмитро на Варивона. – Як нехватить…
– Хватигь, хватить!.. – I зразу ж Кушнiр зрозумiв насмiшку Дмитра, усмiхнувся куточком уст. – Ну вас до дiдька! Всю душу вимотали. З вами ще побалакай трохи – зовсiм ограбуєте. I штани здерете. Здерете!
Варивон, збiгши iз схiдцiв, обома руками мiцно перехопив шию Дмитра.
– Нiколи б у свiтi не подумав, що ти так ловко вмiєш збрехати. Це у мене навчився!
– Звiсно, у тебе. Ти хiба чого доброго навчиш?
– Iще йому мало! От жадюга. Пiшли, Дмитре, до тебе могорич пити – за статтю i за суперфосфат. Бач, як пiдтримав тебе. А мiг би всю музику одним словом зiпсувати. От який у тебе друг.
– Похвали мене, моя губонько, бо роздеру до самих вух.
XXV
Сафрон Варчук, повернувся iз заслання, першi днi тiльки висиплявся та вiд'їдався. Зрiдка, i то вечорами, з'являвся на люди, але говорив обережно, мало i повiльно-повiльно, мов кожне слово зважував усерединi на точнiй вазi. Однак його чорнi, глибоко запалi, без блиску очi уважно i з недовiрою придивлялись до всього
Вiн знав цiну життя, розумiвся на людях, на тих явних i прихованих пружинах, якi рухали людськими вчинками, вiдчував силу карбованця, достатку, але те, що вiн тепер побачив у селi, глибоко збентежило i ще бiльш насторожило. Що його односельцi зараз дружно i добре робили в колгоспi, добивались високих урожаїв зерна i цукрового буряка, – це було зрозумiло: люди побачили, що чесною спiльною працею вони виб'ються iз споконвiчних злиднiв. Правда, краще б їм той колгосп огнем ясним згорiв, у землю запався, але
