– Нi, я палити не пiду! Не хочу ранiше часу лiзти чортовi в зуби.
– Сам пiдпалю! Все спалю! Усе до трiски! – Так схопив з комина сiрники, що пачка затрiщала i приснула бiлими палiчками.
В однiй сорочцi, розкуйовджений i страшний, свiтячи поширеними очима, кинувся надвiр.
– От старий дурень! – вголос вилаявся Карпо i побiг за батьком. Метелиця круто вдарила його в груди, розпахнула поли кожушка. I в цей час загавкав пес, кинувся до ворiт.
– Якого там чорта по ночах носить?! – сердито кинув Сафрон i швидко пiшов до ворiт, до хрускоту затискаючи у кулацi шершаву пачку.
– Вiдчинiть! Прийшла колгоспна варта! – обiзвався простуджений голос Григорiя Шевчика.
– Яка варта? Кого вартувати?
– Твоє добро, щоб не втекло кудись до ранку. I тебе заодно! – весело промовив Степан Кушнiр.
– Моє добро!? – похитнувся, заточився назад. «Моє добро забирать», – обухом ударили цi слова, ударили гiрше, анiж те, що i його, Сафрона, вже взято пiд варту.
– Та вже не твоє, а наше – колгоспне. Народ повертає собi украдену в нього працю.
Сiрники випорснули з руки. Сафрон люто метнувся до хати, зiрвав з стiни берданку i кинувся надвiр. Але на порозi його перепинив Карпо.
– Батьку, не дурiй. Пiзно!
– Вiдстань, сатано, – зашипiв, натискаючи на сина. – Я їх…
– Батьку, про мене подумай, коли про себе не хочеш, – перекрутив Сафроновi руки, вирвав зброю i люто вдарив нею об стовп ганку.
Хряснуло, вiдскочило дерево од залiза, i мимоволi насторожився Карпо: знову почув вовче виття. I зразу зрозумiв свою помилку: може ж так затужити чоловiк.
– Не треба, тату, – з острахом i жалем пiдiйшов до темної тремтливої постатi, що вдвоє перегнулась на поруччя ганку. Схопив в оберемок, хотiв понести в свiтлицю. Та Сафрон вирвався iз рук сина i з хрипом побiг до хати. З-пiд лави дiстав сокиру, але її вчасно вирвав Карпо, здавивши до хрускоту напруженi руки батька.
– Тату, покинь! Покинь! За це обоє поплатимось. А нам ще жити треба, дочекатися свого дня. Чуєте? Жити нам треба! Згнити успiємо, – тремтiло вiд напруги обличчя Карпа: вiн насилу стримував перекрученi руки батька.
I тiльки тепер очi Сафрона зупинилися на Карповi, а той тихо, натискаючи на кожне слово, говорив:
– Ну, вишлють вас на якийсь час. Повернетесь потiм. До мене повернетесь. Ще хiба так заживемо! А замахнетеся сокирою – пропаща година i ваша i моя… Впускайте, тату, охорону. Стерпiть. Я ж до себе побiжу. – Виштовхнувши Сафрона з хати, попрямував у заметiль.
Гомiн уже закружляв на подвiр'ї.
Карпо, щоб нi з ким не зустрiнутись, перескочив через паркан, бiгцем подався додому.
На розстаннi ледве не збив з нiг якусь широку постать, закутану кiлькома хустками.
– Це ти? – пiзнав дружину.
– Ой, Карпе, Карпе, – заголосила та. – Уже прийшли злиднi за моїм батьком. Ой, вишлють його в далеку дорогу… Конi забирають, воли вигонять, плуги вивозять… Усе до колгоспу пливе… I чогось мiлiцiя приїхала. До Денисенка попрямувала.
Карпо похолов, а жiнка знову заохкала.
– Не голоси, i без тебе нелегко, – суворо обрiзав. – Чого це ти так розбухла? – оглянув неймовiрно розтовстiлу дружину.
– Коли до батька прийшли, понатягувала на себе усе, що можна було натягнути: однак заберуть. Бач, як упрiла?
– Бiльше нiкого не чiпали? – схвально подивився на дружину.
– Де там не чiпають! Усiх, кого рятував Крамовий, зачепили… Ой, горенько моє, горе…
«Добре, що я вчасно вiддiлився i не бухнув грошей у господарство», – подумав i сердито гримнув на жiнку:
– Ану, не скавчи! Завила, як над мерцем…
З метелицi вiтер вихопив на мить мелодiйний передзвiн.
«Носить когось в таку пору».
Iще нiчого не бачачи, Карпо сторожко попрямував до тину. По глибоко втиснутих слiдах чоловiка покiрною незграбною тiнню побрела дружина. Важка одежа i розпарена млость п'янили її, гнули донизу, хилили на сон.
«Хоч би у снiг була щось викинула з добра, – лiниво думала, склiплюючи повiки… – А як же там мої?..»
М'який передзвiн наближався, i не можна було зрозумiти, чи вiн налiтає з хуртовини, чи просочується з самої землi, розтiкається пiд снiгами. Чорнiючи i збiльшуючись, з темряви поволi випливли конi. Здавалось, вони затиснуть всю вуличку, i Карпо, морщачись, ще вiдступив назад, вперся спиною в кособокий тин, з шпарин якого гострими цiвками вирвався вiтер.
Сани майже порiвнялись з Карпом, над ними сумирно гойднулись два вогники.
– Ех, i дорога, – занепокоєно промовив Василь Карпець.
– Важка, як життя одноосiбника, – долинув смiх, i Карпо, увесь натягаючись од злоби, пiзнав цей голос i смiх.
«Приїхав на погибель нашу, – провiв охолодою рукою по обличчi. – Тепер Крамовий нiчого не викрутить».
Дзвоник, вiддаляючись, вогнем пробився пiд снiгами, розпiкав Карповi ноги, забивав болiсним гулом охолодi вуха.
– Це не той робiтник з суперфосфатного, що нам дихати не давав? – заборсалась в снiгах обважнiла жiнка.
– Вiн, Недремний. Двадцятип'ятитисячник, видать… Приїхав на нашу голову. Ех, пропадом пропади таке дiло.
Двома вовчими очима блимнула хата Карпа. На шибках на мить заметушились i потворно зчепилися обрубки тiней. Карпо насторожено зупинився посеред вулицi.
– Яка там лиха година товчеться у нас?
– Певне, сестри мої.
– Чого їм? – полегшено зiтхнув.
– Вiд батька переносили, що можна було вихопити. До нас ближче йти… Ех, ранiш не догадались.
Ще не доходячи до порога, почули з хати злий жiночий лемент. Олена затарабанила в вiкно, i пересварка затихла. В кiмнатi пiд столом i лiжком жужмом лежало якесь шмаття, а насторожi його стояли двi жiнки, буравлячи одна одну ненависними поглядами.
«Не подiлились», – вiрно визначив Карпо i крикнув на них:
– Ви б, ворони, що-небудь батьковi їсти занесли, а то сторчаком вилетите звiдси!
З вузликом у руках вiн першим вийшов надвiр.
Вже вщухала метелиця, i вся глибина ночi неждано заяснiла веселими вогниками. Село не опало. Хати, прибранi найчистiшими полотнами, здавалось, у кожному вiкнi засвiтили зорi, стрiчаючи новий свiтанок. I цi по-святковому врочистi вогники цвяхами кололи серце Карповi.
Петляючи з вулицi на вулицю, обминаючи людський гомiн i людей, вiн добрався до сельбуду – тут пiд великою вартою господарiв землi сидiли тi, кого народ зганяв iз землi.
На ганковi блиснуло кiлька цяток цигарок.
– Матвiю, давай рушницю i йди додому – вiдсторожував своє.
– Та нi, не пiду вже… I тiльки подумать: як пiдвiвся з колиски, як став на ноги, так i пiшло моє життя по руках багатiїв. Як собаки стерегли тебе, щоб ти, Матвiю, не присiв на хвилинку, не проспав сходу сонця, не з'їв лишню ложку борщу. До старостi пантрували б, поки не надiв би ти, Матвiю, на зiгнутi плечi торбу старця. А тодi уже собаками стерегли б тебе, щоб не втрапив ти на той двiр, де твоя сила в чужому скарбi
