свiтi, свiтi королiв i принцес та жорстоких боїв на бастiонах. Кращого мiсця для своєї сповiдi Алена вибрати не могла.
В ресторанi вона знову замовкла. Пiд час снiданку в неї з очей викотились двi сльозинки. Я вдав, що не бачу цього.
- Що вас мучить? - запитав я трохи згодом.
- Нiчого мене не мучить... - сказала вона тихо i спробувала посмiхнутись. - Я знову посварилась з Навратiлом.
Я намагався її втiшити, але вона похитала головою:
- Цього разу справа стоїть серйознiше. Боюсь, що Навратiл розгнiвався на мене назавжди. Учора ввечерi я йому сказала, що в польотi на Проксиму брати участi не буду.
Я був такий приголомшений, що не мiг сказати й слова. Вона запитала мене, чи радий я з цього, а я хоч i несмiливо, але все одно радiсно ствердив. Це її трохи заспокоїло.
Тiльки тепер, коли я все як слiд обмiркував, я усвiдомив, що вчинив егоїстично. Тiльки тепер я зрозумiв, що Аленка зреклась польоту заради мене. Чи можу я допустити, щоб я став причиною її вiдмови вiд мети всього життя?.. Чи можу вимагати вiд неї такої великої жертви?.. Боюсь, однак, що я надто егоїстичний i надто боягузливий, щоб вчинити по-iншому.
6 березня. Алена тримається свого рiшення, а я все ще не знайшов у собi сили, аби її розраяти. Працюємо разом по пiдготовцi польоту ще з бiльшим запалом, анiж ранiше, щоб хоч чимось вiддячити Навратiлу, але, незважаючи на це, менi здається, що мiж нами лежить якась тiнь. Навратiл до мене весь час уважний i лагiдний,- ба навiть ще бiльше, анiж ранiше,- але я добре почуваю, що вiн бачить у менi причину вiдступу Алени. Бачу й по Аленi, що вона вже не така весела, як колись.
Побудова корабля просунулась так далеко, що в травнi можна буде починати монтування. З заводiв усього свiту щодня надходять складовi частини та пристрої для внутрiшнього обладнання, а академiк Шайнер повiдомив, що за мiсяць буде закiнчена робота на головнiй стартовiй конструкцiї. Боюсь, що не зможу взяти участi у завершальному монтажi в майстернях на Мiсяцi, бо Навратiл мене туди, мабуть, не запросить.
21 березня. Доля мстить менi за мою боягузливу поведiнку. Я потрапив, у дивне становище. Мушу стати зрадником чи донощиком.
Алена вчора вилетiла до Москви в Ядерний iнститут, де для 'Променя' конструюють атомнi реактори. Я гуляв один увечерi по Празi. Попрямував до Петржина; хотiв оглянути Палац чеської та словенської культури. Коли я пiднiмався мармуровими сходами, то звернув увагу, що якийсь чоловiк iде весь час назирцем за мною. В першу мить я запiдозрив, що це - шпигун. Щоб дiзнатись, чи справдi вiн iде назирцем, я несподiвано повернувся i пiшов сходами униз. Чоловiк на мить зупинився, потiм знову попрямував слiдом за мною.
Пiд Петржином я звернув лiворуч, в напрямку середньовiчної частини Праги.
Незнайомий настирливо йшов за мною. Це мене, звiсно, роздратувало. Я зупинився, зачекав, поки вiн мене наздожене, i вже вiдкрив був рота, щоб вилаяти його, але вiн мене випередив:
- Ви - пан Северсон, правда ж?
- Навiщо запитуєте, якщо знаєте це так само добре, як я? - сказав я сухо. - Хто вам наказав шпигувати за мною?
Чоловiк похитав головою:
- Я б хотiв з вами познайомитись, бо ми не тiльки земляки, але навiть родичi. Я - Олаф Дiтрiхсон... - несподiвано заговорив вiн норвезькою мовою. - Його вимова, вузьке обличчя й свiтле волосся - все нiби свiдчило, що вiн каже правду.
Вiн заявив, що доводиться менi двоюрiдним онуком (як кумедно: вiн старший за мене!) i хотiв би поговорити зi мною, але, звичайно, не на вулицi, а хоча б за склянкою кави в якiй-небудь тихiй кав'ярнi. Я охоче погодився: повинен признатися, що не несподiване знайомство мене дуже потiшило: пiсля довгої перерви приємно поговорити рiдною мовою. До того ж я ще зустрiв i родича!
Дорогою Олаф перерахував менi всiх наших предкiв. З його детального родоводу виходило, що його бабуся була моєю сестрою.
Ми поминули кiлька покручених вуличок, поки нарештi знайшли на Малiй-Странi пiд Градом у середньовiчному будинку з арками кав'ярню, яка сподобалась моєму праплемiннику: склеписта стеля, пiдтримувана круглими стовпами; стiни, покритi на висоту людського зросту дерев'яною обшивкою; дерев'янi лави. В кав'ярнi було безлюдно й тихо.
Коли праплемiнник почав говорити, я спочатку подумав, що на нього просто вплинуло оточення, дух минулого. Однак тепер я вже розумiю, що вiн завiв мене до тiєї кав'ярнi навмисне.
- Ви задоволенi, дядю? - запитав мене Олаф i, не чекаючи на вiдповiдь, продовжував: - Побоююсь, що цей свiт - не для вас, що ви в ньому почуваєте себе чужим...
Я погодився, бо таке почуття ще недавно охоплювало мене досить-таки часто, але зразу ж почав виправдуватись:
- Все ж я вже починаю розумiти вашу епоху... Я побачив, що люди тепер живуть щасливiше, нiж за моєї молодостi...
На мiй превеликий подив, праплемiнник покрутив головою:
- Не вiрте цьому. Нинiшня епоха забрала у заповзятливої людини всяку можливiсть розвитку.
- Не може бути! - заперечив я рiшуче.- Погляньте хоча б на академiка Навратiла: щоб вiн мiг здiйснити свiй блискучий план завоювання сусiдньої сонячної системи, йому допомагає Всесвiтня Академiя наук, а це значить все людство.
- Це правда, дядечку. В науцi вiн може висунутись, але тiльки в науцi... Але якщо й так: що вiн з усього того матиме?.. Його думка незабаром стане загальною власнiстю, i сусiдньою сонячною системою оволодiє не вiн, а все людство, якщо вжити ваш вираз.
Цi слова мене безмежно здивували:
- Я вас не розумiю, Олафе! Адже й Амундсен не хотiв заволодiти Пiвнiчним полюсом!
- А пригадайте-но старих англiйських мандрiвникiв, що першими з бiлих проникли в чорну Африку, або тих, що вiдкрили Австралiю i незнанi острови. Чи не були вони розвiдниками англiйської армiї, яка скоро по тому заволодiла всiма цими вiдкритими землями?.. Всяке нове вiдкриття збiльшувало могутнiсть Англiї, а разом з тим i могутнiсть того, хто вiдкривав новi землi. I це було справедливо. Людина має не тiльки природжену жадобу до життя, але й жадобу до влади. Прагне не тiльки жити, але й володiти iншими. I тепер народжуються сильнi обранцi, яким судилося б володiти людством. Але вони не мають умов для розвитку. їхнi благороднi поривання придушуються ще в зародку.
Праплемiнник замовк, щоб дати менi можливiсть осмислити його фiлософiю. Повинен визнати, що я його не дуже зрозумiв: адже я нiколи не прагнув панувати над iншими людьми. Здавалось, Олаф читав мої думки:
- I ви, дядю, людина шляхетного духу. I вам, членовi нашої славетної родини, наперед визначено володарювати...
- Ким i чому? - затинаючись, запитав я, побоюючись, що мiй родич збожеволiв.
Олаф посмiхнувся:
- Це не так безглуздо, як вам здається на перший погляд. Коли я розкрию вам нашу велику таємницю, ви зрозумiєте, що я говорю цiлком розсудливо... - вiн притишив голос. - Я твердо вiрю, що ви, людина нашої кровi, не станете пiдлим донощиком, i те, що вам тепер скажу, не викажете нiкому - нi Навратiлу, нi панночцi Свозиловiй, з якою, як я помiчаю, у вас досить близькi стосунки...
- Ми тiльки друзi! - запротестував я. - Можете спокiйно говорити... З тим, що я десь почую, на торг не ходжу.
- Так, це правильно, - сказав вiн. - Видно, що я не помилився в вас... - I продовжував: - Отже, нiхто навiть не уявляє, що iснує таємне товариство, до якого входять всi шляхетнi духом, люди колишнього вищого свiту. Я також член товариства. Ми називаємось 'Братством сильної руки'. Нас небагато, i однак мiж нами є обранцi майже з усiх бiлих нацiй. Кольорових нижчої раси до 'Братства' не приймаємо. Кiлька наших 'братiв' виконують нинi важливi функцiї в людському суспiльствi...
- А чому ваше товариство таємне? - здивувався я. - Всi народи живуть тепер вiльно i одинаки, як я помiтив, нiчим не обмежуються у своїх дiях...
