– Жаль.
– Жаль. Чорнi вони, як грязь.
I Варивон так уминав пирiжки, що торба на очах меншала i меншала, а потiм зовсiм безсило опустився на траву.
– Да, Дмитре, – раптом спохватився. – Там, на селi, побрехеньку пустили, так ти не дуже, того, вiр. Чого язики не виляпають…
– Яку побрехеньку? – насторожився.
– О, в тебе вже зразу змiна клiмату. Кажу ж тобi, що нашi деякi людцi вмiють так махати язиком, як собака хвостом. Значить, говорять, що Григорiй був до Югини увечерi зайшов… Ну, може й зайшов. Та Югина ж знаєш яка… – I осiкся, поглянувши на товариша. Дмитро зразу увесь побiлiв, як крейда, тiльки чорнi очi засвiтились двома лихими вугликами; пересмикувались уста, трiпотiли поширенi пелюстки нiздрiв. Кудлатi брови докупи зiбрала сiтка поперечних зморщок. На мить, наче заслiплений, закрив усе обличчя великою рукою, потiм одним швидким ривком пiдвiвся з землi, i безкровнi уста, опускаючись куточками донизу, прошепотiли єдине слово:
– Уб'ю.
– Кого ти вб'єш? – хотiв заспокоїти Варивон товариша, але мимоволi здригнувся, побачивши, яка сила i ненависть заклекотiла в тому єдиному словi.
– Обох, – слiпими очима глянув поверх Варивона.
– Чого ти розгадючився? Якийсь собака ляпнув, а вiн уже розбух од злостi. Ти сiльських брехунiв не знаєш? Про щось добре тобi або крiзь зуби процiдять, або зовсiм промовчать. А чуть що-небудь – так роздзвонять по всiх кутках. Людина ще не подумає, а вони такого приточать, як отой нiмецький барон- брехун, про якого ти казку читав…
– Вiдiйди. Не мозоль менi душу, бо й тобi перепаде.
– Тю на тебе, божевiльний!
– Я як дам тобi «божевiльний!» – рубнув рукою, наче шаблею. Але Варивон вчасно вiдскочив назад i, лаючись, пiшов до табору. Кiлька крокiв, нiчого не бачачи перед собою, пройшов Дмитро i похитнувся.
«От як воно буває. Обох уб'ю. Хай тодi хоч чорту в зуби. А щоб хтось насмiявся з мене, з моєї честi, з моєї любовi – а не дiжде».
I швидко почав розшукувати командира ескадрону – хотiв попросити, щоб вiдпустили його додому. Але командир кудись виїхав, а на завтра мали початися маневри, i пiти в село не вдалося…
Заслiплений злiстю, вiн раптом похудiв, почорнiв, а очi, увалившись в глибину, втратили свiтлi iскорки: були або зовсiм непрозорi, або загорялись лихими кружельцями.
LVI
В долинi созiвцi орали на зяб.
Коли Григорiй узявся руками за чепiги i з-пiд натертої до блиску полицi з смачним хрускотом i шипiнням почала одвалюватися лискуча шоколадна скиба, вiн почув незвичне хвилювання i мiнливу розмивчасту радiсть, що наповнювала все його тiло то добрим спокоєм, то тривогою. Приблизно таке почуття переживав у дитинствi, коли вперше батько пiдпустив його до плуга, а сам почав поганяти конi… I боязко було, що не втримає плуга, зробить огрiха, i веселилося серце, очi, коли тьмяним срiблом заблищала свiжа борозна.
По рiллi, вишукуючи борознякiв, статечно ходили ворони; крутi, навсторч поставленi скиби (щоб вiльгостi бiльше приховати), курилися легким димком i, вiдполiрованi синюватою крицею, сiяли негустим розсипчастим сяйвом.
Оралася найкраща земля, що споконвiку належала багатiям.
Омрiяне добро пiдiйшло до порога бiдняцької хати i за цими чорними скибами вгадувалось нерозкуштоване щастя.
Григорiй недавно записався в соз. На тому тижнi дряпакував, сiяв, а сьогоднi вперше вийшов орати на зяб. Цiлоденна праця i новизна гуртового дiла втихомирили його сердечний щем, одначе вiн не забувався, мов глибока рана, що iще не загоїлась i нагадує про себе якимсь одерев'янiнням. До того ж майже в усiх думках iз ним була Софiя.
Чи любив її? Може, тiльки поважав? Нi, дiвчина подобалась йому. З радiстю стрiчався iз нею, але прощався рiвно, спокiйно. А може просто його серце негодне полюбити на всю силу. Що ж, повага переросте в кохання. Доброю дружиною буде. Така, що знає цiну шматковi хлiба, i чоловiка бiльше шануватиме, любитиме.
Золотим колесом закотилося сонце за лiс; опустiло, нiмуючи, поле, i в долинi зiтхнув старий i недужий туман.
Созiвцi поскладали на вози плуги i тихою ходою поїхали на горбок. Iван Тимофiйович скочив на землю i пiдiйшов до широколистої пшеницi, що жадiбно вбирала з надвечiр'я сизозеленi барви. Кущуватi, окрiплi посiви порадували серце хлiбороба.
– Як посходило. Неначе барвiнок, – простягнув руку вдалину.
– Гарна пшениця, гарна, – нахилився до землi Степан Кушнiр, рiдний дядько Софiї. – Коли б дiждатися хлiба iз неї.
– Дiждемося, – упевнено мотнув висушеною головою Полiкарп Сергiєнко. – Земля ж яка. Яка пшениця! – Вiн зiрвав одну зiлинку, вогку, в краплинах роси, поклав на суху кiстляву долоню i довго роздивлявся на неї, мов на найдорожчий скарб.
– Це настануть жнива. Заскриплять пiдводи шляхами… I не голодуватимуть бiльше дiти, не сушитиме голову почорнiла жiнка, – пiдiйшовши до Полiкарпа, тихо промовив Iван Тимофiйович.
– Iване, – з подивом поглянув на нього Полiкарп. – Як ти всi мої думки, всю душу взнав? Тiльки що думав про це… i про жiнку, i про дiтей подумав, i про жнива, i про пiдводи… Справедливий ти чоловiк, Iване… Без насмiшки людей узнаєш… – I Бондар побачив перед собою не того затурканого, прибитого злиднями, недоїданням Полiкарпа, що був посмiховищем усього села i в хвилини забуття скрашував побрехеньками своє безвiдрадне життя.
Налитi вагою цiлоденної працi i спокiйною радiстю, запалюють цигарки i мовчки йдуть в село. Натомленi, спiтнiлi конi, чуючи домiвку, веселiше помахують хвостами i самi беруть риссю по неширокiй 'польовiй дорозi, до якої, темнiючи на вiтрах, пiдбiгає широке плесо гуртової працi.
– Чого задумався, Грицю? – тихо питає Iван Тимофiйович, i в його голосi нема тої байдужостi, з якою ми часто кидаємо першi слова. Вiн, певне, помiчає, що нелегко хлопцю на душi, але не надокучає зайвими балачками i не сторониться свого невдалого зятя. – Тобi худоби треба буде чи город зорати, чи дров привезти?
– Треба буде, Iване Тимофiйовичу, – i в задумi, принесенiй осiнньою вечориною, знов починає ворушитися той самий неспокiй.
Попрощавшись, вiн темними шелехливими городами йде додому, рiзкiше вiдчуваючи приплив самотностi i невдоволення. I сам не помiчає, як пiдходить до хати Дмитра Горицвiта, довго й нерiшуче стоїть недалеко вiд шляху, вдивляючись у невелике вiкно, налите жовтим, неярким свiтлом. Вiн знає, що Дмитро тепер на терзборах i пiсля вагання вирiшує провiдати Югину. Пригинаючись, легко переступає перелаз. З вiкна видно, як Югина в хатi сiче капусту. Ось вона поправила косу, що вибилась з-пiд хустки, i знов узялася за нiж.
I пригадалось, як уперше вiн, нiяковiючи, незграбно поцiлував її, пригорнув пругкий дiвочий стан i як випурхнула вона з його рук.
– Не чекала? – зачинивши дверi, зупиняється на порозi.
– Не чекала, – блiдне Югина. Нiж випадає з руки i глухо стукає ручкою у вогку клепку.
– Скучив за тобою. Провiдати прийшов, – винувато посмiхаючись, порушує насторожену i нiякову тишу.
– Спасибi, – одними устами промовляє, гiрка посмiшка освiтлює її обличчя i сумовитi очi. I дивно: Григорiй, вдивляючись в побiлiле та помарнiле обличчя молодицi, раптом пригадує Софiю i, захлинаючись од
