- О, перший доброволець! - iронiчно посмiхнувся академiк Хотенков. Чи усвiдомлюєте ви, яким рискованим буде цей полiт?
- Можливо, я усвiдомлюю це краще, нiж академiк Навратiл. Саме тому й хочу взяти участь в польотi.
Хотенков повiльно похитав головою й подумав: 'Вiн ще вiдмовиться вiд своїх слiв або ж сподiвається, що ракета отих ста п'ятдесяти тисяч кiлометрiв не досягне'.
Коли iндикатори показали швидкiсть сто сорок дев'ять тисяч кiлометрiв на секунду, Ватсон ледь помiтно зблiд. Вiн напружено стежив за екранами апарата i мовчав.
Збiгала хвилина по хвилинi, минула година, а швидкiсть не пiдвищувалась. Сигнали не замовкали; вони повторювались через довгi промiжки часу, але iнтервали вже не збiльшувались.
- Мабуть, ракета вичерпала все пальне... - з досадою сказав Навратiл.
- В такому разi можна вважати, що спробу закiнчено... - академiк Хотенков пiдвiвся i потиснув руку Навратiлу. - Закiнчено з дуже хорошим результатом. Дозвольте менi ознайомити президiю Академiї з експериментальними даними i запропонувати, щоб було дано наказ розпочинати побудову мiжзоряного корабля.
- Одночасно повiдомте, що я добровiльно зголошуюсь бути членом екiпажу цього корабля! - попросив академiк Шайнер i глянув скоса на Ватсона. - Отi тисяча кiлометрiв, яких не вистачає до ста п'ятдесяти, мене не зможуть зупинити.
Ватсон здригнувся:
- Зачекайте! Я ще не сказав, що вони зупинять мене. Я наполягаю на своїй заявi: я теж хочу взяти участь у польотi!
Сидячи в куточку, Северсон мовчки спостерiгав за вченими. Йому було сумно й тоскно; його також вабила мандрiвка в далекi зорянi свiти, але можливiсть такої подорожi виключалась. На Проксиму Центавра його нiхто не вiзьме.
Роздiл XXI
Праплемiнник
(З щоденника Северсона)
15 листопада. Скiльки несподiваних змiн за один-единий мiсяць! За весь цей час я не брав пера в руки, хоч i обiцяв собi, що всi подiї буду записувати щодня. Мене не виправдовує навала роботи; просто я все ще непослiдовний,- нема чого дурити самого себе.
Хоч кожну вiльну хвилину я вiддаю навчанню, в моїх знаннях ще й досi зустрiчаються величезнi прогалини. Мене тiшить тiльки те, що я вже позбувся страху перед завтрашнiм днем i, лягаючи спати, не боюсь прокинутись вранцi серед крижаної пустелi Арктики.
Погода стоїть чудова, здається, що осiнь триватиме тут до весни. Прага подобається менi дедалi бiльше.
Деталi мiжзоряного корабля вже виготовляються на багатьох заводах свiту. Протягом минулого тижня зголосилися взяти участь в експедицiї на Проксиму вiсiм учених: керiвник астронавтичного вiддiлу Всесвiтньої Академiї Хотенков, академiки Цаген i Чан-су, Надiя Молодiнова, диспетчер атомної електростанцiї, де працює Зайцев; Мак-Гардi з американської академiї, Мадараш - з угорської; Вроцлавський з Варшавського унiверситету та Грубер з астронавтичного iнституту в Берлiнi.
Останнiм часом Алена поводиться дуже дивно. Побоююсь, що вона приховує щось вiд мене. Чи не хоче вона записатись також?
28 листопада. Моє передчуття, на жаль, справдилось. Навратiл прохопився пiд час нашої останньої бесiди, що з ним полетить i Алена. Отже, днi нашої дружби вже злiчено. Старт 'Променя' розлучить нас. На сiмнадцять рокiв? Назавжди?.. Я був би радий вiдговорити її вiд цiєї подорожi, але не наважуюсь. Боюсь за неї, а при цьому знаю, яке значення матиме для неї ця подорож. Вона зi мною розлучиться, як з добрим приятелем. А я?
3 грудня. Пiд час вечiрньої прогулянки Алена призналася, що хоче летiти з Навратiлом. Не говорила, мовляв, менi досi лише тому, що ще не мала твердого рiшення. Я намагався прикидатися веселим, але жарти мої звучали якось вимушено. Сподiваюсь, що вона цього не помiтила. Вчора вона полетiла на Мiсяць.
31 грудня. Зараз повернувся з новорiчної вечiрки. Не дочекався й пiвночi. Менi було сумно. Алена все ще на Мiсяцi. Обiцяла, що повернеться до кiнця року - i не додержала слова. Звичайно, це не її провина, а все ж менi неприємно. Чи, можливо, її затримав Краус з Тiхського металургiйного?.. Вiн далеко привабливiший, нiж я...
2 сiчня. Алена повернулась. Монтаж головної стартової конструкцiї просувається швидше, анiж передбачали. I радий з цього, i не радий.
5 сiчня. Фiзичний, iнститут, на пропозицiю Навратiла, подарував менi чудовий вертолiт. Менi сказали, що це нагорода за зразкову й самовiддану працю. Однак я добре знаю, що Навратiл просто хотiв мене потiшити. Тепер бачу, яка це чудесна людина. Ранiше я вважав його трохи суворим; iнодi менi навiть здавалось, що вiн трохи ревнує Алену, але цiкавиться тiльки наукою. Коли б так...
6 сiчня. Вчора у мене промайнула думка, яку я навiть не наважився записати. Я сподiвався, що викину її з голови, але вона вперто поверталась знову, в'язла до мене. Навiть не дала менi спати сьогоднi. Яке глупство: пробратись як-небудь на 'Промiнь' i летiти разом з Аленою!
Коли б я одверто попросив зарахувати мене до екiпажу, мене б взяли на глум: Навратiл вже багато разiв говорив, що кожен член екiпажу повинен бути здатний першої-лiпшої хвилини взяти на себе керування кораблем. Якщо ж я пролiзу на 'Промiнь' потай, то обкраду iнших членiв екiпажу на частку продуктiв, кисню, води та частину жилої площi.
Шалена думка, але я все ж, мабуть, спробую, бо знаю, що iнакше Алену вже нiколи бiльш не побачу.
10 лютого. Завтра закiнчую курс керування вертольотом. Алена обiцяла Навратiлу, що спочатку лiтатиме зi мною, щоб я став бiльш впевненим. Нинi ситуацiя змiнилась. Алена помiчає, що я щось приховую. Повсякчас мене запитує, що зi мною, чи не гнiваюсь я на неї. Шкода, що не можу звiритись їй; то, мабуть, був би кiнець нашої дружби.
15 лютого. Сьогоднi я такий вражений i збентежений, що в мене й досi аж тремтять руки.
Учора ми з Аленою домовились про невелику прогулянку вертольотом в околицi Праги. Вранцi, коли ми зустрiлись бiля ангара, я побачив по обличчю Алени, що не все гаразд. У неї були червонi заплаканi очi. На моє запитання вона вiдповiла, що мало спала,- мовляв, було багато роботи. Завжди така весела й балакуча, вона сьогоднi мовчала. Не вдавалося почати розмову й менi. Ми пiднiмались над заснiженою Прагою, як двоє нiмих.
Погода випала чудова. Небо було безхмарне. Сонце викликало в заснiженому краю розкiшну гру теплих i холодних тонiв. Ми летiли над влтавською долиною до Дечина. I все мовчали.
- Приземлiться, прошу, на отiй гiрськiй рiвнинцi... - показала нарештi Алена вниз. - Невелика прогулянка нам не завадить, а снiданок у тихому ресторанi буде навiть корисний... - посмiхнулась вона майже болiсно.
Вертолiт я посадив м'яко, немов на перину (повинен тут похвалитись; це було, мабуть, єдине, з чого я радiв).
Ми опинились на маленькiй просiцi над скелястим берегом Лабе. Проти нас простяглось мiсто Устi (я визначив це за картою), а недалеко пiд нами середньовiчний замок Стржекув.
Зробивши кiлька крокiв, Алена побiгла i вигукнула:
- Доганяйте!
Я навмисне бiг за нею не на повну силу, щоб дати їй задоволення. Коли вона це помiтила, то зупинилась i схопила в руки снiжку:
- На неозброєного не нападаю! Захищайтесь!
Тiльки тепер я зрозумiв, що вона хоче розважитись, забути про щось неприємне. Це їй справдi вдалось. Ми билися снiжками i смiялись, як дiти.
- Тепер будемо снiдати з бiльшим апетитом. Ресторан у Стржекувi чудесний! - показала Алена на старий замок.
Змiїста дорога, вiкна з шибками, оправленими свинцем старовиннi стiни, припорошенi iскристим снiгом,- все це справило на мене сильне враження. Менi справдi здалось, нiби ми з Аленою опинились у казковому
