— Пресвята Діво Маріє Скочицька, за віщо мене у цю хату біда принесла.
А з розп’яття дивилося на неї змучене обличчя Христа, свічки коптіли, і все це здавалося Пейзлерці чимось страшним і неземним. Вона зовсім розгубилася, коліна підламувалися, руки тремтіли.
Підвела вгору два пальці. Жандармський вахмістр урочисто і з притиском говорив, а вона повторювала:
— Присягаю Богу всемогутньому і вам, пане вахмістре, про все, що я тут чула і бачила, нікому аж до своєї смерті не сказати ні слова, навіть коли б мене про це питали. Допоможи мені, Боже, у цьому.
— Тепер, бабо, поцілуйте хрест, — наказав вахмістр, коли вже Пейзлерка, голосно хлипаючи, проговорила слова присяги і побожно перехрестилася.
— Добре, а тепер знову віднесіть хрест туди, де ви його позичили, і скажіть, що він потрібний був мені при допиті.
Ошелешена Пейзлерка навшпиньки вийшла з хрестом із кімнати, і крізь вікно було видно, як вона, ідучи по дорозі, весь час оглядалася на жандармський пост, немов хотіла переконатися, що це був не сон, а вона дійсно хвилину тому зазнала щось несамовите у своєму житті.
Вахмістр тим часом переписував свій рапорт. Той рапорт, який він уночі доповнив чорнильними плямами, злизавши їх язиком разом з написаним, немов на папері було повидло.
Тепер він все з початку до кінця переробив і раптом згадав ще про одну річ. Вахмістр наказав покликати Швейка і спитав його:
— Вмієте фотографувати?
— Вмію.
— А чому не носите з собою апарата?
— Бо в мене його немає, — прозвучала ясна і щира відповідь.
— А коли б ви мали апарат, то фотографували б? — спитав вахмістр.
— Якби в чорта грива, була б з нього кобила, — простодушно від повів Швейк і спокійно витримав допитливий погляд вахмістра, в якого саме в цю хвилину так розболілася голова, що він не міг придумати жодного іншого запитання, крім цього: — А важко фотографувати вокзали?
— Легше, ніж усе інше, — відповів Швейк, — бо такі речі не рухаються. Вокзал завжди стоїть на одному місці, і йому не треба казати: «Посміхніться».
Отже, вахмістр міг доповнити свій рапорт: «Zu dem Bericht № 2172, melde ich…»[93].
І він натхненно розписав: «Під час перехресного допиту зізнався, між іншим, що вміє фотографувати і насамперед фотографує вокзали. Фотографічного апарата, щоправда, в нього не знайшли, але можна припустити, що він його десь приховав і з собою не носить, аби не привертати до себе уваги; про це свідчить і його власне признання, він, мовляв, фотографував би, коли б мав при собі апарат».
Вахмістр, в якого з учорашнього дня ще добре гуло в голові, все більше і більше заплутувався в своїй інформації про фотографування і писав далі: «Одне певно, згідно з його власними признаннями, лише відсутність фотографічного апарата перешкодила йому фотографувати вокзальні будівлі і взагалі стратегічно важливі місця. Він, безперечно, був би це зробив, коли б той схований фотографічний апарат був при ньому. Але цього апарата немає, і тому при ньому не було знайдено жодних фотографій».
— Вистачить, — сказав вахмістр і підписався.
Дуже вдоволений зі свого твору, він з великою пихою перечитав усе сержантові.
— А що? Непогано, — сказав він. — Ось учіться, як треба писати беріхти[94]. В них повинно бути все. Допит, пане добродію — не така вже проста справа. Але найголовніше все викласти в беріхті так, щоб там, у вищих інстанціях, лише баньки витріщували. Приведіть цього нашого, треба з ним вже кінчити.
— Так ось, тепер, — поважно сказав вахмістр Швейкові, — пан сержант відпровадить вас до Пісека, на Bezirksgendarmeriekommando[95]. Згідно з приписами, ми повинні надіти вам кайдани. Однак я думаю, ви порядна людина, і тому ми обійдемось без тих ланцюгів. Я переконаний, ви і по дорозі не намагатиметесь тікати.
Вахмістр, явно зворушений виглядом добродушного Швейкового обличчя, додав:
— Не згадуйте мене лихим словом. Візьміть його, пане сержанте, ось вам і беріхт.
— Бувайте здорові, — м’яко сказав Швейк. — Дякую вам щиро, пане вахмістре, за все, що ви для мене зробили. Коли трапиться нагода, я напишу вам, а якби довелося ще колись побувати у цій околиці, обов’язково зайду до вас.
Швейк вийшов з сержантом на шосе, і всі, хто йшов їм назустріч і бачив, як вони дружньо розмовляють, вважали, що це старі знайомі, які випадково зустрілися по дорозі й ідуть разом до міста, ну, скажімо, до костелу.
— Я б ніколи і не подумав, — говорив Швейк, — що дорога до Будейовіц пов’язана з такими труднощами. Це нагадує мені випадок з різником Хаврою з Кобиліс. Одного разу вночі він опинився на Морані під пам’ятником Палацькому{110} і ходив аж до ранку навколо нього, бо йому здавалося, що той мур не має кінця. Він уже не знав, що й робити. До ранку він зовсім знесилився і почав кричати «рятуйте!» Прибігли поліцаї. Він спитав їх, як йому дістатися додому до Кобиліс, бо вже цілих п’ять годин ходить уздовж якогось муру і цьому немає кінця краю. Поліцаї забрали його з собою, а він їм там в участку геть усе потрощив.
Сержант промовчав, думаючи: «Що ти мені тут плетеш. Знову починаєш якусь байку про Будейовіце».
Проходячи повз ставок, Швейк з цікавістю спитав сержанта, чи крадуть в цій околиці рибу.
— Та тут злодюга на злодюзі, браконьєр на браконьєрі, — відповів сержант, — попереднього вахмістра намагалися втопити. Ставковий сторож на вежі стріляє з вишки їм щетиною в задниці, але це ні чорта не помагає. Вони підкладають під штани шмат бляхи.
Сержант розговорився про прогрес, як люди усе нові речі придумують і як одне одного ошукують. Він розвинув нову теорію, що війна — велике щастя для людства, бо в цих баталіях разом з порядними людьми повистрілюють різних гультяїв та негідників.
— І так вже багато людей на світі, — заявив він розважно. — Людство до біса розплодилося, аж страх бере. Один одному прямо на голову лізе.
Вони наблизилися до придорожньої корчми.
— Ну й дме чортів вітер, — сказав сержант. — Думаю, одна чарочка нам не зашкодить. Тільки не говоріть нікому, що я веду вас до Пісека, бо це службова таємниця.
Перед сержантом танцювала інструкція центральних установ про підозрілих і тих, які привертають до себе увагу, та про обов’язок кожного жандармського поста: «Ізолювати таких осіб від місцевого населення і суворо дбати, щоб під час транспортування їх до вищих інстанцій в околиці не виникали зайві балачки».
— Ніхто не повинен знати, хто ви такий, — знову попередив він Швейка. — Стороннім немає жодного діла до того, хто ви і що зробили, паніки не викликати. Бо паніка у воєнний час — справа погана. Хтось бовкне дурницю, і вже ціла лавина котиться по всій околиці, зрозуміли?
— Якщо так, то я не викликатиму паніки, — сказав Швейк і поводився так, як пообіцяв. Коли корчмар з ними розговорився, Швейк зазначив: — Брат говорить, що за годину будемо в Пісеку.
— А що, ваш брат у відпустці? — спитав цікавий корчмар в сержанта, який, ані не моргнувши, нахабно відповів:
— Сьогодні вже кінчається.
— Ну, й обдурили ми його, — посміхнувся сержант до Швейка, коли корчмар кудись відбіг, — головне, не викликати паніки. Час воєнний.
Перед тим як увійти до придорожньої корчми, сержант висловив думку, буцімто одна чарочка не зашкодить. Але це був зайвий оптимізм, бо він не врахував, скільки їх, тих чарочок, можна випити. Після дванадцятої чарки сержант рішуче проголосив, що комендант окружної жандармської станиці до третьої години обідає, отже, зовсім зайве з’являтися туди раніше, а до того ж зривається завірюха. Коли навіть і на четверту годину дістануться до Пісека, матимуть часу до бісового батька. До шостої теж не спізняться. Доведеться поночі йти, по погоді видно. Та й взагалі, яка різниця, чи тепер вирушати, чи аж потім. Пісек так чи інакше не втече. І під кінець рішуче промовив:
— Сидимо в теплі, то й радіймо. В окопах під час такої негоди вони натерпляться більше, ніж ми біля
