блискучого зразка Жандармської досконалості, спрямованого на зміцнення австрійської імперії, починалися погрози, дисциплінарні слідства, переміщування і лайки.
Ротмістр був твердо переконаний, що тільки він стоїть насторожі і щось рятує, а всі жандарми з підлеглих йому жандармських постів — це ледаща банда, еґоїсти, падлюки, брехуни, шахраї, які взагалі ні на чому іншому не розуміються, як тільки на горілці, пиві і вині. А тому що у них малі прибутки, вони, аби мати можливість заливати більма, беруть хабарі, поволі, але послідовно розхитуючи австрійську імперію.
Єдиною людиною, якій він довіряв, був вахмістр з його окружного жандармського управління. Однак і той у шинку завжди говорив: «Ну й насміявся ж я сьогодні знову з нашого старого бовдура».
Ротмістр вивчав «беріхт» жандармського вахмістра з Путіма про Швейка. Перед ним стояв жандармський вахмістр Матейка і з досадою думав: «Поцілував би ти мене в уста малинові з усіма твоїми беріхтами», бо саме в цей час внизу в Отави на нього чекали з партією «шнопса»[100].
— Останнього разу, я вам, Матейко, говорив, — промовив ротмістр, — що найбільший йолоп, якого я будь-коли бачив — це жандармський вахмістр з Протівіна, але, як свідчить цей беріхт, його набагато перевершив вахмістр з Путіма. Солдат, приставлений сюди цим негідним п’янюгою сержантом, з яким вони обидва були зв’язані між собою, як ті собаки, зовсім не шпигун, а звичайнісінький дезертир. Ну і дурниць він тут понаписував, таж навіть і маленька дитина відразу зрозуміє, що цей дурень був п’яний, як папський прелат. Приведіть сюди цього солдата, — наказав він, ще раз перечитуючи рапорт з Путіма. — Ще ніколи в житті я не бачив такого нагромадження нісенітниць. І до того ж він посилає цього підозрілого під конвоєм такої тварюки, як його сержант. Ні, вони ще мало мене знають. Я їм покажу, почому пуд лиха. Вони поки тричі на день зі страху переді мною не напустять в штани, думають, що в мене на голові можна кілки тесати.
Ротмістр почав розводитись про те, що жандарми тепер саботують всі накази і тому пишуть беріхти: відразу видно, що кожен вахмістр з усього робить собі смішки, аби тільки справу ще більше заплутати. Коли начальство звертає їхню увагу на можливе проникнення в округ шпигунів, жандармські вахмістри починають фабрикувати цих шпигунів цілими пачками, а якщо війна триватиме ще якийсь час, то з усього апарату створиться одна величезна божевільня. Хай з канцелярії телеграфують до Путіма, аби завтра вахмістр з’явився у Пісеку. Він уже йому з голови виб’є цю «величезну подію», про яку вахмістр пише на початку свого рапорту.
— З якого полку ви втекли? — привітав ротмістр Швейка.
— Ні з якого.
Ротмістр поглянув на Швейка і, побачивши на його спокійному обличчі цілковиту безтурботність, спитав:
— Звідки ви взяли цю уніформу?
— Кожен вояка, коли приходить до армії, дістає уніформу, — відповів Швейк з лагідним усміхом. — Я служу в 91-му полку, і я не тільки не втік зі свого полку, але навпаки.
Слово «навпаки», він вимовив з таким наголосом, що ротмістр зробив жалісну міну і спитав:
— Як так навпаки?
— Справа дуже проста, — щиро сказав Швейк. — Я йду до свого полку, я його шукаю, а не тікаю від нього. Я не хочу нічого іншого, аби тільки якомога швидше дістатися до свого полку. Мене вже й самого це починає денервувати, коли подумаю, що, мабуть, віддаляюсь від Чеських Будейовіц, а там на мене чекає весь полк. Пан вахмістр у Путімі показував мені на мапі, що Будейовіце лежать на півдні, а він замість цього обернув мене носом на північ.
Ротмістр махнув рукою, немов хотів сказати: «Той витіває ще гірші речі, ніж обертає людей носом на північ».
— Отже, ви не можете знайти свого полку, — сказав він, — ви йшли його шукати?
Швейк пояснив йому всю ситуацію. Назвав Табор і всі місця, якими йшов до Будейовіц:
З величезним запалом Швейк змалював свою боротьбу з долею, як він всіма силами хотів дістатися, незважаючи на перешкоди, до свого 91-го полку в Будейовіцах і як всі його зусилля були марні.
Говорив з запалом, а ротмістр механічно креслив олівцем на клаптику паперу зачароване коло, з якого хвацький вояка Швейк, пустившись у путь до свого полку, ніяк не міг видобутися.
— Це була геркулесова праця, — сказав нарешті ротмістр, з цікавістю слухаючи Швейкові скарги на те, як це його злостить, що він так довго блукав і не міг дістатися до свого полку. — Напевно, це було незвичайне видовище, коли ви крутилися навколо Путіма.
— Все вже було б вирішено, — докинув Швейк, — не будь цього пана вахмістра в його нещасному жандармському гнізді. Він взагалі не спитав навіть, як мене звати, який мій полк, і все уявляв собі чомусь дуже дивним. Таж він повинен був дати наказ відвезти мене до Будейовіц, а в казармах би йому вже сказали, чи той це Швейк, що шукає свого полку, чи якась підозріла людина. Я вже другий день міг бути на місці і виконувати свої військові обов’язки.
— Чому ж ви в Путімі не сказали, що тут сталася помилка?
— Бо на нього, як я бачив, шкода було слів тратити. Ще старий шинкар Рампа на Виноградах говорив, коли в нього хтось хотів випити у борг, буцімто часом на людину находить така хвиля, що вона до всього стає глуха, мов той пень.
Ротмістр довго не роздумував. Зміркував, що коли людина хоче дістатися до свого полку, це свідчить про найглибшу людську деґенерацію, і, зберігаючи всі правила і красу службового стилю, він звелів вистукати на машинці:
«Штабові дев’яносто першого цісарсько-королівського піхотного полку в Чеських Будейовіцах.
В додаток до цього листа припроваджується Йозеф Швейк, піхотинець, як ним було тверджено, вашого полку, затриманий, з його слів, у Путімі, округ Пісек, жандармським постом за підозрінням в дезертирстві. Як ним було говорено, він йде до свого вищеназваного полку. Припроваджений невеликий на зріст, присадкуватої постави, з правильним обличчям і носом, з синіми очима, без особливих ознак. В додатку B-1 посилається рахунок за харчування вищезгаданого для ласкавого перерахування на рахунок Мін. Край. Оборони з проханням засвідчити прибуття припровадженого. В додатку C-1 посилається для підтвердження список казенних речей, які затриманий мав на собі в час затримання».
Дорога з Пісека до Будейовіц поїздом проминула в товаристві молодого жандарма-новачка, який не зводив з Швейка очей і страшенно боявся, щоб той не втік. Під час дороги жандарм намагався розв’язати складне питання: «Коли б мені тепер, не дай Боже, приспічило за маленьким чи за великим, як я це зроблю?» Вирішив в такому випадку брати з собою і Швейка.
Усю дорогу від вокзалу до Мар’янських казарм в Будейовіцах він судомно вп’ялював очі в Швейка і кожного разу, наближаючись до рогу або перехрестя, він ніби мимохідь розповідав Швейкові, скільки вони дістають бойових набоїв на випадок ескортування затриманих. На це Швейк відповідав, що на його думку, мовляв, жоден жандарм не стрілятиме в когось на вулиці, аби не накоїти лиха.
Жандарм з ним сперечався, обидва не помітили, як причалапали до казарм. У казармах вже другий день чергував надпоручник Лукаш. Він, нічого не передчуваючи, сидів за столом у канцелярії, коли до нього привели Швейка з паперами.
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я знову тут, — з урочистою міною козирнув Швейк.
Свідком усієї цієї сцени був хорунжий Котятко. Пізніше він оповідав, буцімто після Швейкового рапорту надпоручник Лукаш підстрибнув, вхопився за голову і впав навзнак просто на Котятка. Коли він очуняв, Швейк, не відриваючи весь час руки від козирка, повторив:
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я знову тут.
