залягла… Так що вже постережу я цих господарiв собак.
– То вовки, Матвiю.
– Авжеж вовки. Тому й дорога їм, як подумаєш, правильно на пiвнiч лягає. Ой, правильно, сусiдо.
– А з Варчука, бачили, увесь гонор як вiтром здуло.
– Обм'як. Без кореня остався. Кажуть, в його потайниках якого добра, якого реманенту не понаходили. Навiть запаснi частини до трактора десь видряпав.
– Пригодяться тепер нам.
Карпо не наважився передати батьковi вузлик – побоявся людських очей. Задубiле сало обтяжувало йому руку, але, тупцюючи, метляв ним до самого ранку, поки з будинку не повели пiд вартою куркульню. Вiн першим побачив батька.
Сафрон, здавалось, постарiшав i поменшав за нiч. Карпо хотiв кинутись до нього, але, глянувши на варту, завагався. Думки двома течiями до болю заборсалися в обважнiлiй головi, i вiн, щоб не стрiнутися поглядом iз батьком, притулився до дерева. В цей час iз сельбуду донiсся нетерплячий голос Степана Кушнiра:
– Окропом, окропом пошпарити долiвку i лави, а вiкна повiдчиняти, щоб i не тхнуло куркульським духом…
XVII
Погожого вечора, коли на снiгах так м'яко переливалися блакитнi, сизi, рожевi i темнi барви, а веселi стрiмкi дими , коминiв убирали в себе одсвiт зорi, Марiйка аж до перехрестя проводила Докiю. Жовте, присушене обличчя Бондарихи з скорботно пiдiбраними зморшкуватими вустами тепер просвiчувалось тихим спокоєм, а втомленi, з побiльшеними бiлками очi були такими, як у матерiв, що пiсля довгих мук порадували свiт новим життям.
Забуваючись, i досi бачила перед собою не снiги, а бiлоснiжнi стiни лiкарнi, незвично побiлiлого Iвана i його характерну усмiшку, що ледве-ледве розвела пiвмiсяць побляклих уст.
– Ну, така я вже рада, така рада, що й сказати не можу, – в який раз говорила Марiйка, не дивлячись навiть, чи Докiя слухає її, чи нi. – Повiриш, серце, як почула про своє горе – ослiпла. Так ослiпла, що зi своєї хати не могла вийти. Iду – коливаюсь, тримаюся за стiни… Як Дмитро?
– Вiдвiз сьогоднi в колгосп реманент i коня здав.
– Як воно там буде? – зiтхнула Марiйка. – А Грицька зустрiну – очi видряпаю iроду клятому. Занапастити хотiв наш вiк i наших дiтей. Де тiльки такої совiстi набрався, лоботряс проклятий. А ще до Югини свататись приходив. Зразу розкусила, що то за ягода була. Ти й синовi скажи, щоб вiн провчив його.
– Навiщо та колотнеча? Хоч ти не нагадуй Дмитровi, бо знаєш його.
– Знаю, знаю! – в очах спалахнув завзятий блиск, i обабiч кiбцюватого носа заворушились тонкi складки. – Не водичка, а кров тече в жилах чоловiка. Менi лихi бiльше до вподоби, анiж тихi та божi.
– I не кажи менi такого. Кожен раз потерпаєш за нього: чи не витiє щось.
– Такий i мiй Iван, серце, – промовила тiльки тому, щоб знову згадати чоловiка. – От покалiчили, поранили, чуть на той свiт не звели, а вiн, думаєш, покається, покине колгосп? I не подумає. Страх, який вредний, – i всмiхається. – Скорiше б одужував. Привезу з больницi, так доглядатиму, що й пилинка не упаде.
– А вiн ще насмiхатиметься з тебе, – i собi примружилась Докiя.
– Звiсно, буде. Вiн такий, – переконливо закивала головою. – Що йому не зроблю, як йому не зроблю: чи добре, чи погано – завжди з чогось поглузує. Не чоловiк, а варивода. Прощавай, серце. Югинi накажи, щоб завтра забiгла, i не сама, а з Андрiєм. Тiльки хай добре закутає його. Бо тi молодi матерi…
Тихими зачарованими вулицями прямує Докiя додому. Зрiдка проскочать, неначе тiнь, санки, упаде з дерева грудка снiгу, заскрипить дорога пiд чиєюсь ходою, i така тиша, що навiть, здається, чути, як тiнь хмарини сковзить по городах, облитих зеленавим сяйвом мiсяця.
Лiворуч вiд дороги згорбилась i, мов старчиха, спираючись на пiдпiрки, увiйшла в снiги хата Григорiя Шевчика. На подвiр'ї лунко стрiляє розколене дерево. До дривiтнi пiдiйшла баба Орина, зупинилася бiля Григорiя, i Докiя, темнiючи, йде протоптаною стежкою до ворiт.
– Вечiр добрий!
– Докiя! – радiсно привiталася баба Орина, а Григорiй на мить так i застиг бiля окоренка з високо пiднятою сокирою.
– Чого ж ти не поздоровкаєшся, паничу? Дрiбна в очах стала? Чи, може, трохи совiсть заговорила? – впритул пiдiйшла Докiя до Григорiя. Вiн увiгнав сокиру в дерево, обернувся до жiнки, витер пiт з чола, для чогось скинув шапку i знову надiв.
– Мовчиш? Стидаєшся чи злуєш, що не викинули тiтку Докiю за чесну кривавицю на мороз?
– Так його, Докiє, так його, – обiзвалася баба Орина. – Ми вже йому з Софiєю такий урок вичитували, що довiку запам'ятає. Що ж ти зробиш, коли з великого розуму дурним чоловiк зробився.
– Тiтко Докiє, винен перед вами. Але ж Крамовий прибрехав. Витягнув iз мене дурне слово.
– Ага. Скiльки тобi рокiв? П'ять, шiсть? Уже й дитину маєш, а своїм розумом не живеш. Прибрехав! Було, значить, до чого прибрiхувати. За старе, що колись було, пасiюєш? Душа, видать, у тебе дрiбна, заздрiсна, – вичитувала тихо i поволi, не спускаючи очей з нахмуреного обличчя Григорiя.
– Що ж я вам бiльше можу сказати? Минулого не повернеш. Прийде час – побачите, що я вам не ворог. Кiнь i на чотирьох спотикається.
– Дурна приказка для нетiпах i тюхтiїв. Ти, може, скоро й людську голову до кiнської порiвняєш?.. Всього доброго вам, тiтко Орино.
I вже закриваючи ворота, чула притишенi голоси:
– Дожився. I менi соромно в очi глянути людинi.
– Досить уже товкти воду в ступi. Буває схибне чоловiк. Так дайте ж йому встати.
– Вставай, вставай, та знов так носа не розтовчи.
XVIII
Перед самою сiвбою раннiх Крупяк знову прибув до Карпа Варчука. На порозi радiсно поцiлувався з господарем, а в хатi забухикав простудженим смiшком, заповнив усю свiтлицю впевненими словами.
Карпо спочатку з внутрiшньою неприязню зустрiв гостя, але потiм, слухаючи його надiйнi плани й перспективи, почав заспокоюватися.
– Весною, хай тiльки вдарить добра погода, – бо знаєш, якi у нас дороги, – капiталiстичне оточення дасть допомогу, – засмiявся, роблячи натиск на «капiталiстичне оточення». – Вiрнi є вiдомостi. Тiльки нам треба дiяти, не сидiти, склавши руки, як святе божество. Надiйнi люди є в колгоспi?
– Ой, мало, дуже мало.
– їх необхiдно так порозтикати, щоб усе господарство контролювали. Треба займати нам команднi висоти в колгоспi, розвалювати його зсередини.
– Команднi мiсця без нас позаймали.
– Погано працюєте, погано.
– А ви нам допомагали? Якийсь план для нас виробили? – зосереджено напався Карпо на Крупяка, i той здивовано похитав головою.
– Роботi вашiй – копiйка цiна в базарний день, – уже шипiв Карпо. – Ви нас тiльки злобою озброювали, якої без вас вистачило б. А де справжнi дiї? Ви їх розмiняли на окремi убивства i пiдпали. Так i мiй батько бунтував ще до колективiзацiї. Пособило це, як мертвому припарка.
– Карпо! Та ти ж молодець! – радiсно сказав Крупяк, зразу ж на ходу змiнив намiр розсердитися на
