вперше з подивом i хвилюванням почув одвiтний поцiлунок. Аж просiяв i до самого перелазу не випускав дорогої руки iз своїх пальцiв.
Недалеко вiд старовинної, напiврозваленої фортецi, збудованої ще за часiв татарської навали, кiннотники i пiхота провадили учобу. На зеленiй толоцi бiлiли березовi бар'єри, чорнiли неглибокi та широкi рови, тягнулися переплетенi лiнiї Чорного телефонного кабелю. Поперед кiннотникiв простягнулася неширока вулиця свiжо виструганих стовпчикiв, на яких злегка похитувались довгi прутики жовтої лози.
Вiддiлившись од взводу, Дмитро мiцно пружинить ногами слiпучi стремена i дивиться на взводного командира, що, примружившись, неначе прирiс до рослого жеребця.
– Риссю марш! – махнув рукою командир.
Дмитро, забуваючи за все, одним рухом нiг пускає коня уперед, а сам не вiдриває погляду од неширокої вулицi. Розгарячений кiнь уже бере галопом, i Дмитро з неприємнiстю вiдчуває, як у чистий дзвiн копит зрiдка вплiтається металевий перестук, начеб коваль вiдривчасто б'є молотком по ковадлу: заднi пiдкови досягають переднiх.
Наближаючись до бiлих стовпчикiв, Дмитро легко випростується i звичним рухом вихоплює з пiхов гостру шаблю.
Тонко свиснувши, криця заслiплює очi голубою блискавицею i, легко скоряючись непомiтному руховi зап'ястка, навскiс пiдтинає першу лозинку. Рiвно поруч iз стовпчиком гостро зрубаним кiнцем упав прутик, завмер на мить i похиливсь до сухої землi.
Примруженi очi швидко i гостро косують на двi сторони, i шабля, наздоганяючи зiр, легко стинає негустi ряди верболозу. З кожним ударом шаленiючи, вiдчуває, як солодко оздоблюється серце, неначе не лозу, а справжнього ворога рубає чоловiк.
Коли кiнь вискакує на широкий простiр, шабля сама красиво виривається з руки i летить у пiхви, гасячи слiпуче сяйво, що переливається i ломиться на вирiзаних долах. Пружне тiло з насолодою пiдводиться i опускається на сiдло в ритм галопу. Наближаючись до взводу, чує заздрiсний шепiт:
– Рубає ж чортяка, як ложкою орудує.
– Попадись такому, довiку макiтра не зростеться. Пiсля денних занять, викупавшись в неширокiй рiчцi з кам'янистим дном, Дмитро поспiшає до просторої ленiнської кiмнати вивчати пiдривну справу.
– О, за тобою i тут, значить, мiсця не захопиш, – пiдiйшов Варивон, тримаючи в руцi згорнений трубкою школярський зошит.
– Ледачий може й не захопити, – серйозно вiдповiдає, сiдаючи на сосновий ослiн, що iще вiяв бором i живицею. – Недарма ж прийшов червоноармiйський хлiб їсти. Чи як ти думаєш?
– Що правда, то не грiх, – погодився Варивон. – Вояцьке дiло треба, значить, як рiпу гризти. Без цього нам не обiйтися. Тiльки зобижаються на тебе кiннотники.
– На мене? – здивувався, насупився, пригадуючи i не можучи пригадати, чим би вiн мiг досадити своїм хлопцям.
– Авжеж не на мене, – звузив лукаво очi Варивон, i по виразу його обличчя Дмитро здогадався, що жартує хлопець.
– Знову щось вигадав?
– Яке там вигадав. Усi iз вашого ескадрону вогнем, значить, дихають на тебе, а особливо Вiктор Снiженко, – кiннотник теж не з останнiх i до того ж голова супрунiвського созу.
– Рубака добрий. На конi сидить як вилитий i чоловiк хороший, – погодився Дмитро, пригадуючи розумне, насторожено нервове, з товстими, як лiпленими, бровами обличчя завжди зiбраного i тугого Снiженка.
– Ну от бачиш. Чоловiк хоч куди, а ти йому свиню, значить, пiдкладаєш.
– Мели, мели, може до чогось домелешся, – уже почав здогадуватися, про що має йти мова.
– От тобi й мели. З-пiд самого носа у чоловiка приза витаскав, а ще й каже, що не винний. Знаємо вас, значить, тихих та божих, на чортiв похожих.
– Ну, коли б не спiткнувся кiнь пiд Снiженком, може б i вiн одержав приз. Вояка – кругом шiстнадцять, – великодушно заступився за свого супротивника.
– За тобою похопишся. Руки в тебе самого мiсяця з неба б дiстали.
– Чи мiсяця дiстануть, чи нi – не знаю, а чуба твого обскубуть до волосинки.
– Еге, цього вже я не хочу: Василина ж мене, лисого, значить, i на подвiр'я не пустить, – i при згадцi про дiвчину Варивон подобрiв, просвiтлiв, усмiхнувся.
– Любить вона тебе?
– Я тобi й сказати не можу. Сам знаю, що не з красивих, та й бiдний, а вона… От, Дмитре, на дiвчину напав, без неї, значить, i життя не життям було б. Для неї б душу вийняв i на тарiлку положив би, бо є за що. – I чим довше Варивон розповiдав про Василину, тим бiльше хмурнiв i супився Дмитро, перебираючи своє неповне щастя.
– В недiлю до перемiнникiв почали приходити i з'їжджатися жiнки, батьки та рiдня.
Дмитро i Варивон знали, що до них нiхто не прибуде. Забравшись у розкiшний липовий парк, що розташувався недалеко вiд дороги, полягали на сонцi, поговорили трохи, а потiм Дмитро вийняв топографiчну карту, розгорнув на травi i обоє з цiкавiстю почали вивчати «легенду» та розшифровувати мiсцевiсть рiдного Подiлля.
– Дмитре, ну, а ти по картi дорогу б знайшов, не заблудився б? Чи який там бiс? – з прихованою повагою i недовiрою подивився на товариша, що на кожному кроцi виправляв його.
– З картою – i заблудить? Куди воно таке дiло годиться!
– Ну, а якби тебе, значить, з зав'язаними очима?..
– З зав'язаними очима не знайшов би, – перебив Варивона, – а без зав'язаних – дiло наше. Помiж деревами з'явився вiстовий.
– Варивоне Очерет, до тебе жiнка приїхала, – гукнув здалека, витираючи рясний пiт з веселого, перепеченого сонцем чола.
– Нас не купиш, не на таких, значить, напали, – насмiшкувато вiдповiв Варивон. – Тютюнець у тебе є? – Я йому про ремiнь, а вiн менi про луб'я. Кажу, жiнка приїхала – значить, приїхала.
Варивон насторожено подивився на вiстового: чи не перекривлює його, вставивши слово «значить». Але той, опускаючись на траву, усмiхається повною соковитою усмiшкою, лукаво натякаючи «на жiноче питання», пiдморгує широкими – в сосонку – бровами.
– Яка ж вона iз себе? – обережно запитує, боячись потрапити на вудочку.
– Невелика, чорнява. Коса – як праник, а губи – що вишнi, хоч їж, хоч цiлуй… Тiльки гляди, щоб оскома не напала, – добродушно смiється вiстовий.
– їй-право, напевне, Василина приїхала… От дiвчина. А ти не брешеш? Бо тодi в'язи скручу, – люто накидається на вiстового.
– Оце так дякують, що по всьому табору його розшукував. Бiжи, невiро, скорiше, та Сидором не забудь подiлитись. Жде тебе бiля прохiдної будки i соромиться страх як.
Варивон зривається з землi i бiжить в глибину парку, а Дмитро, кусаючи губи, низько схиляється над картою. «Привалило щастя чоловiковi. Як зрадiв», – мимоволi ворушиться заздрiсна думка.
Не скоро на стежцi з'являється Варивон iз невеличкою торбиною в руках.
– Значить, моя приїжджала. Це тiльки подумать треба, їж, Дмитре, пирiжки, – моя пекла, – розв'язує торбину. – А смачнi, ну зроду не їв таких. Може, неправду кажу?
– Та правду.
– Ото ж бо i є. Знаєш, провiв я її, а бiля яру й питаю: «Ну за що ти мене, Василино, полюбила?» Подивилась так, як вона тiльки умiє, i як рiзоне менi: «За те, Варивоне, що ти такий вредний i пащекуватий». Засмiявся я, потiм вона, а потiм обоє разом… Нi, ти що менi не говори, а полюбиться правдиво – велике дiло. Це, значить, треба понiмати. Я сам до цього часу понятiя не мав. А тепер наче свiт в очах перемiнився – покращав. I сам, значить, кращим стаю… Ех, аби тiльки з своїх злиднiв вилiзти. Це щоб вродило на горбку. Зимою ж у фурманку треба втягтися. Добро, що нашому созу ще справнi конi дали – зароблю свiжу копiйчину… А ти знаєш, яка новина: куркулiв судили!
– За бiйку на горбку?
– Еге. Однi попали в допр, а iншi вiдбуватимуть примусовi… Лише Варчуки викрутились.
