сухостiй. Сонце теплою рукою приголубило чоловiка, поволi заспокоювало тривожнi думи, бiль. Але другого дня вони прокинулися ще з бiльшою силою. I не тому, що недовiра знову почала роз'їдати почуття певностi, правоти його дiла. Щось iнше було тут. I не скоро Дмитро зрозумiв, що потягнуло його до своєї бригади, до свого кревного дiла, якому вiддав стiльки турбот i сили… Це добре було б зараз пiти за сiвалкою або сiсти на гонах, мовчки слухаючи розмови хлiборобiв, вдихати гiркий самосад i вiдпар нагрiтої землi. Зрiдка i собi кинути яке слово i знову пiти по живих рiвчаках, обсiяних зерном; ловити срiбний спiв жайворонкiв, що зараз все небо заснували струнами та дрiбно трiпочуть по них своїми круто вигнутими крильцями…
I коли зрозумiв це – здивувався: ранiш його нiколи так не тягнуло до людей.
«Недарма, кажуть, чоловiк у бiдi шукає людської пiдтримки», – зробив не зовсiм вiрний висновок для себе: не тiльки бiда тепер єднала його з усiма колгоспниками.
Весь у роздумах попрямував понад перегнутим берегом рiки. Думки, переплiтаючись, iшли двома тугими, важкими течiями, i в них, як свiтлотiнь на хвилях, трипотiли хвилюючi сподiвання.
Блакитно-райдужними нафтовими плямами просвiтилась кисла низина. Понад кружатками застояної води повитискались грудочки нiздрястої замшiлої землi, ощетинились пучками шершавої осоки. Зовсiм недалеко заскрипiв деркач i – видно – побiг до осередку низини – зеленим струмком стрепенулось верхiв'я трави.
Довго Дмитро оглядав убогу заплавину. Пiд ногами тихо шипiла i попискувала зелень i зразу ж затягувало водою глибоко втиснутi слiди вiд чобiт. I раптом Дмитро аж прояснився: «Попелом, попелом обсiяти цю низину. Тодi сiна в нас буде… хiба ж такi трави зашумлять!» – легко випливали живi слова чи то агронома, чи то з книги.
I вже бачив, як його й Варивонова бригади рубали на лузi чубатий верболiз, викладали ним сухiшi дiлянки i пiднiмали вгору кряжистi округлi стоги.
«Сьогоднi ж метнусь за попелом. То зимою за жiнками не захопиш його. Прямо тобi як золотошукачi на золото накидаються. Порошинки не вирвеш з їхнiх рук», – блиснула iскорка в очах, i, знову забуваючи про своє горе, вiн оживав у нових турботах, фiзично вiдчуваючи, вбираючи очима те, що тiльки-тiльки розкрилось у думках.
– «Викорчовувати пеньки – теж дiло, а от пiдняти врожай з глибини – це…» – аж сам себе похвалив за догадку. I вже вся ця низина з закислими полумисками води i зеленими заосоченими куповинами стала йому близькою, дорогою, як те орне поле, що красується веселим мудрим трудом.
На обiд Дмитро не пiшов. Бiля самої рiки розклав багаття, поклав у присок кiлька картоплин i став пiдсмажувати на шпичцi шматок сала. Синi, кипучi, як спирт, краплини з шипiнням падали на вугляки; приємно запахло свiжиною. I в цей час вiн почув, як далеко понад берегом зацокотiли кiнськi копита. Пiдвiвся. На рослому конi, пригинаючись до самої гриви, мчав до нього Варивон. З-пiд кашкета вибилось пасмо волосся, рудою щiткою коливалось на чолi.
– От кому розкiш! Картоплю пече, сало пiдсмажує, природою любується. Курортник, значить, та й годi. Здоров, Дмитре! – ткнув куцi мiцнi пальцi назустрiч Дмитровiй руцi.
– Здоров, – допитливо поглянув на товариша, i тiло зразу ж напружилось: розумiв – недарма розшукував його Варивон.
– Корчуєш? На iндуську роботу перейшов? – насмiшкувато оглянувся навкруги, покосився на Дмитра. – Ну, а про тебе, бригадире, в газетi напечатали.
– Уже, – спустились плечi, i губи зразу ж посiрiли, як приск.
– Уже, – зажурено в унiсон вiдповiв Варивон, скорботно пiдпер щоку рукою i враз розсмiявся.
– Ти чого? – незрозумiле поглянув на товариша, насторожився i потiм злiсно процiдив: – I ти радiєш?
– I я радiю. Чому б не радiти, товаришу бригадир? – знову з перебiльшеною скорботою похитав головою i знову розсмiявся.
Дмитро нiчого не вiдповiв. Рiзко вiдвернувся од друга i швидко пiшов понад берегом. «Хто б мiг подумати, що Варивон такий порожняк? Що йому? З усього б смiявся, насмiхався. За гостре слiвце рiдного батька продасть. Оце тобi й товариш».
I шкода було чогось, що болюче обiрвалось, як перетягнута струна.
– Дмитре, – наздогнав його Варивон i заспокiйливо поклав важку руку на плече. – Не кип'ятись, бо навiки ошпариш мене.
– Iди, Варивоне, подалi. Не мозоль очей. I без тебе…
– От дурний чоловiк. Я приїхав до нього з радiстю; дивись, як написали про тебе, – i простягнув учетверо складену газету. Дмитро люто вихопив її з рук, розгорнув, швидко пробiг очима по перших шпальтинах, i його зiр прикипiв до третьої сторiнки. В невеликiй статтi «Думи бригадира» писалось про те, як добре працювала його бригада в цю весну i як думає вiн зiбрати високий урожай гречки. Згадувалось i про добiрне насiння, i про бджоли. З жадобою п'ючи кожне слово, вiн уже хмiлiв i обм'якав од припливу великої i млосної радостi.
– Ну, знаєш, Варивоне, бувають же в свiтi чудеса, – здивовано розвiв руками, подивився на товариша, притулив його до себе, поцiлував i тихо засмiявся нервовим смiхом.
– Що це я тобi став таким гарним, значить, як дiвчина? Нi, брате, поцiлунком не вiдкупишся – тут дiло премiєю пахне.
– Чим же тебе премiювати? – засмiявся Дмитро.
– Всiма твоїми книжками про просо! Що, перелякався?
– Ти i так їх менi з самої зими не приносиш… Ну, прямо наче тобi свiт iншим став. I хто б це мiг написати? Спасибi, Варивоне.
– Споживай на здоров'я. А як розсердився спочатку? Вже, напевне, в душi всяку чортовщину на Варивона гнав. Еге ж?… Прочитав я це, Дмитре, i так зрадiв, неначе про мене написали, та ще й сильнiше, бо тобi тепер пiдтримка бiльше важить, анiж менi.
Сiли бiля багаття i, обпiкаючи руки, почали їсти картоплю.
– Стаття – статею, а як далi зi мною? – раптом похмурнiв Дмитро.
– Кушнiр наказав, щоб тебе з-пiд землi витягнути. Зараз же поїдеш. Прийдеться тобi, як iменинниковi, дати коня, а самому пiшки чимчикувати. Незручно ж бригадировi, про якого в газетах печатають, за кiнським хвостом iти. Тiльки ти обережно, мiй Воронько норовистий: як скине тебе – знову в газетi напечатають статтю «Падiння бригадира»… Так поспiшай до своєї бригади сiяти гречку… З району приїздив один працiвник, добре нагримав на Кушнiра. А Крамовий уже, кажуть, не буде уповноваженим по нашому селу – знiмають.
– Бре! Оце так радiсть!.. Ох, i чолов'яга ж попався на моє щастя. Золото – не чоловiк, – розповiв Варивоновi про Iвана Васильовича.
– Так це ж наш новий секретар райпарткому. Iван Васильович Кошовий. Ох, i тетеря ж ти, настояща, значить, тетеря! Не догадався, з ким їхав.
– Та ну?!
– От тобi й ну! Нiколи не думав, що ти такий дядько-не-догадько.
– Помовч уже. Побачив би, яким би ти став догадливим, коли б у моїй шкурi цi днi пожив. Усе всерединi переїлось. От i вини не чув за собою, а йдеш серед людей мов клеймований. Що не кажи, а вiдiрватися нам вiд колгоспу, вiд своєї сiм'ї – це прямо видима смерть. До цього нещастя не почував, скiлькома нитками я зв'язаний з усiма.
– Це правда, Дмитре. По-iншому все у нас пiшло. От вiзьми подивись, якими нашi баби стали. То ранiше зберуться – усi кiсточки одна однiй перемиють, усi брехнi в одне рядно стягнуть, за яйце одна-однiй очi видряпає. А тепер вони ще й нам носа утруть, їм почесть почала снитись. Москва, ордени. Не бачив ти, яке жито моя Василина з Шевчиком вирощує? Думаю – не в однiй газетi про це напишуть, навiть бiльше, нiж про тебе, – хитро примруживсь. – Зроду такого жита не бачив. I вже її, бабу мою, навiть в недiлю в хатi не втримаєш… Життя!
– Життя, – погодився Дмитро, лежачи на травi i мало дослухаючись до слiв товариша: своя радiсть заполонила всi його думки. «ксть же такi люди», – з подякою пригадував риси обличчя Iвана Васильовича.
У високому блакитному небi паслися кучерявi бiлi хмари, над берегом сяяли глянсуватим листом верболози i явори, а сонячна дорога, перекинута через Буг, ворушилася живими злитками кипучого срiбла.
