всякий випадок.
– Ох ти чортова личина. I нiчого нiмцям не здав?
– Дулю я їм здам, – зашипiв парубчак.
– А в тебе гармати нема? – ледве стримуючи смiх, любовно оглядає парубчака.
– Нема. Чого вже нема, так нема, – пожалкував Степан, не помiчаючи доброї насмiшки Дмитра, а потiм байдуже додав: – На бiса вона здалася? Велика дуже. З нею нам не возитись.
– Кому ж це – нам?
– Ну, менi та вам, – вiдповiв так, начеб вiн уже був помiчником Дмитра.
– Ну й молодець ти, – розчулився Дмитро. – Справжнiй орел.
– Що ж вам притаскати, Дмитре Тимофiйовичу?
– Автомат i пару гранат.
– Який автомат? Нiмецький чи наш?
– Наш, радянський…
Ненадовго хватило б людини, коли б до неї вчепилося, не вiдходячи, безпросвiтне горе. А то хоч i лежало воно, як камiнь на душi, проте були рiзнi турботи i навiть радiсть пробивалась. Найбiльша ж – вiн знову мiг вiльно ходити, бiгати, повзти; вiн знову був господарем свого мiцного тiла, що кожною жилкою приготувалось до боротьби.
– Спасибi, Марку Григоровичу, вилiкували, – збираючись в дорогу, щиро подякував.
– Ет, є за що там дякувати. – Провiв до сiней Дмитра, обняв. – Бережи себе, Дмитре Тимофiйовичу, на велике дiло iдеш. Хай таланить тобi. А бережися крiпко. Коли смерть забирає такого штурпака, як я, то яка там шкода? Тобi ж тiльки жити мiж людьми. Гарячу маєш кров, а ти стримуй її, як стримують коня вудилами. Бо охмiлiєш десь – горя свого не впильнуєш. Ти так, по-мужицькому роби, не хапаючись, щоб за одним про друге не забути. Свiтанком приходь.
Тремтiли старечi руки на Дмитрових плечах, м'яко торкнулась обличчя зеленкувата сивина. Iще ступив кiлька крокiв за ним старий i зупинився, щось тихо шепочучи про себе…
Нiч тепла i тиха. Низькi хмари пропливають над деревами, то брудночорнi, то темносизi, зрiдка з-пiд них сполоханим птахом зiрветься вiтерець i притихне, зiтхаючи, неначе людина увi снi. На узлiссi посвiтлiшало. Поля пiсля дощу пiдiпрiли, розбухли, i чоботи, пiдминаючи стерно, м'яко вгрузали в землю. Обережно йшов Дмитро. Не тiльки вуха – все тiло ловило найменший звук, а очi (може то йому i ввижалось вiд напруги, а може пiдказувала пам'ять) бачили над вибалком кущi калини, що неясною смугою вiддiляли землю вiд неба.
Чому вiн зараз обрав Великий шлях? Вiн i сам не вiдповiв би. Може тому, що де б Дмитро не знаходився, рiдна велична дорога незмiнно жила з ним, в уявi, помислах; з нею був зв'язаний його життєвий шлях, минуле i майбутнє; вона мала своє мiсце, значиме i важливе в його серцi. Може тому, що пiдсвiдома думка пiдказувала: тут його не може ждати Невдача, – тут вiн кожну билинку знає; багаторiчна iсторiя i щорiчна карта полiв до найменшої рисочки щiльно лежить в його пам'ятi. Отож i перший вилiт треба починати, як починає птиця, – з рiдного гнiзда.
По змiцнiлому переборi вiтерця вiн чує, як гомонить шлях. I чуття Дмитра роздвоюється: знає, що скрiзь блукає чужинець, i не може уявити своєї землi, що стала полонянкою, не може уявити широкого шляху, оскверненого фашистами. Може то сон? Може тiльки приснилось, що ворог топче його край?
А за селом на перехрестi раз по раз засвiтить машина, вдарить блiдим вiялом i мчить кудись, в ще бiльш згустiлу темiнь.
Спочатку помiж липами, а потiм глибоким ровом наближається Дмитро до перехрестя.
Жмут свiтла вирвав з темряви рослу постать з прапорцем у пiднятiй руцi, з автоматом пiд рукою. I Дмитро присiв у ровi, прислухаючись до гудiння приглушених моторiв.
Машини рушили далi, а чорна постать розмiрене заходила поперек Великого шляху, ще зупинила i пропустила колону машин i закурникала щось, незвичне, рiзке, наче скрипiла залiзом.
I дико було Дмитровi бачити цю постать, дико було слухати її спiв.
«А що, якби прикладом – шуму не робити… Коли ж ти замовкнеш, iроде проклятий! Наперед вийти, щоб побачити, що ти за один…».
I вже не в силi стримати себе, блiднучи (вiн теж вiдчуває це), нечутно вискакує на шлях i стає з чужинцем лицем до лиця.
– Оооо! – скрипучий переляканий голос ще щось клекоче, i лунко клацають зуби.
Дмитро з перебiльшеною допитливiстю якусь мить вслухається в цей напiвклекiт, напiвхрип (казали ж, що гiтлерiвцi нiчого не бояться), вдивляється в неясний обрис обличчя з обвислим пiдборiддям i випускає коротку чергу. Неначе струсануло тiлом чужинця.
Вiн тяжко падає на землю, ї передсмертна судорога починає пiдкидати його тiло над дорогою. Спочатку каска скрегоче по асфальту, а потiм в залiзо глухо б'є голова.
«Добити?.. Чого там тратить набої. I так здохне. Нiхто його не просив сюди».
Дмитро пiдбирає автомат, що упав осторонь; бачить, як кров наповняє суху вибоїнку, темною плямою чорнить дорогу. I вiн полегшено зiтхає, коли позаду стихає йорзання тiла i скрегiт каски.
З-пiд його нiг вже бистрою птицею зривається вiтер, i Великий шлях, закрутившись, зашумiв низько i грiзно.
XXIV
Пiсля першого вдалого нападу Дмитро повеселiшав; прокинулось почуття значимостi свого життя, чуття, близьке до того, що пережив незабутнього вечора, коли його, пораненого, везли на пасiку. Неприємним був тiльки отой незвичний перестук: спочатку каски по асфальту, а потiм глухий удар голови об залiзо, що незмiнне уплiтався при згадцi про темну нiч на шляху.
Тепер Дмитро спокiйнiше i ретельнiше готувався до нового наступу: його думок не роз'їдала сiль нудьги, бездiяльностi i невiдомостi, як тодi, коли лiкувався в Марка Григоровича. Дiя раптом до ясностi вирiвняла його шлях i в думки, у вчинки внесла хазяйновитий лад, вибила отой промiжний клин: що ж його жде на новiй дорозi? Одне найбiльше турбувало – самотнiсть. Коли б iще з кимсь дiяти…
В яру довго шукав, поки не знайшов бiля Городища на валу своїх буйногривих коней, що аж блищали роздобрiлими спинами i боками. Почувши людину, призивно заїржав буланий, а потiм, трiскуче пiдминаючи копитами пересохле бадилля ведмежого вушка, стрiляючи ситнягом, пiдбiг до Дмитра i довго грайливо водив головою, неначе хотiв ударити господаря лобом. Запустивши руку в золотисту гриву, Дмитро чув, як до пальцiв торкнулись дрiбнi капельки поту, а пiд тонкою шкурою перестукувала гаряча кров. Дихав кiнь рiвно – пахи не грали, а ногами нетерпляче бив землю, i вона, пересохла, дзвенiла, як дзвiн.
Смерком, прив'язавши на короткий повiд карого до буланого, Дмитро виїхав iз яру, щоб добратись вночi до Великого шляху. Коли вдалинi затемнiли стiною дерева, на полi прив'язав конi бiля грушi-дички, а сам пiшов на перехрестя.
I не встиг Дмитро пiсля короткої черги по регулювальниковi ступити кiлька крокiв уперед, як прямо з рова метеликом замерехтiв огонь кулемета, i кiлька чорних постатей вискочило з дзоту, майстерно зробленого i замаскованого на ровi бiля крислатої товстої липи. Затрiщали автомати, i нiмцi, вiдсiкаючи йому дорогу з правої сторони, пiвколом кинулись на поле.
«Регулювальник боком упав, – iще бринiла запiзнiла думка. – Залягти i вiдстрелюватись», – промайнула друга.
Але зразу ж рiшуче вiдкинув її: «Ну й що з того, що вiн уб'є одного-двох фашистiв i сам загине. Йому ще не одного треба на той свiт послати… Скорiше до коней… А коли зараз у спину вдарить черга?.. Загину втiкачем… Який там дiдько, вдарить!»
Заспокоювала впевненiсть. Одначе тiло мiж лопатками неприємно стискалось. I, притиснувши руки до грудей, нахиливши голову вперед, вiн так летить полем, неначе хоче перегнати посвист куль, що супроводжує i обсновує його.
Росте в очах, немов сама бiжить до нього, груша-дичка. Рвонув за повiд, i вже наступної хвилини,
