печі.
Від великої старої кахляної груби віяло теплом, і сержант прийшов до висновку, що це зовнішнє тепло слід доповнити внутрішнім за допомогою, як кажуть у Галичині, різних і розмаїтих солодких і міцних горілочок.
У корчмаря на цьому відлюдді було їх аж вісім ґатунків.
Нудьгуючи, він розпивав їх під завивання хурделиці, що висвистувала за кожним рогом його будинку.
Сержант безнастанно заохочував корчмаря не відставати від нього і дорікав, що той мало п’є. Але це був очевидний наклеп, бо корчмар уже ледве тримався на ногах, і йому раптом забагнулося грати у фербля. Він запевняв, нібито минулої ночі чув зі сходу гарматну стрілянину. Сержант у відповідь заперечливо гикнув: «Тільки не сіяти паніки. На це ми маємо інструкції». І почав докладно пояснювати, що інструкція — це зведення найактуальніших розпоряджень, причому виляпав зміст декількох секретних документів. Корчмар уже нічого не тямив і спромігся лише вирікти, що інструкціями війну не виграєш.
Було вже темно, коли сержант вирішив вибратися зі Швейком у дорогу до Пісека. Хурделило так, що і на два кроки нічого не було видно, а сержант без упину торочив: «Манджай просто за носом аж до Пісека».
Коли він сказав це втретє, його голос прозвучав уже не з шляху, а звідкілясь знизу, куди він з’їхав сніговим схилом.
Спираючись на гвинтівку, він з трудом викараскався на дорогу. Швейк почув його приглушений сміх:
— Ото ковзанка!
За хвилину однак його вже знову не було чути, бо він удруге з’їхав зі схилу, загорлавши при цьому несамовито:
— Упаду! Паніка!
Сержант перетворився на працьовиту мурашку, яка, звідкись упавши, знову вперто лізе нагору.
П’ять разів він повторював цю прогулянку, а коли знову опинився біля Швейка, розпачливо і безпорадно промовив:
— Отак я б вас дуже легко міг загубити.
— Та ви не бійтеся, пане сержанте, — сказав Швейк. — Найкраще буде, якщо ми один до одного прив’яжемося. Так ми ніколи не загубимося. У вас є зі собою наручники?
— Кожен жандарм завжди мусить носити зі собою наручники, — з притиском сказав сержант, шпортаючись то по один, то по другий бік Швейка. — Це наш хліб насущний.
— Ну, так давайте пристебнімося, — заохочував Швейк, — купити не купив, а спробувати можна.
Спритним рухом сержант прип’яв Швейкові наручники одним кінцем, а другий кінець прикріпив навколо свого правого зап’ястя.
Тепер вони нагадували спутаних кобил на пасовиську.
Шпортаючись на кожному кроці, вже не могли роз’єднатися, і сержант тягнув за собою Швейка через купу каміння, а коли падав, тягнув його також за собою. При цьому залізо врізувалося їм в руки. Нарешті, сержант заявив, що так далі не піде, наручники треба зняти. Він довго і даремно намагався звільнити себе і Швейка і, нарешті, зітхнув:
— Ми з’єднані навіки віків.
— Амінь, — додав Швейк, і обидва почапали далі важкою дорогою. Сержант остаточно занепав духом, а коли після страшних мук вони пізно ввечері добралися до жандармського управління в Пісеку, сержант у цілковитому розпачі звернувся на сходах до Швейка:
— От тепер лише почнеться справжня завірюха: ми не можемо роз’єднатися.
І дійсно, почалась неабияка буча, коли вахмістр послав за комендантом управління ротмістром Кеніґом.
Перше слово ротмістра було:
— Дихніть на мене. Тепер розумію, — сказав ротмістр, безпомилково визначивши ситуацію своїм тонким випробуваним нюхом: — Ром, контушівка, «чорт»{111}, горобинівка, горіхівка, вишнівка і ванілева.
— Пане вахмістре, — звернувся він до свого підлеглого. — Ось вам зразок, як не повинен виглядати жандарм. Це такий злочин, який розглядатиме військовий суд. Зв’язатися кайданками з заарештованим. З’явитися п’яним в дим, total besoffen[96]. Так могла приповзти сюди остання тварюка! Зніміть з них кайданки!
— Чого вам ще? — звернувся він до сержанта, який вільною лівою рукою козиряв шиворіт- навиворіт.
— Голошу слушняно, пане ротмістре, я несу беріхт.
— На вас самого піде беріхт до суду, — коротко сказав ротмістр.
— Пане вахмістре, замкніть їх обох, а вранці приведіть на допит, а з цим беріхтом з Путіма докладно ознайомтеся і пришліть мені на квартиру.
Пісецький ротмістр — неперевершений в бюрократичних справах — був людиною дуже офіційною і послідовною, якщо йшлося про переслідування підлеглих. На жандармських постах у його окрузі ніколи не могли точно сказати, чи буря вже минула. Вона завжди могла повернутися, її викликав кожний документ, підписаний ротмістром, який цілий день писав різні догани і перестороги для всієї округи.
Від самого початку війни над жандармськими постами в Пісецькій окрузі нависли важкі хмари. Настрій у всіх був жахливий. Громи бюрократизму гриміли і били жандармських вахмістрів, сержантів, рядових і службовців, а за кожну дурницю розпочиналося дисциплінарне слідство.
— Якщо хочемо виграти війну, — говорив ротмістр під час своїх інспекційних поїздок по жандармських постах, — «а» мусить бути «а», «б» — «б» і всюди мусять стояти крапки над «і».
Він завжди бачив навколо себе зраду і був твердо переконаний, що кожен жандарм в окрузі має якийсь гріх, породжений воєнними умовами, що в цю серйозну добу кожен має на своєму сумлінні якісь службові грішки занедбання.
А згори його бомбардували службовими листами, в яких міністерство крайової оборони зазначало, що з Пісецької округи, згідно з інформаціями міністерства війни, люди переходять до ворога. І підганяли його, аби стежив за лояльністю населення округи. Це було жахливо. Жінки околиці проводили своїх чоловіків на війну, а ці чоловіки присягалися жінкам, що не дадуть себе забити за найяснішого цісаря.
Ротмістр про все це знав.
Чорно-жовті обрії почали затягуватись хмарами революції.
У Сербії, в Карпатах цілі батальйони переходили до ворога: 28-й полк, 11-й полк. Останній був укомплектований солдатами з Пісецької округи. В цій передреволюційній задушливій атмосфері рекрути з Воднян з’явилися в армію з чорними марлевими гвоздиками в петельках. Через станцію Пісек у свинячих вагонах проїздили солдати з боку Праги і шпурляли назад цигарки і шоколад, які приносили їм дами з пісецького товариства.
Нещодавно проїздив один маршовий батальйон, і кілька пісецьких євреїв верещало: «Heil, nieder mit den Serben!»[97]. Їм за це вліпили по кілька таких заушників, що тиждень не могли показатися на вулиці.
Хоч ці епізоди ясно доводили, що австрійський гімн «Боже, будь нам покровитель…», який грали органи по усіх костелах, це тільки жалюгідна позолота і лицемірство, — з жандармських постів надходили вже відомі відповіді на анкети «a la Путім»[98]. Усе, мовляв, у найкращому порядку, ніде ніхто не аґітує проти війни, настрій населення — римська одиниця а, патріотичний запал — римська одиниця а-б.
— Ви не жандарми, але громадські поліцаї, — любив говорити ротмістр Кеніґ під час своїх інспекційних об’їздів. — Замість того, щоб загострити свою пильність на тисячу відсотків, ви самі перетворюєтесь у тварюк.
Зробивши таке зоологічне відкриття, він додавав: «Вилежуєтеся вдома на печі і думаєте: «Mit ganzem Krieg kann man uns Arsch lecken»[99].
Далі він завжди перелічував усі обов’язки нещасних жандармів, робив доповіді про загальну ситуацію і повчав, як усіх і вся треба прибрати до рук, щоб дійсно був зразковий порядок. Після такого змалювання
