— В 1910-му році на цісарських маневрах.
Вахмістрів усміх після цієї відповіді став ще приємнішим.
Він усією душею відчував, що своєю системою запитань переплигнув сам себе.
— Ви відбули маневри від початку до кінця?
— Звичайно, пане вахмістре, як вояка-піхотинець.
Швейк, як і раніше, дивився на вахмістра, а той з радощів дзиґою крутився на стільці. Він не міг вже втриматися, щоб і цього швидко не записати до рапорту. Покликав сержанта, аби той відвів Швейка, і доповнив свій рапорт:
«Його план був такий: прослизнувши до 91-го піхотного полку, він збирався зараз же проситися на фронт і при найближчій нагоді дістатися до Росії, бо зрозумів, що інший зворотний шлях, завдяки пильності наших органів безпеки, неможливий. В 91-му піхотному полку почував би себе вільно, і це цілком зрозуміло, бо, згідно з його признанням під натиском тривалого перехресного допиту, він ще в 1910-му році брав участь як піхотинець в цісарських маневрах в околиці Пісека. З цього видно, що він: неабиякий фахівець у своїй справі. Також додаю, що зібрані обвинувачення — це наслідок моєї системи перехресного допиту».
На дверях з’явився сержант:
— Пане вахмістре, він хоче до вбиральні.
— Bajonett auf![89] — наказав вахмістр. — Або ні, приведіть його сюди.
— Ви хочете до вбиральні? — ласкаво спитав вахмістр. — А чи не криється за цим щось більше? — І він вп’ялив очі в Швейкове обличчя.
— Так, за цим дійсно криється «велика» потреба, — відповів Швейк.
— Глядіть мені, щоб не трапилось чогось іншого, — значуще повторив вахмістр, пристібуючи службовий револьвер. — Я піду з вами. В мене добрий револьвер, — сказав він по дорозі Швейкові, — на сім куль, і стріляє дуже влучно.
Перед тим, як вийти надвір, вахмістр однак покликав сержанта і тихенько сказав йому:
— Візьміть байонет ауф, і коли він увійде всередину, станьте позаду вбиральні, щоб він не підкопався попід гноївкою…
Вбиральня була мала, така собі звичайна дерев’яна халабудка, яка зажурено стирчала посеред двору неподалік від купи гною.
Це, так би мовити, був уже старий ветеран, де відправляли фізіологічні потреби цілі ґенерації. Тепер тут сидів Швейк, одною рукою тримаючи за мотузку двері, тоді як ззаду крізь віконце просто йому в зад заглядав сержант, щоб він, чого доброго, не зробив підкоп.
А жандармський вахмістр вп’ялив свої яструбині очі на двері і роздумував, в котру ж ногу стріляти в’язневі, коли б той спробував дременути.
Але двері спокійно відчинилися, і вдоволений Швейк, вийшовши, лагідно сказав вахмістрові:
— Чи не був я там надто довго? Можливо, я вас затримав?
— О, ні, ні, — відповів вахмістр, подумавши: «Які це делікатні, чемні люди. Він знає, що його жде, але фасон тримає. До останньої хвилини чемний. Чи спромігся б на таке наш брат, опинившись на його місці?»
Вахмістр сидів у вартівні біля Швейка на порожньому ліжку жандарма Рампи, який у цю ніч патрулював і мусив до ранку зробити обхід по селах. Але замість цього Рампа преспокійно сидів «Під чорним конем» у Протівіні і грав з шевцями в «мар’яж», а під час перерви розводився про те, що Австрія цю війну мусить виграти.
Вахмістр закурив, дав набити люльку і Швейкові. Сержант підкинув дров у грубку, і жандармський пост перетворився у найприємнішу місцину на земній кулі, в затишний куток, тепле гніздечко, де, коли спускаються зимові сутінки, так приємно погомоніти, поки не засвітили світла.
Отже, усі мовчали. Вахмістр сидів, щось обмірковуючи, і нарешті висловився, звернувшись до сержанта:
— На мій погляд, вішати шпигунів неправильно. Людина, яка жертвує собою в ім’я обов’язку, в ім’я своєї, так би мовити, батьківщини, повинна бути страчена почесним способом — порохом і оловом. Чи не так, пане сержанте?
— Безперечно. Такого треба тільки розстріляти, а не вішати, — погодився сержант. — Ось, наприклад, послали б і нас і сказали: «Мусите вивідати, скільки у росіян кулеметів у Maschinengewehrabteilung[90]». Звичайно, ми б переодягнулися і пішли, а за це мене вішати, як якогось розбійника?
Сержант так розхвилювався, що аж підскочив і вигукнув:
— Я вимагаю, щоб мене розстріляли і поховали з військовими почестями!
— Але тут і на слизьке можна заїхати, — відізвався Швейк, — якщо хлопець не в тім’я битий, то йому, хоч лусни, ніколи нічого не доведуть.
— Все доведуть! — з притиском вигукнув вахмістр. — Якщо, звичайно, і вони не в тім’я биті і мають
Сержант на згоду кивнув головою і додав, що у деяких людей справа вже наперед програна, а вдаваний спокій допоможе їм, як кобилі заєць, бо вдаваний спокій найбільше їх і викриває.
— Ви моєї школи, пане сержанте, — бундючно заявив вахмістр. — Спокій — мильна булька, але штучний спокій — це corpus delicti[91], — і, перейшовши на іншу тему, звернувся до сержанта:
— Що б нам замовити собі на вечерю?
— А хіба пан вахмістр сьогодні не підуть до шинку?
Це питання поставило перед вахмістром нову важку проблему, яку треба було негайно розв’язати.
А що, коли б той, скориставшись з його відсутності, уночі втік? Сержант, правда, людина надійна, обережна, але в нього вже двоє волоцюг втекли. Насправді ж було так: одного разу взимку сержантові не хотілося тягатися з ними по морозу аж до Пісека, і він в полях біля Ражіц відпустив їх, а для проформи пальнув з карабіна у повітря.
— Пошлемо нашу бабу по вечерю, а пиво вона носитиме у дзбані, — розв’язав вахмістр важку проблему, — хай баба трохи провітриться.
І баба Пейзлерка, яка їм прислуговувала, справді таки добре напровітрювалася. Після вечері дорога між жандармським постом і шинком «На Коцурку» не пустувала й хвилини. Незчисленні сліди великих важких черевиків баби Пейзлерки на тій лінії сполучення свідчили про те, що вахмістр повною мірою компенсував свою відсутність «На Коцурку».
А коли, нарешті, баба Пейзлерка з’явилася в шинку з дорученням, що пан вахмістр, мовляв, низько кланяються і веліли прислати їм пляшку контушівки, — цікавий шинкар не витримав.
— Кого вони там так пригощають? — перепитала баба Пейзлерка. — Та якогось підозрілого. Саме коли я виходила, обидва обіймали його за шию, а пан вахмістр гладили його по голівці і промовляли: «Золотенька ти моя зозуленько слов’янська, рибонько ти моя шпигунська».
Далеко за північ, витягнувшись на своєму ліжку в повній уніформі, сержант хропів на всі заставки. Навпроти нього сидів вахмістр з рештками контушівки на дні пляшки і обіймав Швейка за шию, сльози котилися по його засмаглому обличчі, вуса склеїлися від наливки, і він тільки бубонів: «Скажи, що в Росії нема такої доброї контушівки, скажи, аби я міг спокійно заснути. Визнай це, не будь бабою».
— Нема.
Вахмістр звалився на Швейка.
— Ти мене порадував, признався. Так повинно і на допиті бути. Якщо винен — навіщо заперечувати.
Підвівся, хитаючись, поплентався з порожньою пляшкою до своєї кімнати і мимрив: «Коли б він не звернув на неправильну дорогу, то все могло інакше с-скін-скінчитися».
Перш ніж звалитися в уніформі на ліжко, витягнув з письмового стола свій рапорт і спробував доповнити його ще таким матеріалом: «Ich mu? noch dazu beizufugen, da? die russische Kontuszowka
