Напiвослiплий Дмитро рвучко вiдкинувся назад i гостро поглянув на Снiженка, який, збiльшуючись в очах, пружньо пiдводився на неспокiйному конi.
– Не тiльки один ти можеш сказати: хлiб менi поперек горла не стане, бо вiн потом пiдплив. Гляди, щоб цей пiт брудною калюжкою не став, коли огородишся ним вiд великого життя. Тодi зачервiєш, наче бур'янина на межi… Зараз ти вiдмахуєшся вiд мене своїми власними турботами, своєю працею. Добре працювати – велике дiло. Але цього мало для тебе, для мене, для Варивона, для нас, вихованих революцiєю, Жовтнем… От на змаганнях ти перемiг мене. Думаєш, позаздрив тобi? Нi. Правда, оберiгайся, щоб позаду не залишився. Кiнь мiй не завжди спотикатиметься.
– Постараюсь.
– Старайся, бо нелегко буде.
– Знаю.
– А коли побачив тебе, що почав пiдривне дiло вивчати – зрадiв. Чоловiк iз толком, подумав. От скажи: чому ти так за вiйськове дiло взявся?
– Що ж я, думаєш, крiт незрячий? – сердито заговорив Дмитро. – Не бачу, скiльки гадюк, i то не одноголових, сичать на нашу державу. Не один Чемберлен виплодився на Заходi. Так що дати кiлька карбованцiв на ескадрилью «Наша вiдповiдь» – це крапля у морi. Воювати за мене дядя не буде. А я не той олов'яний .солдатик iз казки, якого рибина проковтнула – i хоч би тобi що. Боюсь, що мною навiки можна подавитись. Не знаю, яким був рубакою Богун, але покалiчать менi праву руку, то шаблю зумiю i в лiвiй тримати. Менi своя влада дорожча руки, дорожча життя. Та чого я з тобою зараз буду говорити, коли ти не розумiєш, що в мене ось на душi робиться?
– Трохи розумiю, Дмитре. Це справжня мова. Таким тебе в усьому хочу бачити. Ти розумiєш, як тобi зараз необхiдно ширше входити в життя, дiлами ворочати…
– Ну, знаєш, я в чини лiзти не хочу. Моє дiло мале: ори та сiй. Я тiльки трудiвник, справжнiй трудiвник.
– Довбня ти вперта, одноосiбник, – роздратовано вiдрiзав Снiженко. – А ти стань господарем землi. Чуєш, господарем, почесною людиною, що своїй рiднiй державi увесь талант, усю силу, усе серце вiддає. То коли вiйна буде – одне дiло, а зараз теж вiйна iде за соцiалiстичну перебудову всього нашого народного господарства. Без цього нi прожити, нi дихнути нам, нi оберегти надбань революцiї. Коли ти вчепишся в хвости своїх шкапин, то, гляди, цi самi чемберлени, гiрше турецької орди, i нас, i дiтей наших у ясир поженуть, немов отих чаєнят, в огнi попалять, залiзом усi кiсточки розчавлять… Ти бачиш, що зараз у нашiй країнi робиться? Як ми будуємося, ростемо, як промисловiсть пiдводиться, як робiтничий клас допомагає спинатися нам на ноги, як по селах сози, колгоспи виростають? Розумiєш, як партiя, Сталiн нас виводять у яснi свiти? В цьому наше майбутнє. Ось де тепер i твоє мiсце, широке, як свiт. I подивись, Варивон Очерет без всякого змагання перегнав тебе на новому шляху. Чуєш?
– Та чую, не позакладало. – Вiдцiджував з рiзкої напруженої мови правдивi слова, не спускаючи погляду з рухливого обличчя Снiженка.
– Нi, позакладало. Власницький леп, скрипливий вiз звузив тобi очi. Бач, я в чини лiзти не хочу. Я труженик. Я сiренький мужичок. Я тiльки цабе, рябий, – знаю. Так хай в чини, на нашу шию куркуленко лiзе, син помiщика, вчорашнiй бандит, петлюрiвець. А вони в кожну шпаринку, як таргани, намагаються пролiзти. I їм твої слова солодше меду. Зрозумiло?
– Я не подумав над цим!
– Мало часу було? А ти подумай. Пора ширше на життя дивитися. Не маленький.
– Постараюсь, товариш голово, – сказав насмiшкувато, але на самотi замисливсь. Розумiв: велика правда життя пiднiмалася в суворiй мовi Снiженка.
LVIII
Мовчки поверталися додому. Вiтер, пiдiймаючи пилюгу i сухий лист, глухо шумiв в обважнiлих вiтах широкого шляху, виривався на поле i двома дужими крильми летiв до села, що поки обрисовувалось лише одними садками та веселими помахами вiтрякiв. Наче макове зерно, сiялась мряка, а на ворсi пiджакiв матово поблискували дрiбнi краплинки.
Варивон скоса поглядав на товариша i тiльки зрiдка злiсно спльовував на потемнiлий шлях.
– Ти б, може, переключив третю скорiсть на другу? Женешся, наче з ланцюга зiрвався. Нутро, значить, без горючого перепалиш.
Дмитро навiть не оглянувся.
«Приб'є, бiс окаянний. Нiзащо, нiпрощо може молодичка перетерпiти… От наградила доля характером, будь ти неладен».
Варивон, розумiючи, що насувається хмара, хотiв як-небудь втягнути Дмитра обхiдним шляхом у розмову. Але з того нiчого не виходило. Тим-то бiля самого села почав говорити прямо:
– Дмитре!
– Ну, чого тобi? – неласкаве зиркнув.
– Та покинь ти на мене дутися, як миша на крупу. Що ж, я уже тобi, значить, не товариш, чи як? Швидко щось ти дружбу забуваєш.
– Ну, не тягни…
– А ти не норовись. Усякий тобi командиром хоче бути. Ну от я про Югину хочу поговорити.
– Що тобi про неї говорити?
– Як що? Двоюрiдний я її брат, чи стовпець необтесаний? Ти покинь усякi витребеньки. Югина не з тих, що хвоста пiднiме i комусь на шию почепиться… Повiк не зрадить така.
– Це я сам взнаю.
– Як?
– Знаю як. По одному погляду пiзнаю.
– Вiрне слово?
– Вiрне слово.
– Ну, тодi я не журюся. Спокiйно йду до своєї Василини. На весiлля приготуйся з Югиною до мене.
– Добре, прийдемо, – вiдповiв механiчно i невидющими очима поглянув на Варивона.
В селi стало затишнiше. Попрощавшись iз Варивоном, Дмитро повiльнiше попрямував додому.
«У неї обличчя, вдача не збрешуть. Не до тих вона належить». Поволi пiдiйшов до плота. У цей час назустрiч йому вийшла мати. Острах вiйнув в її очах, коли побачила таке напружене i злостиве обличчя сина.
– Добридень, Дмитре.
– Добридень, мамо, – i пiшов до хати.
– Ти чого такий? – стала поперек дороги.
– Не застуйте, – рвучко пiдходить до порога i вже не чує, що позаду говорить мати. Двома мiцними ривками вiдчиняє сiнешнi i хатнi дверi, застигає у рамцi одвiрка.
У хатi напiвтемне i чисто. У кутку снiп житнього колосся вiє устоєними пахощами поля, нагадуючи, що далеко вже вiдiйшло красне лiто. Прихилившись до скринi, стоїть скам'янiла Югина. Навiть не ворухнулась похилена голова, коли вiн увiйшов. Низько спущена хустка затемнила її обличчя.
Скiльки вони так простояли одне навпроти одного – не Пам'ятає. Тiльки раптом пiдвелося незвично прекрасне i блiде обличчя дружини, i подивились на нього правдивi очi не з острахом, не з проханням, не з перемежованими половинчастими почуттями, а з глибоким-глибоким докором i незрозумiлим подивом. А непролитi чистi сльози уже бринiли в обiдках збiльшених очей.
I Дмитровi враз стало соромно за себе, за свою дику злiсть, за напад на Григорiя. Вiн уже не може бiльше дивитися в очi дружинi i, водночас почуваючи, як раптом вiн звiльняється вiд гнiтючого тягаря, що не тiльки налiг на нього, а й перекрутив, скам'янив усю його душу, – тихо говорить:
– Оце так чоловiка стрiчають? Чарки на столi нема, обiд не стоїть. Не варила, може? Розлiнувалась? – i лагiдно усмiхається доброю усмiшкою, нiби просячи пробачення в дружини.
