– Хто б уже вмiв, як не ти, лепетухо.
– О, вже знову лепетуха… Хiба ми щось нове знаємо?
– Так це ти батьковi своєму нiчого i не схочеш розказувати. Ну, тодi мене Андрiй порадує. З завтрашнього дня щовечора пiсля роботи щось розказуватиме менi. Правда, сину? – погладив рукою його м'яке волосся.
– Правда, коли ви хочете, – завагався i поволi вiдповiв: – Тiльки буду те казати, що менi цiкаво.
– I я, i я буду розказувати! Не хочу, щоб тiльки Андрiй. Я сьогоднi, зараз же почну. Андрiю, посунься трохи.
– Ану, не лементуй. Спати пора, – обiзвалась Югина i пiдiйшла до лiжка.
«Iнтересно, що менi завтра Андрiй розкаже? Дивно, що зразу ж погодився… Хлопчак допитливий, розумний. Ну, звiсно, в батька вдався, – сам до себе осмiхнувся. – Варивон старається наздогнати мене. Озимину час мiнеральними добривами пiдживляти… До iвчанцiв треба навiдатися. Нелегко змагатися з ними… Це б на рибалку iще з'їздити…»
I вже хата перегойднулася човном, розкрились зеленi береги, зашумiла за веслом прозоросиня вода, заграла на бистринi, затемнiла понад берегами…
XX
Григорiй Шевчик, тiльки увiйшов до зерносховища, зразу ж по п'янкому духу почув, що прiє i горить неперелопачене зерно. Глибоко ткнув руку в один засiк i швидко вихопив назад – обпекла сперта гарячiнь.
– Ти за що трудоднi отримуєш? – накинувся на Прокопа Денисенка, який нещодавно став комiрником.
– За те, що бiля всяких грядочок кiлочки забиваю i таблички вивiшую, – їдко вщипнув Прокiп, натякаючи на дослiднi дiлянки Григорiя.
– Ти менi свої куркульськi теревенi на потiм запиши.
– А ти менi не куркулькай, бо як куркульну… – огризнувся, i плескате кругловиде обличчя почало темнiти вiд припливу кровi.
– Ти чого зерно не перелопачуєш? Хочеш, щоб згорiло?
– Трясця не вхопить його. Посiвне не горить, а це худоба перетравить.
– Худобу прiлим хочеш труїти? Я тобi отрую! В один льот вилетиш з комори, а то i з колгоспу. – Лихий вискочив з зерносховища i подався до правлiння колгоспу, бубонячи собi пiд нiс:
– Скiльки доглядаєш, скiльки вчиш, а без якоїсь оказiї не обiйдеться. Бач, яке стерво на комiрника пролiзло. Вiн тобi не те що зерно, увесь колгосп згноїв би. Або оту розмазню, – напався на свою родичку Уляну Шевчик, – призначили бiля курей ходити. Сама мокра курка – боїться у воду полiзти, щоб черепашок наловити для птицi. Як погрозив, що знiму з роботи, зразу й рiднею призналася. Паскуднi ж є люди.
Григорiй, роблячи велику роботу в хатi-лабораторiї, гуртуючи навколо себе усi кращi сили колгоспу, не забував заглянути в усi щiлини села. I його гострого ока та немилостивого слова боялися усi, що почували за собою будь-яку провину чи недоробленiсть.
– Ти скоро й ночувати не будеш дома, – часто дорiкала йому Софiя.
– Коли треба, то й не ночуватиму. Хто ж за мене моє дiло зробить?
– Так ти й у чуже завжди лiзеш. .
– А це не моє – думаєш? Менi до всього є дiло. Я не з тих, що тiльки зi своєї шпаринки, як тарган, виглядають. Коли б так усi дивились, то зразу розв'язалися б руки дряпiжникам, злодюгам, ворогам. Ще немало є таких, що залюбки б розтаскали нашу працю. Та, коли хочеш знати, навiть мiжнароднi клубки, навiть отi крутiї, що воду й землю каламутять, оте дике фашистське зiлля, що виростає в чужих країнах, має вiдношення до мого життя: я ще краще повинен працювати для своєї держави.
I Софiя, схвильована новим словом, зразу ж погоджувалася з Григорiєм; гiркота настороженостi затiнювалась iншими сходами; коли вони в Григорiя були бiльш жорсткими, геометричне строгими, то, перехлюпнувшись у серце Софiї, ставали по-жiночому поетичними, з iскринками тiєї юмористичної дотепностi, що нiколи не покидає цiльнi натури. I найскладнiшi питання, з напругою пiднятi з нелегких учених книг, Софiя умiла переконливо, образно передати колгоспникам, а особливо дiвчатам та жiнкам своєї ланки.
В правлiннi колгоспу Григорiй нiкого не застав, подумав, куди йому краще йти: чи в хату-лабораторiю, чи до дослiдної дiлянки жита. I попрямував на поле.
Iз заходу почала висовуватись важка чорна хмара. I тiльки доповзла димчастим краєм до сонця, як, спочатку легко i не-смiло, наче струни торкнувся, вдарив дощ. Мов перший гомiн ефiру в приймачi, зашкварчала гаряча дорога, загомонiла й потемнiла молода листва дерев, закрутились i побурiли вибiленi щепи. Потiм дощ розiйшовся, розгулявся; раптово вигинавсь широкою темносрiбною дугою, i в мелодiю шелесту – ростем, ростем – виразно врiзались прискоренi вуркотливi звуки: дуб гуде, дуб гуде.
Григорiй пiд липою перестояв зливу. Теплi потоки змили його злiсть, i вiн, мокрий та веселий, попрямував до завiтної дiлянки – одного гектара жита, – яку доглядала ланка Василини Очерет. В Григорiя була думка – добитися якнайвищого врожаю жита. Його вже не задовольняли кращi всеукраїнськi досягнення. Правда, всiм вiн говорив, що хоче дати найкращий врожай по району, дружинi довiрився, що думає взяти першiсть по областi, але в своїх потаємних помислах сягає значно вище. I тiльки щоб не осоромитись, обережно казав про районнi масштаби. Вiн ретельно вивчив лiтературу, не раз радився з агрономами, їздив до передовикiв зерноводства, з кожним днем все бiльше вiрячи, що мрiя його здiйсниться. Але нi на нарадах, нi на зборах вiн навiть словом не заїкнувся про це. «Зробимо – тодi скажемо».
В минулому роцi вiн чудово прочитав бригадирам i ланковим курс лекцiй про пiдвищення врожайностi озимих, а сам узяв шефство над ланкою Василини Очерет. В лютому ланка вивезла i забуртувала на дiлянцi двадцять п'ять тонн гною, покрила його снiгом, щоб не вивiтрився азот, а коли розтанув снiг – закидала землею. У квiтнi Григорiй добився, щоб землю зорали на пар не плугом, а трактором, що мав передплужники. Потiм заборонували землю поперек скиб i за все лiто її тричi культивували. На пухкому пару не було нi одної бур'янини. Перед останньою культивацiєю на кожний гектар висiяли по два центнери суперфосфату, центнер селiтри i сiмдесят п'ять кiлограмiв калiйної солi. Потiм заборонували в два слiди i на другий день посiяли добiрне таращанське жито. Ще восени воно розкiшно закущувалось i вирiзнялось серед iнших посiвiв. Взимку ланка чимало часу вiддала снiгозатримуванню, напровеснi, як тiльки зiйшов снiг, пiдживили сходи кiнським гноєм. Сьогоднi мали iще пiдсiяти мiнеральнi добрива.
Здалеку пiзнав Григорiй Василину. Жiнка поволi ходила полем. Уся дiлянка пiсля дощу була прибрана густими самоцвiтами, що аж мерехтiли в очах.
– А де вашi помiчницi? – привiтався з молодицею.
– Злякались дощу i повтiкали додому. А менi дощ не вадить, – заяснiло смагляве обличчя, засiяне негустими веснянками. I навiть коли радiла молодиця, усмiшка була сумовита, бо уста її рiзко загинались вниз. Тiльки очi, затемненi чорними вiями i бровами, зменшували вираз природної печалi.
– Ну, тодi я вам допомагатиму пiдсiвати. Приймете?
– Нi, не прийму.
– Чому?
– Боюсь, щоб чоловiк не побачив, вiн у мене ревнивий, – засмiялась тихо, щасливо. Смiх її чомусь нагадав Марту, i ледве не зiтхнув Григорiй… Отак би схилитись iз нею над житом, почути приторк теплої руки…
– Через два днi треба буде заборонувати дiлянку, – сiв навпочiпки i любовно нахилився до мiцного куща, оббиваючи рукою блискучi перлини. Згодом полями пiшов до Бугу: любив у вечiрню пору пройтись над берегами притихлої рiки, пустити за течiєю легкий човен, а потiм уперто вигрiбатися з бистрин i нуртiв.
Увечерi за Василиною приїхав Варивон.
– Жiнко, чи ти не думаєш на полi ночувати? – гукнув здалеку, зупиняючи коней.
– Нi, не думаю, – зiбрала порожнi мiшки i пiшла до гiн.
– Та ти ж мокра, як хлющ. I як так можна? От бiда, що в тебе добрий чоловiк, а варто було б побити,
