I Югина, що приготувалась до найгiршого, бiльше не може стримати слiз. Враз Дмитро став їй невимовне дорогим, близьким, любим. Плачучи, кидається до чоловiка, охоплює його шию руками.
– Дмитре, дорогий…
I її голова б'ється на широких мiцних грудях дружини. Вона ще не розумiє всього, що трапилось, ще внутрiшнiй острах морозом пробiгає по спинi, але вже знає, що Дмитро, її Дмитро невiддiльний вiд неї, що без нього опустiло б її серце, як порожнiй вимолочений колос.
I це не дивує, а радує її, хоча недавно ще почувала себе поруч з Дмитром цiєю самою беззернистою зiгнутою стеблиною. її тiло, вiдчуваючи на собi дужi заспокiйливi руки, наливається такою любов'ю, як в щасливих жiнок, що вперше вiдчули материнство.
Вона вiдхиляє голову, щоб подивитись на Дмитра, i вражено помiчає в куточках його очей вогкий, щасливий блиск. I чоловiк ще ближчим, дорожчим стає для неї.
– Дмитре, мiй Дмитре, – тулиться до нього.
– Що, дорога? – Вiн, пiдiймаючи свою кохану на руки, цiлує, її.
Докiя, ставши на порiг, з подивом i хвилюванням дивиться на сина i дочку, а потiм непомiтно виходить у сiни. «Порозумiлися. Тепер усе пiде на лад, – закривши дверi, ще бачить перед очима невiстку й сина i зiтхає: – Нi, таки Тимофiй не шанував так своєї Докiї…»
Частина друга
I
В морозному передсвiтанку, стишуючись, весело шерехкотiв лапатий, сизий снiг, i в саду без вiтру перегойдувалася обважнiла ткань пухнастого вiття. В густому досвiтi, коли все так принадно, виразно окреслюється i збiльшується, здавалося – не снiг, а легкокрилi зграї птиць злiталися на синьо-димчастi розлогi крони дерев.
– Поїхали! – Дмитро зручнiше засунув за пояс колун, пiдхопив на плече топтуху i легко, обома ногами, вскочив у металевi затиски лиж.
– Тату, вiзьмiть мене iз собою! – напiвроздягнутий русявий хлопчик, випустивши з рук сiнешнi дверi, проворно добiг до Дмитра, з надiєю .поглянув на нього великими чорними очима.
– Акиш, малеча, до хати. На рiчцi ще, чого доброго, тебе щука проковтне. Вiзьме, значить, та й проковтне всього, тiльки чоботи i ремiнець на берег викине, – з перебiльшеним гнiвом накинувся на свого похресника Варивон.
– Андрiю, я що сказав? – строго промовив Дмитро до сина, i той зразу ж насупився, примружуючи очi i пiдбираючи губи.
Варивон поглянув на розгнiваний вид хлопчини i ледве не покотився зо смiху.
– Подивись, подивись на нього, – шепнув Дмитровi. – Викапаний батенько. Навiть нiздрi так, як у тебе, тремтять, коли ти сердишся.
Дмитро через плече зирнув на сина, усмiхнувся, подобрiшав:
– Вiзьму тебе, Андрiю, на рiчку, як потеплiшає. Ну, бiжи до хати – замерзнеш.
– Чого б це я замерз? – сумовитими очима поглянув на батька, але той, не обертаючись, трохи пригнувся i розгонисто, чорнiючи та збiльшуючись, пiдiймається на високий перемет. Два чистих, рiвних слiди прорiзали снiг, i свiтанок зразу ж їх наповнив темнiшою синню.
– Поїхали, – з жалем i болем вирвалося з грудей хлопця. Вiн довго слiдкує за двома чорними постатями, що спадають в долинах i знову пiдносяться на пагорбках. Здається, зараз вони їдуть не до Бугу, а пiднiмаються хвилястими кручами на горбовини прихмареного неба, що вже трепетало свiжими барвами i розколювалось матовою смугою ранку.
Уперто мотнувши головою, хлопець легко бiжить до хати i ледве не збиває з нiг невеличку метушливу дiвчинку.
– Андрiю, чого ти роздягнутий бiгаєш по холодi? Я мамi скажу.
– Ет, помовч менi, розумниця.
– А як простудишся?
– Нiчого менi до самої смертi не буде вадити.
– А як буде?
– Ольго! – i Андрiй гримає на сестру таким самим голосом, як нещодавно батько на нього.
Дмитро, тiльки-но сковзнув лижами, почув радiсний приплив сили. I зараз, у дужому поривi, злiтав на живу димчасту кручу, що круто обривалась над самим Бугом.
– Куди тебе чорти несуть? – стурбовано гукнув позаду Варивон.
Дмитро навiть не оглянувся. Iще один ривок уперед, i вiн у захватi зупиняється перед самим обривом, що де-не-де просвiчується iскристими обвислими сотами гранiту.
Звiдси за широкими плесами чистого, незавiяного льоду на багато кiлометрiв розтяглося низинне Забужжя, i небо над ним здавалося незмiрне вищим, анiж за тими пагорбами, що залишились позаду.
Неначе з птичого польоту, внизу рельєфно вирiзьблявся чотирикутник села Iвчанки, оторочений з усiх бокiв заснiженими садами. В центрi села, над стрiмкими пiрамiдами молодого парку, височiло кiлька двоповерхових будинкiв – колбуд, школа, лiкарня, правлiння колгоспу, а далi, понад рiвними вулицями, неначе ляльковi, бiлiли новi будiвлi колгоспникiв. Здалеку все здавалось таким легким i прозорим, що без звички бiльше скидалось на розкiшну зимову картину, закинуту серед снiгiв, нiж на справжнє живе село, яке саме то тут, то там гасило яскравi огнi.
Дмитро рукою стер з брови самотню снiжинку i трохи подався праворуч.
Зараз вiн стояв на тому самому мiсцi, де в двадцятому роцi його батько стрiчав останнi години свого життя.
– Ой, матiнко моя, як тут, значить, страшно! – розчервонiлий кряжистий Варивон вибрався на кручу i косо подивився униз. – Упадеш – i кiсточок не позбираєш. Ой, ой! – Вiн перелякано замахав руками, наче справдi вже валився з кручi, круто повернув лижами i, репетуючи та дивовижно присiдаючи, помчав iз гори до рiки. Подивишся збоку – от-от упаде чоловiк: так незграбно перехиляється, орудуючи не лижними палицями, а довгим рибальським бовтом.
– Виробляє, мов хлопчак. – Дмитро пружно, вiдчуваючи кожну жилку в тiлi, почав спускатися слiдом за Варивоном. З кожним кроком все бiльше i бiльше опускається, немовби входить у снiги, чiтка панорама села, i зрештою тiльки видно срiбну узорчасту стiну саду з розчахнутою широкою брамою, од якої розмахнулись в Забужжя вигнутi крила дорiг. Тепер на округлому, як гнiздо, виступi берега яскравiше, голубим пароплавом, випливла електростанцiя, пiднiмаючи вгору п'ятикутну зорю i ранкову зiрницю.
Посеред рiки, де протiкала бистрiнь, зашипiв, увiгнувся i трiснув кiлькома слiпучими промiнцями ясний лiд. Перейшовши Буг, друзi опинились на льодовому просторi, покритому мiцною, наче перепеченою, травою: лiто цього року було дощовите, вода вийшла з берегiв, i колгосп не змiг навiть викосити отаву. Так її, високу, зелену, i прихопили заморозки, перепалили морози. Помiж травою блискавкою викручувався зарiчок, стрiлою тягнулася довга фоса.
– Отут спробуємо! – вдарив обчасом по льоду Варивон. Дмитро скинув теплий, пiджак, поклав його на травi i, схопивши обома руками сокиру, почав спiрно рубати клинцювату ополонку для топтухи. В усi боки розлiтались дрiбнi крижини, холодний пил запорошував очi, пощипував лице.
– Ти так смачно рубаєш, що й мене аж пiдмиває взятись за сокиру, – змiнив Варивон товариша i почав вирубувати невеликi вiконця для бовта. Розiгрiлись.
Дмитро звичними рухами обережно втиснув топтуху в тiсний проруб, опустив на замулене дно. Варивон вдарив бовтом, i навколо держала закипiло, заклокало сиве шумовиння. З внутрiшнiм тремтiнням прислухається Дмитро, чи не обiзветься хвилюючим здриганням держало топтухи, чи не стукне бистра щука в дубцi немудрої снастi.
