пригинаючись до шиї буланого, вiн мчить у нiч, залишаючи позад себе пострiли.
Вiн летить у майданську дiброву, а потiм, давши коням перепочинок, перескакує на карого i мчить, спочатку дорогою, а потiм полями, в iнший лiс: не-сумнiвається, що завтра його шукатимуть у майданськiй, а вiн буде в дубинi…
Не путаючи, пускає конi в гущавiнь, а сам лягає пiд дубом, поклавши в узголов'я автомат.
На свiтанку випала роса, i вiн, їжачись, прокидається вiд голоду i вiльгостi.
Густа, немов молозиво, розсип колихалася на деревах i травi. В округлому листi невисоких колючих кущiв синiють дрiбнi тернини, оповитi темносизим пилком. Пахне почорнiлий висохлий глiд i, як дятел, тукають, зриваючись з замшiлих дерев, тугi, з краплинками ледве помiтного ластовиння, Кислицi. Хруснув пiд ногою жолудь – рясно лежали вони пiд дубом, продовгуватi i вiдточенi, на диво схожi на набої до автомата.
«Понадився глек воду носити, – насмiхався з себе Дмитро, згадуючи вчорашнє. – Думалось, що фашист настiльки дурний, що десь щастя завалялось, що не лежиш без заднiх нiг на холоднiй рiллi. Думав, думав, мудрував, мудрував – i вимудрував… Нi, коли хочеш боротися з ворогом – ширший захоплюй покiс, поле захоплюй…»
Далеко, далеко заскрипiла пiдвода. Вздовж дубини на Beликому шляху з липами перемежовуються старi велетнi-дуби; на ровах зеленими човниками поблискують листи конвалiї; темнiють круги чебрецю, парасольки переквiтлого тмину.
За деревами пробурчала машина, приглушила скрип колiс, i знову курликання колiс вплiтається в насторожену тишу лiсового супокою. На парокiнному возi сидять двоє полiцаїв, а бiля них лежить нерухома постать в зеленому.
Iкає, похитуючись на возi, розiмлiлий вiд горiлки полiцай i б'є себе пiдборiддям по запалих кiстлявих грудях.
– Демиде, в тебе горiлки нема?
– Пiшов ти к чорту, – огризається Демид, тримаючи гвинтiвку в руках. – Ти за лiсом краще дивися.
– Чого менi за лiсом дивитися? Чого я в лiсi не бачив? А в тебе, Федько, нiчого нема? – звертається до фурмана, молодого парубка.
– Нема, – понуро обертається той i важко зiтхає, його юне обличчя аж посiрiло вiд внутрiшнього болю i жалю.
– Ну i чорт з вами. Приїду в крайс – там загуляю…
- Руки вгору, чорти! – вискакує на рiв, нацiляючись автоматом на Демида.
Той кидає гвинтiвку на землю i, блiднучи, наче крейда, високо пiдiймає руки, долонями всередину. П'яний, поглянувши з-за плеча, ще нiчого не може второпати. Вiзник кинув вiжки пiд ноги коням i теж витягає руки, великi, чорнi.
– Я кому сказав руки вгору?! – скаженiє Дмитро. – Ставайте рядом! Кого везете?
З воза пiдводиться закривавлене, вкрите синцями обличчя з розпухлими губами. Невiдомий з стогоном падає обличчям на солому.
– Ану прав, хлопче, в лiс. Та швидко крутись менi. А ви за возом, – звертається до полiцаїв, косуючи очима по шляху.
Федiр метушиться мiж кiньми, що заступили вiжки, потiм прямує в дубину; мовчки за возом з пiднятими руками iдуть полiцаї, i знову над полудрабком пiдводиться закривавлена голова.
«Молодi, здоровi, бикам в'язи скрутили б, а вони – в полiцiю служити! Корiнцi куркульськi! Запроданцi!» – ледве стримує себе, щоб не випустити чергу.
– Кого везете?
– Лейтенанта, – тверезiє п'яний полiцай, i його чорнi очi рiзко видiляються на сiрому обличчi з тонким загостреним носом.
– Розв'яжи, хлопче, командира.
Федiр кидається до воза, i через хвилину, болiсно кривлячись, невисокий чоловiк пiдходить до Дмитра.
– Хто вас бив? Обоє?
– Обоє, – не дивлячись на полiцаїв, вiдповiдає лейтенант. Дмитро пiдкинув автомат.
– Дядьку, за що ж мене? Я ж… Я… – судорога перекривлює тонкi риси протвереженого обличчя, що з бiлого стає жовтим i починає парувати.
– За те падлюко, що в полiцiю пiшов, за те, що руку на радянських людей пiдняв, – кривлячи рота, рубає Дмитро.
– Не вбивайте їх, – благає вiзник.
– Чому?
– Тодi мене полiцiя закатує, життя не буде.
– Я ще подумаю, чи буде тобi життя, чи нi, – загрозливо блиснув очима. – За скiльки найнявся людей на той свiт перевозити? Помiчником смертi хочеш бути?
– Мене ж заставили.
– Не вiрю. Молодого, такого бугаюгу, щоб заставили… Хлiб ти чий до цього часу їв? Нiмецький? – нацiлюється на полiцаїв.
– Дядьку! Не губiть мене. Я ж українець, – заклацали зуби в Демида.
– Ти українець!? Ти українець!?. Ти слизняк! Перевертень! Приймак нiмецької повiї! Ти!.. – i люто розряджує автомат.
Iз хрипом падає незграбна довга постать у вогку лiсову тiнь, а її наздоганяє друга, менша… Мертвi сльози боягуза бризнули з побiлiлих очей Демида i розтiклись по жовтозеленiй обм'якшенiй шкурi, не торкнувшись нi однiєю краплиною ранкової землi.
Злякано застиг бiля коней молодий вiзник.
– Скидай штани, песький син! Швидко менi! – звертається до Федора, витираючи долонею стягнуте, туге чоло.
– Дядьку!.. – благає хлопець.
– Нiчого, нiчого! I голий додому зайдеш. Хай полюбується тобою, красунем, дiвчина, почервонiє за тебе – i в очi плюне.
– Хоч труси оставте! – навертаються сльози.
– Я тебе оставлю. Не боявся грiшну душу показувати, так тепер грiшним тiлом посвiти.
– Нi, не буду скидати! – раптом рiшуче хлопець застiбає гудзики. – Як хочете – вбийте або до себе приймiть. Вiрою служитиму. Хiба я не шукав партизанiв?
– Менi таких перевозчикiв не треба.
– Дядьку, вiзьмiть, не помилитесь. Я кулеметником буду.
– Товаришу, а може з хлопця щось вийде? – торкається його руки лейтенант.
Задумавсь на хвилину, не спускаючи погляду з обличчя Федора, що покривалось потом i рухливими округлими плямами.
