- Якщо хочете, - їдьте, але без мене! - рiшуче сказав вiдвiдувач. - Я не хочу скiнчити так, як Фаухер.
- Обережнiше, приятелю! Ви якраз i йдете його шляхом... Чи не погрожуєте ви зрадою? - глузливо запитав Дiтрiхсон.
- Нi, я не донощик. Але весь наш план оволодiти невiдомою планетою вважаю безглуздям. Я скоре примирюсь з тим, що ми вже нiколи не досягнемо могутностi наших батькiв. Добре вам говорити: 'Divide et impera!' 'Подiляй i володарюй' - але це вже не так легко робиться, як нам хотiлося б.
- Бачу, що ви незабаром вийдете з гри, боягузе! - прошипiв Дiтрiхсон i одвернувся.
Роздiл XX
Друга
спроба
Стан здоров'я Северсона настiльки полiпшився, що хворий уже без особливих зусиль пересувався по лiкарнi, але, незважаючи на це, йому влаштували iрунтовний медичний огляд за участю Наташi Орлової, що спецiально задля цього прилетiла з Москви на Мiсяць.
- Все гаразд! - запевняла вона Алену Свозилову, яка все ще тремтiла за життя Северсона. - Вiн просто перехвилювався, тому й стався припадок.
- А може, на нього несприятливо вплинули незвичнi умови життя на Мiсяцi?
- Гадаю, що нi. Скафандри прекрасно дотримують потрiбну температуру, не пропускають космiчних променiв. З цього боку йому не загрожує нiякої небезпеки, навiть коли зважати на те, що його органiзм чутливiший за нашi.
Алена палко стиснула руку Орловiй. Та посмiхнулась. її очi говорили: 'Розумiю, розумiю!'.
- I все ж я тепер його не вiдпущу вiд себе й на крок! Прибувши на Мiсяць, академiк Навратiл марно шукав Алену i в обсерваторiях, i на металургiйному заводi. Аж через кiлька годин вiн знайшов її в оранжереї. Вона гуляла з Северсоном серед пишних, химерних рослин, виведених у середовищi з вшестеро меншою силою тяжiння.
- Бачу, що ви хворобам не скоряєтесь! - привiтав Северсона Навратiл.
- А це тому, - пожартував Северсон, - що я хочу взяти участь у випробуваннi ракети. Дозволите?
Навратiл почухав потилицю:
- Ой друже, вирiшальне слово мають лiкарi. Запитайте Наташу. Я особисто нiчого не маю проти, але попереджаю заздалегiдь: багато надiй на спробу не покладайте.
- Чому? - здивувався Северсон.
Алена, стоячи за його спиною, щосили моргала академiковi, щоб той не продовжував розмову.
- А тому, щоб ви не розчарувались при можливiй невдачi.
Наташа Орлова, звiсно, заборонила Северсону навiть думати про експериментальну ракету. Пацiєнт, мовляв, ще потребує повного спокою; пацiєнт буде хвилюватись, отже, хай собi лежить та чекає, поки спроба закiнчиться, а тодi йому все розкажуть.
Як не сперечався Северсон, йому довелося скоритись.
***
Експериментальна ракета академiка Навратiла готова до старту.
Представники президiї Всесвiтньої Академiї наук сидять бiля приймачiв у примiщеннi поблизу стартової естакади. Ватсон, поглядаючи на металеву сигару, яка зараз помчить у темний Всесвiт, iронiчно посмiхається.
- Старт! - розрiзає напружену тишу голос Навратiла.
Червоне полум'я на естакадi; ракета, що зникає в неозорiй далинi, - це вже багатократно бачена, цiлком прозаїчна картина. I все ж сьогоднi кожен стежить за нею напружено, з хвилюванням. Очi ще довго не можуть вiдiрватись вiд того мiсця, де розпливається останнiй слiд мiжзоряного мандрiвника, який нiколи не повернеться назад.
Перiодичнi сигнали радiопередавача ракети монотонно вiдбивають час, як метроном. Тiльки дуже чутливе вухо розрiзнить збiльшення iнтервалiв мiж окремими звуками.
Ватсон витягає з кишенi записну книжку i спокiйно читає свої зазначки. Швидкiсть - мiзерна, якихось там кiлькасот кiлометрiв на секунду; те, що вiдбувається навколо, його ще не цiкавить.
Складнi апарати точно вимiрюють збiльшення iнтервалiв мiж сигналами i з тихим шерехом перераховують їх на швидкiсть ракети.
Тридцять п'ять тисяч кiлометрiв на секунду...
Шiстдесят тисяч кiлометрiв на секунду...
Сiмдесят тисяч!
Ватсон починає скоса поглядати на циферблат покажчика.
Навратiл заплющує очi й прислухається, нiби побоюється, що ось-ось в далях Всесвiту пролунає оглушливий удар. На чолi в нього виступають холоднi перлинки поту.
Шайнер почуває себе приблизно так, як родич пацiєнта, покладеного на операцiйний стiл.
- Сiмдесят тисяч п'ятсот!.. - чується тремтячий голос оператора електронно-обчислювальної машини.
- Критична мить... - шепоче академiк Шайнер, стискаючи руку Навратiла.
- Вiсiмдесят тисяч!
Всi пiдводяться з крiсел.
Кожен звук метронома нагадує Навратiлу удар серця.
- Та... та... та... Серце не зупиняється.
А швидкiсть все зростає: 80 500... 81000... 85 000... 90 000...
Хотенков знову сiдає i гладить собi колiно.
- Ну? - обертається вiн до Ватсона.
Але це задирливе запитання виводить того з удаваного спокою.
- Не кажiть гоп, поки не перескочимо! - вiдповiв вiн тихо.
Навратiл чує це, але не гнiвається. Його теж мучать сумнiви: 'А й справдi, чи перескочить ракета через сотню тисяч?'.
Бурхливу радiсть пiсля кожного наступного повiдомлення виявляє тiльки академiк Шайнер. Вiн навiть пробує жартувати в цiй напруженiй обстановцi. Але його жарти не зустрiчають вiдгуку.
***
А Северсон, не пiдозрюючи, що iсторична спроба вже розпочалась, тим часом нудьгує у великiй оранжереї Тiхського металургiйного комбiнату. Завiдувач лiкарнею наказав обладнати йому чудесний куточок серед тропiчних рослин,- з ручним крiслом, бiблiотечкою, письмовим столом, тахтою та телевiзором. Тут красиво й затишно, але сьогоднi пацiєнтовi якось не по собi.
Вiн думає про минуле й про сучасне.
'Я живу у величну епоху... - каже вiн сам до себе. - Вiйни зникли назавжди, але боротьба людства проти природи якраз сягає своєї вершини... Час летить, i незабаром цi славетнi роки збiжать у минуле, як i незабутнi подорожi з Амундсеном... Я повинен їх якось затримати... Почну писати щоденник'.
Хiд його думок уриває Алена, що бурею вривається в оранжерею:
- Лайфе, любий! - кричить вона, насилу переводячи дух. - Ракета досягла швидкостi сто двадцять тисяч кiлометрiв на секунду! Швидкiсть дедалi зростає... Лайфе, ми виграли!
Северсон зробив крок назустрiч дiвчинi, мiцно взяв її за обидвi руки:
- Аленко, я хочу пiти туди.
- Ходiмте, Лайфе, ходiмте! Це справдi для вас буде потрiбно.
Коли вони зайшли до бункера бiля стартового майданчика, електроннi покажчики швидкостi ракети показували сто сорок п'ять тисяч кiлометрiв на секунду.
- Ура! - вигукнув Шайнер. - Це - швидкiсть, з якою вже можна вирушати в путь!
Тепер його пiдтримали й iншi. Перемога була беззаперечна. Полiт до iншої зоряної системи з неймовiрної фантастики перетворювався на цiлком реальну рiч.
Академiк Ватсон довго сидiв мовчки, потiм пiдiйшов до Навратiла:
- Я радий, що помилявся... - сказав вiн тихо. - Якщо ракета досягне запланованих вами ста п'ятдесяти тисяч, я охоче вiзьму участь в експедицiї на Проксиму.
Навратiл глянув на нього здивовано:
- Ви це кажете серйозно?.. Ви, принциповий противник мого проекту?!
- Так. Ось вам моя рука! Я б хотiв на власнi очi побачити, як виглядають отi вашi квакаючi люди.
