таким урожаєм похвалитися.
– Хороша думка.
– В минулому роцi я i дiти мої вишукували подвiйнi колоски. Найшли дещицю. Посiяв я зерно на городi, а чи вродить щастя – не знаю. Погомонiти б з ученими головами…
– Це можна, Дмитре Тимофiйовичу. Зробимо. – «Нi, цей бригадир багато дiла пiдiйме. Яка його пiдлiсть з колгоспу наважилась викинути. Напевно, характерами розiйшлися. Перевiримо…»
Iще поговорили про роботу в колгоспi, родинне життя, рибалку, а потiм Iван Васильович сказав:
– Нiчого зараз їхати до секретаря райпарткому. Розберемося самi. Я працюю в райкомi. А до тебе, Дмитре Тимофiйовичу, неодмiнно заїду. Побачу, якi в тебе самоцвiти. На рибалку разом поїдемо? Приймеш?
– Приїжджайте, Iване Васильовичу. Таких щук наб'ємо. Аби тiльки все добре було, – розчулився Дмитро.
– А як же iнакше? Тiльки все добре.
Спинились бiля дуба, перепинили зустрiчну машину i Дмитро легко скочив у кузов.
– До побачення.
– До побачення. Працюй, Дмитре Тимофiйовичу! Смiливiше! По-бiльшовицьки.
– По-бiльшовицьки, Iване Васильовичу! – радiсно махнув картузом i несподiвано випалив: – Неодмiнно приїжджайте до мене. Я вам таки з якийсь наперсток гречки вдiлю.
– За плату чи так? – смiється високий чолов'яга, а вiтер пiднiмає вгору його рухливi каштановi кучерi.
– За добре слово!
Перед очима знову закружляли зеленi поля, де-не-де перемежованi бiлими хвилями садiв.
«Що ж, доведеться якийсь день-два до рiшення не з'являтися додому. Зайду в Майдани, подивлюсь, як там моя рiдня господарює. У кума Столяра чудеса з вiвсом виходять».
На перехрестi зiскочив з машини i м'якою дорогою пiшов до прибузького хутора.
На полях працювали орачi й сiячi; в долинцi зацвiли на буряках жiночi постатi.
I вперше за останнi роки Дмитро почув глибоку внутрiшню провину: злочином було не працювати в таку дорогу годину. Хiба ж вiн колись за все життя гуляв весною? А тепер ледарювати?
Круто обернувся i рiшуче попрямував до свого села.
Нi, вiн не хоче бути дезертиром… Але ж i з'являтись на люди обпльованим, приниженим теж було тоскно i боляче.
«Що ж його робити? В райком завтра поїхати? I хотiлось би побути на нарадi. От якби тiльки не виступати та не ця бiсова подiя з Крамовим».
Надвечiр'я проорало по хмарах навскiснi попелястi борозни; торкнувшись землi, вони почали набрякати привiтною синню; вiдпар од рiллi вже зливався з тiнями раннього смеркання; чорною блискавицею мигнув заклопотаний крук i злякано заколивався в повiтрi: сяйво фар трактора золотим дощем черкнуло по його крилах; навколо закружляли снопи вогнiв, i гул став чiткiше видiлятися в полях.
На шлях вилетiла бричка; з-пiд дзвiнких копит червiнцями розкочувалися ряснi вогники. Конi, пританцьовуючи, стишилися бiля Дмитра. На бричцi бiля їздового похнюпився, увесь у темному, Прокiп Денисенко; позаду насторожено сидiв мiлiцiонер.
Глянув Дмитро на принишклого Прокопа – i все зрозумiв. «Скiльки мотузочковi не витися, а кiнець буде».
XXIV
– Дмитре, прийшов? А я так скучила за тобою, начеб цiлий рiк не бачила, – пiшла назустрiч чоловiковi, радiсна i до самовiдданостi покiрна. Але то не була затуркана покора: в нiй свiтилась достойна гордiсть i вiра в свою дружину.
– I я за тобою скучив, – взяв за руку Югину i поволi попрямували до хати.
Югина внутрiшнiм жiночим вiдчуттям розумiла, коли i як треба заговорити з чоловiком. Вона не належала до тих сильних, вольових жiнок, що можуть круто повернути чийсь настрiй, думки, волю, не належала до тих, якi вiльно порядкують в чиїйсь душi. Була тiєю лiричною натурою; що чуже горе сприймають бiльше, нiж своє; не вмiють його розiгнати, розвiяти, але своїм щирим безкорисним вболiванням i спiвчуттям зменшують, притiняють його непомiтно i добре. В щоденному життi такi вдачi мало видiляються, але їхнiй внутрiшнiй свiт, не крикливий, ясний, завжди вiдчувається i в сiм'ї i на людях.
Зараз вона бачила деяке прояснення на обличчi Дмитра. Але навiть словом чи поглядом не виказала своєї цiкавостi. Начеб нiчого не трапилось, розповiдала про свої буденнi турботи, дiтей, роботу на буряках i швидко ставила на стiл вечерю.
– Ольга сьогоднi з самого ранку прив'язла до бабусi: розкажiть i розкажiть менi цiкаву казку – треба увечерi батьковi розповiсти.
– А Андрiй що?
– Я й не знала, що вiн таким розбишакою росте, – сказал без осуду. – Потайний, виходить. Спокiйний наче, а це набешкетував сьогоднi – побив Марка Василенкового.
– Як? – здивувався. – Той же старший, мiцнiший.
– Еге, а зчепились, як пiвнi. Андрiй бився до кровi. Той шибеник, бiльший, напав на Катерину Шевчик. Андрiй, як справжнiй парубок, заступився за дiвчину. Я нагримала на нього. Мовчав, навiть слова не промовив. А з полудня ходив на шлях тебе виглядати. «Я з татом, – каже, – повернуся додому. Тiльки ви нiчого про бiйку не говорiть. Скажу, що з дерева упав, подряпався». Потiм його Варивон забрав з собою на поле – так би весь день i ходив за трактором чи сiвалкою. Недавно з Ольгою пiшли до моїх. Мати дуже скучають за ними. Десь i ночувати в себе залишать… нi, повертаються, – виглянула у вiкно. – Дивись, як Андрiй поважно йде. Точнiсiнько, як ти, – засмiялась, потягнувши чоловiка до вiкна.
– Зате Ольга як дзига крутилась. Наче ти колись на танцях бiля сельбуду.
– Татку! Вас уже поновили в колгоспi? – кинулась Ольга до столу.
– Цить, розумнице! – смикнув її ззаду Андрiй i пошепки додав: – Ще не здумай сьогоднi про казки заговорити.
I зразу ж похмурнiло обличчя Дмитра, коли Ольга зачепила болючу струну. Мовчки пiдхопив дочку на руки, пiдкинув угору, i та в радiсному переляцi вчепилась рученятами за батькову чуприну.
– От мазуха, – похитав головою. – Тiльки б i колихалась то на орелях, то на руках.
– А тебе завидки беруть? – i показала братовi язика.
Уже в темрявi, пригорнувшись до широких надiйних грудей чоловiка, Югина тихо промовила:
– Ти б вiдпочив, Дмитре, цi днi. Як схуд i почорнiв за весну, – навiть не натякнула про те, що трапилось. – Ще вспiєш наробитися. Очi такi втомленi в тебе, наче в недузi лежав. Це, може, простуда з тебе ще не вийшла.
– Добре, – дрогнув голос у Дмитра. Поклав руку на теплi коси дружини, а сам вже твердо вирiшив пiти завтра до Бугу очищати сiнокiс. Нiхто його не бачитиме, поки не прийде рiшення. А як чоловiковi без роботи жити? Думки заїдять, мов комашня на болотi.
Ще й корiв не гнали до череди, як Дмитро городами, з сокирою i граблями за плечима, подався до Бугу.
Ранковий сизий туман мляво котився полями, густiшав на лугах, а на рiчцi стояв непроглядним муром. Тiльки по плескоту весел Дмитро почув, як хтось проїхав бiля самого берега, але нi човна, нi гребця не побачив. Потiм уся непроглядна стiна зарожевiла, спiнилась i почала розпадатись, розповзатись, вiдкриваючи мерехтливе срiблясте 'плетиво плеса, прибережний димчастий верболiз i зеленавосинiй розлив лугiв. Буг був зараз на диво схожий на велетенську рибальську сiтку, в кожному вiчку якої рибиною трiпотiла жмурка сонця.
«Так i моя досада розповзеться, мов цей туман, – подумав, вбираючи очима красу весняного ранку. – Iнакше бути не може. Те, що має жити, – житиме; те, що має цвiсти, – цвiстиме». – Спiрно викорчовував почорнiлi трухливi пеньки, вирубував кущi вовчих ягiд, розчiсував граблями молодi трави, вибираючи
