– Аякже, божий чоловiче. Паспорт є, справки є. Хiба ж я що – безбатченко якийсь? Усе, конєшно, є. От коня тiльки нема. Такий дереш був, iз зiрочкою на лобi, ну прямо тобi вилитий красавець. Жизнь мою пiддержував, бо я в колгосп не писався… Оце в фурманку, бувало, як поїду… – i сам дивується, де в нього беруться слова.
«Ох, i дурний же дядько», – дивиться полiцай на оброслого кучерявим золотистим волоссям чолов'ягу. Перевiряє паспорт, довiдки i насмiшкувато копилить губи:
– З цими справками якраз у холодну можна потрапити. Вiд старости треба справку мати.
– Вiд старости? Варчука? Та вiн же менi родич. Я його своїм дерешем не раз у район вiдвозив. Оце одного разу купили пiвлiтра, дiстали рибки, ну й хильнули…
– Iди вже шукай свого дереша. Ти, десь, i зараз хильнув, – смiється зверхньою начальницькою усмiшкою полiцай.
Дiйшовши до центра села, Дмитро з острахом раптом зупинився.
На майданi, обсадженому з чотирьох бокiв молодими тополями, вiн вперше в життi бачить невисоку свiжообстругану шибеницю. В страшнiй оправi нерухомо висять два чоловiки i жiнка. Поволi, неначе ноги йому наливаються свинцем, Дмитро йде до шибеницi.
Невдалiк од неї, застигши, з переплетеними руками на грудях, стоїть чорнява жiнка з нерухомою дитиною. В широко розплющених очах молодицi нема нi вiдчаю, нi слiз. Тiльки нiма скорбота, здавалось, навiки обвуглила її обличчя i всю, нiби вирiзану з чорного каменя, постать. Пiдiйшовши ближче до похиленої оправи, Дмитро несподiвано заточився, i стогiн вирвався з грудей.
3 шибеницi над ним нахилилось задумане, з тонкими ри сами обличчя Вiктора Снiженка. Високий лоб i щоки були вогкi вiд ранкової вiльгостi, а в очних западинах, як сльози, застигли краплини мертвої роси.
На тополi каркнув ворон, i Дмитро тiльки тепер побачив, що на гiлках, неначе головешки, неспокiйно перехитувалось вороння, обчищаючи дзьобами старi попелястi комiри-надгруддя.
Дмитро кидає оброть посеред майдану i швидко, наскiльки дозволяє йому поранена нога, iде назад у лiси.
Здивований полiцай провiв його очима, але на своє щастя не перепинив, бо тепер у слiпiй лютi Дмитро руками задушив би його.
«Може прийдеться самому, на свiй розсуд i риск дiяти. Так завжди почувай, що тебе вся земля, нашi люди, партiя пiдтримують», – згадав слова Кошового…
Нi, вiн, Дмитро, не вiдрiзана скибка.
– Марку Григоровичу, а нiде часом не доводилося зброї бачити? Дробовик – ненадiйна штука.
– Зброї? Приховали люди, та почали потроху зносити, бо iнакше – смертна кара.
– Всю знесли?
– Який там чорт. Десять шкур iз колгоспника здiймеш – не принесе, коли знає, що нiхто її в нього не бачив. В ставок кине, в землю закопає, а не принесе. Люди знають цiну зброї.
– Кому можна було б шепнути?
– Онука мого Степана спитаю. Вiн комсомолець, метикований хлопчак.
– Надiйний?
– У нас нема ненадiйних.
На третю нiч Марко Григорович прийшов iз своїм онуком, чорнявим п'ятнадцятилiтнiм парубчаком. Степан з цiкавiстю дивився на Дмитра, але вигляд вдав пiдкреслено незалежний, гордовитий.
– Оце тобi наше наймолодше Синичиня, – посмiхнувся Марко Григорович.
– Це не синиця, а сокiл!.. Знаєш, чого тебе покликано?
– Знаю, – коротко вiдповiв парубчак.
– Зброя є?
– Зброя? – подивився широко i допитливо. – Дивлячись для чого.
– Як для чого? – не зрозумiв спочатку Дмитро.
– Як на добре дiло, є.
– Ти бачив, який вiн?
– А ти що пiд добрим дiлом розумiєш? – почав пильнiше оглядати невелику насторожену постать.
– А ви що? – не пiддавався парубчак.
– Та ти чого, сукин син, випитуєш ума в старших? Що ти, не знаєш Дмитра Тимофiйовича? – обурився Марко Григорович.
– Таке життя, дiду. Нiчого не поробиш, – вiдповiв розважливо, але голос подобрiшав, забринiли нотки приязнi.
– Ти скiльки класiв закiнчив? – несподiвано повернув Дмитро розмову на iнше.
– Вiсiм. Я на рiк ранiше почав ходити до школи, – незрозумiло звигнув плечима.
– А на кого хотiв вивчитись?
– На агронома-селекцiонера.
– Тепер що робиш?
– Фурманом Созоненко призначив, – раптом озлобився парубчак. – Учора не поїхав – палиць нахватався.
– А чого ж нової властi не слухаєш? – глузливо усмiхнувся.
– Кiнський кiзяк, а не власть це! Таку власть за ноги та й у воду! – як вiтром здуло всю повагу з хлопця.
– От щоб її за ноги та у воду – зброя потрiбна. Ти її сам збирав?
– Нi, з Олександром Петровичем по всiх усюдах нишпорили. Ще рана з нiг валить чоловiка, а вiн – де якi яри, де якi побоїща – все обходив. Одного разу в лiсах покалiченого «станкача» знайшли. З усiх бокiв оглянув його Олександр Петрович, позiтхав, побiдкався, що несправний кулемет, i каже менi:
– Прихватимо на всякий випадок?
– Та куди з ним. Хоч би щось путяще було.
– Е, ти не кажи. В господарствi i мотузочок згодиться. Гляди, ще десь знайдемо подiбну штуковину – i з двох кулеметiв такий тобi вийде гiбрид, що фашистам у печiнках i закрутить, i заколе, i запече. Ти це по молодостi занадто щедрий, бо на готовенькому рiс, розбестився. Пожалiй, Степане, зброю один раз, то вона тебе сiм раз пожалiє. Ну, потягли.
Бездорiжжям, чагарниками, яругами пробираємося. Втомилися. Коли бачу. весь бинт на головi Олександра Петровича почервонiв, аж розпух; кров iз потом зливається, а чоловiк навiть не витирає її.
– Олександре Петровичу, покиньмо цей тягар, – мало не плачу з жалостi.
– Як покиньмо!? – обурився. – В тебе арсенал, чи що, в запасi є. А коли ти така тонкослiзка, – я й сам як-небудь упораюся. Вiн кровi злякався. Щo це за лiкар, який кровi боїться.
– Так я ж не лiкар.
– Тепер ми всi тi лiкарi, якi хiрургами звуться, – нечисть вирiзуємо. Зрозумiло чи нi? Ну, тодi берися за станок i помаленьку, помаленьку, а пiшли.
Притаскали ми таки цей кулемет, змазали i заховали не знати для чого… Що вам треба?
– А що в тебе є?
– У мене? – зам'явся i покосився на дiда.
– Говори, говори вже, нiчого ховатися, всi ви од старших криєтесь. Наче вони нiчого не розумiють.
– Автомат є. Радянський.
– Iще що?
– Автомат нiмецький, але без касети.
– Iще?
– Гвинтiвка, три гранати.
– Iще?
– Пiстолет. Але це для мене.
– Iще?
– Кулемет ручний, Дегтярьова. Тiльки негодящий вiн – осколками вщент побитий. Притаскав на
