l:href='#n_92' type='note'>[92] на основі § 56», але зробив пляму, злизав її, дурнувато усміхаючись, звалився на ліжко й заснув як зарізаний.
Над ранок жандармський сержант, що спав на ліжку під стінкою, почав голосно хропіти і виводити носом такі трелі, що Швейк прокинувся. Він підвівся, гарненько струсонув сержанта і знову вклався спати. Вже встало сонце, почали співати півні, коли прийшла баба Пейзлерка і розтопила грубу.
Вона також відсиплялась після нічної біганини. Баба застала відчинені двері і всіх у глибокому сні. Гасова лампа у вартівні ще димила. Стара Пейзлерка вдарила на сполох і стягнула сержанта і Швейка з постелі. Сержантові вона сказала:
— Хоча б посоромились спати в одязі, як та Божа худоба, — а Швейка вилаяла, щоб він принаймні хоч би ті нещасні штани запняв і не ходив з розпанаханою ширінькою, коли перед ним жінка.
Нарешті енергійно гримнула на розіспаного сержанта, примусивши його розбудити пана вахмістра, бо хіба ж це порядок так довго хропти?
— Ну і в гарні ж руки ви попали, — буркотіла баба до Швейка, в той час як сержант будив вахмістра. — Обидва з горілки не виходять. Пропили б і ніс між очима. Мені вже третій рік винні за послугу, а коли нагадую, вахмістр завжди говорить: «Губу на замок, бабо, як не хочете, щоб я вас посадив. Ми все знаємо: ваш син браконьєр і ходить по дрова до панського лісу». От і мучуся з ними вже четвертий рік. — Баба глибоко зітхнула і бурмотіла далі: — Головне, бережіться вахмістра, він у вічі — як лис, а поза очі — як біс. Вовком думає. Кожному підставив би ногу.
Вахмістра дуже важко було збудити. Сержант добре натрудився, поки переконав його, що вже ранок.
Нарешті він розплющив очі, протер їх і неясно почав пригадувати вчорашній день. Раптом майнула страшна думка, яку тут же висловив, непевно дивлячись на сержанта:
— Утік?
— Та що ви, він чесна людина.
Сержант походив по кімнаті, поглянув у вікно, знову повернувся, відірвав клаптик газети на столі і почав мняти пальцями паперову кульку. Видно, хотів щось сказати.
Вахмістр підозріло подивився на нього і, щоб остаточно з’ясувати, про що той думав, заговорив:
— Я вам, пане сержанте, допоможу: певно, я знову вчора набешкетував.
Сержант з докором глянув на свого начальника.
— Коли б то ви знали, пане вахмістре, якого ви вчора наплели та про що ви йому верзли.
Нахилившись до вахмістра, він прошепотів йому на вухо:
— Ви його запевняли, що всі чехи і росіяни — одна слов’янська кров, що Микола Миколайович{107} буде на другий тиждень у Пшерові, що Австрія не втримається, а він, коли його будуть допитувати, хай все заперечує і плете, що на язик сплине. Йому, мовляв, тільки протриматися, доки його козаки не звільнять, бо це все незадовго трісне. Все буде як в час гуситських воєн: селяни підуть з ціпами на Відень, найясніший цісар — хворий дідок і незабаром задере ноги, а кайзер Вільгельм — тварюка. Потім ви йому обіцяли посилати до в’язниці гроші на їжу і багато всякої іншої всячини йому наговорили.
Сержант відступився від вахмістра:
— Все це я пам’ятаю добре, бо спочатку навіть і не був під градусом, та потім уже і я дохватився і далі нічого не пам’ятаю.
Вахмістр поглянув на сержанта.
— А я он що пам’ятаю, — заявив він, — ви казали, буцімто в нас проти Росії короткі руки, і верещали перед тією нашою бабою: «Хай живе Росія!»
Сержант почав нервово ходити по кімнаті.
— Ви ревли, як бик, — оповідав далі вахмістр, — а потім звалилися поперек ліжка і захропли.
Сержант став біля вікна і, барабанячи у шибки, промовив:
— Ви також, пане вахмістре, перед тією бабою не затикали собі уст серветкою. Я пригадую, як ви їй сказали: «Запам’ятайте собі, бабо: кожен цісар і король дбає тільки про свою кишеню. Через це і такий дідок, як старий Прохазка, пустився воювати, хоч його вже навіть до убиральні не можна пускати самого, щоб не запаскудив усього Шенбрунна{108}».
— Я таке говорив?
— Так, пане вахмістре, це ви говорили перед тим, як піти надвір блювати, а крім того ви репетували: «Бабо, запхайте мені палець у горло».
— А ви теж гарно висловилися, — перервав його вахмістр. — Звідки ви викопали таку дурницю, що Миколай Миколайович буде чеським королем?
— Цього я не пам’ятаю, — несміливо відізвався сержант.
— Ще б пак, вам це пам’ятати! Ви ж були п’яні, як ніч, очі в вас стали свинячі, а коли хотіли вийти надвір, то замість дверей полізли на грубу.
Обидва замовкли. Нарешті довгу мовчанку порушив вахмістр:
— Я вам завжди говорив: алкоголь — це загибель. Ви пити не вмієте, а беретеся. А що було б, коли б той наш дав драла? Як би ми це виправдали? Господи! Голова в мене аж тріщить!…
— А я вам кажу, пане сержанте, — продовжував вахмістр, — саме тому, що він не втік, усе цілком ясно. Це небезпечна і рафінована людина. Коли провадитимуть слідство, він скаже, що вартівня була відчинена цілу ніч, ми обидва були п’яні і він міг тисячу раз втекти, коли б відчував якусь провину. Єдине щастя, такій людині не вірять, і коли ми під службовою присягою скажемо, що все це вигадка і нахабна брехня, то йому і святий Бог не допоможе, а матиме на шиї одним параграфом більше. Від цього йому, власне, не буде ні холодно, ані гаряче. Якби тільки в мене так голова не боліла.
Запала тиша. За хвилину вахмістр відізвався.
— Покличте сюди нашу бабу!
— Слухайте, бабо, — звернувся вахмістр до Пейзлерки, суворо дивлячись їй в обличчя. — Дістаньте десь хрест з розп’яттям на підставці і принесіть його мерщій сюди.
У відповідь на допитливий погляд Пейзлерки вахмістр заверещав:
— Поспішайте, щоб одна нога тут, а друга там!
Він витягнув зі столика дві свічки з слідами сургучу, яким він припечатував папери, і коли нарешті Пейзлерка притарабанилася з розп’яттям, вахмістр поставив поміж запаленими свічками на краю стола хрест і сказав поважно:
— Сідай, бабо!
Ні жива ні мертва Пейзлерка впала на диван, з острахом глянула на вахмістра, свічки, хрест з розп’яттям. Вона уся похолола, і було видно, як її руки на запасці трясуться разом з колінами.
Вахмістр статечно пройшовся повз неї і, зупинившись навпроти, урочисто промовив:
— Вчора ввечері ви були свідком дуже великої події, бабо. Можливо, це не для вашого дурного розуму. Цей солдат, бабо, — розвідник і шпигун.
— Паноньку, — верескнула Пейзлерка, — Мати Божа Скочицька{109} !
— Тихо, бабо! Аби з нього щось витягнути, ми мусили говорити різні речі. Ви ж чули, які дивні речі ми говорили?
— Це я, паночку, чула, — відізвалася Пейзлерка. Її голос тремтів.
— Але всі ці балачки, бабо, велися тільки для того, щоб він мав до нас довір’я і признався. І нам це вдалося. Ми з нього витягнули все. Одним словом, пришпилили лебедика.
Вахмістр на хвилину замовк, поправив ґнотики свічок і повів далі, пронизливо дивлячись на Пейзлерку:
— Ви, бабо, були свідком і втаємничені у цю справу. Це державна таємниця, і ви не смієте нікому ані писнути. Навіть на смертельній постелі, інакше вас не поховають на кладовищі.
— Мати Божа, святий Йосифе, — заскиглила Пейзлерка.
— Бодай би мені ноги покрутило, раніш ніж я цей поріг переступила.
— Не скигліть, бабо, встаньте, підійдіть до хреста, підніміть два пальці правої руки вгору. Будете присягати. Повторюйте за мною.
Пейзлерка подріботіла до столу, причому невгаваючи бідкалася:
