І нібито надпоручник Лукаш, блідий, як полотно, тремтячою рукою взяв Швейкові папери, підписав, сказав жандармові, що все в порядку, і, попросивши усіх вийти геть, замкнувся зі Швейком у канцелярії.
Ось так завершився Швейків будейовіцький анабазис. Нема сумніву, що коли б Швейкові не перешкоджали, він і сам би дійшов до Будейовіц. А те, що державні установи вихваляються, нібито вони доставили Швейка на місце служби, то це просто помилка. При його енерґії і рішучому бажанні воювати, офіційні установи, втрутившись у цю справу, лише кидали колоди Швейкові під ноги.
Швейк і надпоручник Лукаш дивилися один на одного.
Надпоручникові очі світилися страшно, грізно і розпачливо, а Швейк дивився на надпоручника ніжним поглядом, сповненим любові, мов на втрачену і знову знайдену кохану.
В канцелярії було тихо, як у костелі. Лише з коридора чулися кроки. Хтось ходив там сюди й туди. Якийсь сумлінний волонтер, залишившись вдома через нежить, що було чутно з його голосу, гугнявив, намагаючись запам’ятати: «Як треба у фортецях вітати членів цісарського дому». Чітко долинали слова: «Sobald die hochste Herrschaft in der Nahe der Festung anlangt, ist das Geschutz auf allen Bastionen und Werken abzufeuern, der Platzmajor empfangt dieselbe mit dem Degen in der Hand zu Pferde, und reitet sodann vor»[101].
— Замкніть там пащеку, — заверещав у коридор надпоручник. — Геть звідсіля до бісової матері. Якщо хворі — лежіть у ліжку.
Було чути, як сумлінний волонтер віддаляється і з другого кінця коридора аж сюди долинає, мов тиха луна, його гугнявий голос: «In dem Augenblicke, als der Kommandant salutiert, ist das Abfeuern des Geschutzes zu wiederholen, welches bei dem Absteigen der hochsten Herrschaft zum drittenmale zu geschehen hat»[102].
А надпоручник і Швейк знову мовчки дивилися один на одного, аж врешті Лукаш промовив з жорстокою іронією:
— Сердечно вітаю вас, Швейку, з прибуттям до Чеських Будейовіц. Кого мають повісити, той не втоне. Вже видали наказ про ваш арешт, і завтра ви підете до полкового рапорту. Я з вами не буду більше собі нервів псувати. Годі вже, намучився аж по саме нікуди, мій терпець урвався. Тільки подумати, як я міг так довго жити з таким ідіотом, як ви…
Він почав ходити по канцелярії.
— Ні, це жахливо. Дивуюся, чому я вас не застрелив. Що б мені за це могло бути? Нічого. Мене б звільнили. Ви це розумієте?
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я це цілком розумію.
— Не надумайте, Швейку, знову викидати свої коники, бо може трапитися нещастя. Нарешті ми вам як слід хвоста прикрутимо. Ви з дурного розуму так натягнули усі струни, аж вони катастрофічно тріснули.
Надпоручник Лукаш потер руки:
— Тепер вам, Швейку, амінь.
Він повернувся до свого столу, написав на клаптику паперу декілька рядків і, покликавши вартового, наказав відвести Швейка до тюремника і передати йому цей папір.
Швейка повели через подвір’я, а надпоручник з неприхованою радістю дивився, як тюремник відчиняє двері з чорно-жовтою табличкою «Regimentsarrest»[103], як Швейк зникає за цими дверима і як за хвилину звідти виходить тюремник сам.
— Слава тобі, Господи, — подумав Лукаш уголос, — він уже там.
У темному просторі буцегарні Мар’янських казарм Швейка сердечно привітав товстий волонтер, який валявся на сіннику.
Він був тут єдиним ув’язненим і нудьгував на самоті вже другий день. На Швейкове питання, за віщо його посадили, відповів: «Та за дурницю». Вночі під портиком на площі він помилково вшкварив по голові одного надпоручника-артилериста. Власне кажучи, навіть не вшкварив, а лише скинув йому з голови кашкета. Трапилося це так: той надпоручник вночі, мабуть, чекав під портиком на якусь повію. Він стояв спиною до волонтера, якому здалося, що це його однокашник, Франтішек Матерна.
— Він теж такий курдупель. Отож, значить, я тихцем підкрався ззаду, скинув йому кашкета з голови і кажу: «Сервус, Франце». А той ідіот почав свистіти патрулям. Ну, і вони мене забрали.
— Можливо, — припускав волонтер, — при тій оказії я й тернув разів зо два по його морді, але, на мою думку, це справи не міняє, бо тут помилка цілком явна. Він і сам визнає, що я сказав: «Сервус, Франце», а його хрестили Антоном. Це зовсім ясно. Мені може пошкодити хіба лише те, що я втік з лазарету, а коли ще вилізе і та історія з «Krankenbuch’ом»[104].
— Бо як тільки я призвався, — оповідав він далі, — я насамперед винайняв у місті кімнату і намагався придбати собі ревматизм. Тричі підряд я надудлився, а потім, коли йшов дощ, ліг за містом у рів і роззувся. Не взяло. Тоді я вночі взимку цілий тиждень по ночах купався в Мальші, але вийшло навпаки. Я так, приятелю, загартувався, що вже міг цілу ніч лежати в снігу на подвір’ї дому, де я жив, а вранці, коли мене люди будили, в мене були такі теплі ноги, немовби я спав у папучах. Бодай би якась ангіна прилипла. Так ні, як заворожило… Навіть цього дурного збура не міг ніде підчепити. Щодня ходив до «Порт-Артура», деякі приятелі вже дістали запалення мудів[105], різали їм бубони, тільки я був якийсь імунний. Просто не таланило, та й годі. Аж одного разу я познайомився «Під трояндою» з одним інвалідом з Глибокої. Той мені сказав, аби я прийшов до нього в неділю, і обіцяв, що вже на другий день ноги в мене будуть, як відра.
Він мав шприц і голку для підшкірного впорскування, і я дійсно ледь-ледь доволікся з Глибокої додому. Не обдурив, золота душа! Мене поклали в лазарет, і почалось не життя, а мед. А потім ще вдруге мені всміхнулося щастя. До Будейовіц перевели мого свояка доктора Масака з Жижкова. Дякуючи йому, я й протримався аж досі в лазареті. Був би дотягнув там і до звільнення від служби, та сам собі все попсував тим нещасним «кранкенбухом». Взагалі це була блискуча ідея. Я купив велику книгу, наліпив на неї етикетку, зверху написав: «Krankenbuch des 91. Reg.»[106], а всередині поробив рубрики, і все було в порядку. Я вписував туди вигадані прізвища, температуру, хвороби і кожного дня пополудні, після обходу лікарів, нахабно йшов з книжкою під пахвою до міста. На воротах тримали варту солдати з крайової оборони, так що і з цього боку я був зовсім забезпечений. Покажу їм бувало книжку, а вони мені ще й козиряють. Потім заходив до одного знайомого службовця з податкового відділу, там вбирався в цивільний одяг і шпарив до шинку, де в знайомому товаристві ми вели різні протидержавні розмови. Далі я вже так знахабнів, що вже й не переодягався в цивільний одяг, а шмигав по шинках та по місту просто в уніформі. В лазареті на своє ліжко повертався тільки вранці, а коли мене вночі зупиняли патрулі, я їм бувало тільки покажу «Кранкенбух 91-го полку», і вони вже більше нічого не питають. На воротах лікарні я знову мовчки показував книжку і завжди якось без пригод добирався до ліжка. Нахабство моє зростало; я вже думав, що мені ніхто нічого не може зробити, аж сталася фатальна помилка вночі на площі під портиком. Ця помилка, приятелю, ясно довела стару правду: ні одне дерево не може рости до неба. Хто високо літає, той низько сідає: людська слава, як трава зів’яла. Кожен хотів би бути гігантом, а він, приятелю, лайно та й тільки. Навіть Ікар спалив собі крила. Не вір, дурню, в щасливу нагоду, а лупцюй себе вранці і ввечері по морді, примовляючи: береженого і Бог береже. А чого забагато, того й свині не хочуть. Після вакханалій і оргій завжди приходить моральне похмілля. Це закон природи, милий друже. Подумати тільки, я от-от мав стати перед останньою лікарською комісією, і сам собі все зіпсував. Я ж міг уже бути felddienstungfahig[107]. Така величезна протекція. Ще трохи, і байдикував би собі десь у канцелярії з укомплектування військових частин. Але моя власна необережність підбила мені ноги.
Свою сповідь волонтер закінчив урочисто:
— Прийшла черга і на Карфаген, з Ніневії зробили руїни, милий друже, але носа догори. Хай не думають, що коли мене пошлють на фронт, то я хоч раз вистрілю. Regimentsraport[108]. Виключення зі школи. Хай жиє цісарсько-королівський кретинізм. Буду я для них цапіти у школі і здавати іспити. Кадет, фенріх, лейтенант, оберлейтенант. Висеруся на них. Матері їхній хрін. Offiziersschule. Behandlung jener Schuler derselben, welche einen Jahrgang repetieren mussen[109]. Все це військовий параліч. Чи карабін носити на лівому, чи на правому плечі. Скільки зірочок має капрал. Evidenzhaltung Militarreservemanner! — Himmelherrgott [110], приятелю. Нічого курити. Хочете, я вас навчу плювати на стелю. Дивіться, це робиться так.
