людини, що була захоплена зненацька. Дiвчина, очевидно, вiдчула себе недобре, i їй, крiм того, було трудно й незвично за умов невагомостi. Нарештi, вона мiцно схопилася за найближчий стояк. Здавалося, тепер вона почувала себе певнiше, хоч її обличчя лишалося блiдим. На вигляд дiвчинi було не бiльш, як сiмнадцять-вiсiмнадцять рокiв. I Ван Лун на довершення всього готовий був присягтися, що на обличчi її, десь у куточках пухких, стражденно скривлених губ i в свiтлих блискучих очах був якийсь задерикуватий вираз упевненостi в собi, щось на зразок 'а от ви нiчого зi мною i не зробите!'.
- Гадаю, десь навiть бачив вас, - промовив Ван Лун, знову опанувавши себе. - Де це було? Гм... зараз, зараз!
За гострими очима мандрiвника Ван Луна наче була схована найчутливiша фотоплiвка, на якiй його надзвичайна пам'ять автоматично вiдзначала все, на що бодай випадково натрапляв його погляд. I тепер ця плiвка хутко розкручувалася в зворотному напрямi, кадр за кадром. У Китаї, пiд час подорожей?.. Нi, не годиться, дiвчина надто молода. Астроплан, пiдготовка, Кавказ, долина... Нi, теж не те, хоча вже ближче. Москва... Так, ще, ще! Єсть!
Ван Лун зовнiшньо все так само спокiйно поцiкавився:
- Ваш iнтерес до географiї дуже похвальний, люба дiвчино. Але навiщо ви тут? Ми на Венерi не збираємося полювати на тигрiв. Пам'ятаю, вони цiкавили вас найбiльше.
Дiвчина розгублено поглянула на нього:
- Як? Ви пам'ятаєте це, товаришу Ван Лун? Але ж нас було багато, i запитували всi...
Не вiдповiдаючи їй, Ван Лун обернувся до Риндiна:
- Ця молода особа була з екскурсiєю в географiчному музеї Академiї наук, у Москвi, коли оглядав його i я. Дуже сильно цiкавилася тиграми. Розпитувала мене наполегливо, скiльки менi пощастило вбити смугастих звiркiв. Не думав, що буду бесiдувати з нею в ракетному кораблi. Але й тодi, дозволю собi зауважити, - вiв далi вiн, знову звертаючись до дiвчини, - мене також не цiкавили зайцi. Навiть мiжпланетнi.
Дiвчина зблiдла ще бiльше. I вiд цього в неї на лобi пiд сплутаним темним волоссям яскравiше позначилося багрове свiже садно, з якого сочилася кров. Це помiтив i Сокiл, який раптом вигукнув:
- Галю, ви сильно розбилися об стiнку! Треба промити!
Остаточно спантеличений Риндiн запитливо подивився на геолога, який почервонiв у свою чергу. Ван Лун хитро присвиснув:
- Дуже-дуже цiкаво! Нашу дiвчину знає й Вадим. Вважаю, значно краще за мене! Тодi прошу вас, друже, з'ясуйте, в чому тут рiч?
Сокiл сердито вiдмахнувся вiд нього:
- Нiчого я не можу з'ясувати. Для мене це така ж несподiванка, як i для вас.
- Проте ви її знаєте? - заперечив Риндiн.
- Знаю, - неохоче погодився Сокiл. - Це Галина Рижко, студентка полiтехнiчного iнституту. Я читав там лекцiї, i вона не раз розпитувала мене про подорож на Венеру i говорила, що їй страшенно хотiлося б взяти в нiй участь. Але я нiколи не думав...
- Що вона з'явиться тут, наче... як це?.. Як мiжпланетний заєць? безжалiсно закiнчив за нього Ван Лун. - Розумiю... - Вiн обернувся до дiвчини: - Це, сподiваюсь, ваша маленька рiч?
На його простягнутiй руцi лежав знайдений в каютi гудзик з обривком темно-синьої тканини, - тiєї самої тканини, з якої був пошитий комбiнезон дiвчини.
- Дiрку бачу на вашому лiвому рукавi, - продовжував Ван Лун. - Гадаю, вiдiрвався, коли ви поспiшали туди, в скафандр. Так? Гудзик легко пришивається. Легковажний вчинок не легко кiнчається.
Дiвчина опустила очi долу. Глузливо суворий тон Ван Луна впливав на неї, немов холодний душ. Але Ван Луна трудно було розжалобити. Вiн так само суворо продовжував:
- Так, розумiю, ви вирiшили взяти участь у нашiй подорожi? Дуже-дуже похвально. А хто вас запрошував? Мiжпланетний корабель - не трамвай, не автобус. Там завжди може бути зайвий пасажир. Тут - нi! Ви сподiвалися, що вас не викинуть з астроплана? Дуже даремно, дiвчино.
- Заждiть, Ван Лун, - спинив його Микола Петрович Риндiн, який весь час мовчав i тiльки уважно слухав. - Ви зовсiм перелякаєте її. Вiдповiдайте, дiвчино, адже тепер приховувати вже нема чого. Та й боятися також пiзно, треба вiдповiдати.
Дiвчина рвучко пiдвела голову. На її очах виблискували сльози, але вона рiшуче й смiливо сказала:
- Я нiчого не боюсь. I приховувати менi нiчого. Менi соромно, що вам доводиться так менi дорiкати. I справедливо дорiкати! I хай товариш Ван Лун робить, як хоче, якщо... i зрештою ви маєте право, я не повинна була... я все розумiю! Тiльки це не так, я доведу, я все розрахувала... i просто не могла... от, коли побачила, як випробовували корабель, нiчого вже не могла зробити з собою, вирiшила, що також полечу... ой!
Вона змовкла, нiби збираючись з силою. Вiльною рукою вона торкнулася садна на лобi, зморщилася вiд болю i непевно знизала плечима, немовби намагаючись звiльнитися вiд якоїсь ваги. Обличчя її зблiдло ще бiльше, вона безпорадно прикрила очi i похитнулась. Ван Лун пiдхопив її своєю мiцною рукою.
- Що таке?
- Мабуть, дуже розхвилювалася, - сказав Сокiл, спiвчутливо поглядаючи на бiле, мов крейда, обличчя дiвчини.
- Нi... це не тому, - вiдповiла вона, ледве вимовляючи слова. Просто... мене дуже сильно кидало... i стискало там... у скафандрi... i я ослабла... мабуть, уся в синцях... менi дуже соромно, що я не витримала як слiд... i ось зараз...
Голова її впала на груди, вона змовкла, важко дихаючи.
- Вадиме, скорiше дайте їй вина! - стурбовано сказав Микола Петрович. Друзi мої, дiвчина перенесла прискорення i величезне перевантаження без будь-яких полегшуючих пристроїв. Ви тiльки подумайте, ви були в пружних гамаках, я в м'якому крiслi, а вона - в жорсткому скафандрi, у цiй темнiй нiшi... Страшно подумати, що їй довелося зазнати! - Вiн згадав про свiй стан в той час, коли астроплан шалено прискорював рух, спочатку на злiтнiй рейковiй дорiжцi, а потiм пiд впливом своїх потужних ракетних двигунiв.
Вадим Сокiл вже подавав дiвчинi чашку з вином i трубочку. Вона вiдпила трохи. На її щоках з'явився слабкий рум'янець. Вона знiяковiло глянула на Ван Луна, потiм на Риндiна i сказала все ще кволим голосом:
- Я, звичайно, дуже винна перед вами, Миколо Петровичу, але я не могла iнакше...
- Зовсiм добра знайома! Прямо по iменi i по батьковi звертається! пiдхопив Ван Лун. - Але справдi, чого вам тут треба? Що ви тут хочете робити, в нашому астропланi?
- Летiти на Венеру, допомагати вам i повернутися з вами назад на Землю, - незворушно вiдповiла дiвчина.
Риндiн знизав плечима.
- Цiлком зрозумiло, що летiти. Адже ж не викинемо ми вас тепер дiйсно за борт корабля. Проте...
- От i я сподiваюсь, що не викинете, - вже лукаво пiдтвердила вона.
Риндiн, вагаючись, розвiв руками.
- Послухайте, мила дiвчино... здається, Галя? Це прекрасно, що у вас стiльки мужностi i смiливостi. Проте невже ви справдi не розумiєте, що ви наробили? Ви перевантажили астроплан - i це вже вiдбилося на нашому курсi. На щастя, пости керування на Землi помiтили це i своєчасно виправили курс. Через це ми тепер маємо перевитрату палива. Але далi: чи подумали ви про тi труднощi й небезпеки, якi чекають нас? Чи уявляєте ви собi, як може вiдбитися i в подальшому на спiльнiй долi експедицiї ваша несподiвана поява тут? Адже професор Ван Лун по сутi має цiлковиту рацiю!
- Гадаю, так, - пiдтвердив той.
- Наш корабель розрахований тiльки на трьох пасажирiв, на трьох розрахованi i всi нашi запаси. Чим, наприклад, нам годувати вас, а?
- Я, Миколо Петровичу, звикла їсти дуже мало. Весь останнiй мiсяць я привчала себе до цього. Менi вистачить найменшої крихiтки, - переконливо вiдповiла Галина Рижко.
Риндiн не змiг стримати посмiшки: доводилося визнати, що йому починало щось подобатися в цiй дiвчинi, яка вперто трималася свого i на все знаходила вiдповiдь, бодай i наївну. Чого, наприклад, варта ця простодушна, майже дитяча вiдповiдь: 'Я звикла їсти дуже мало'!
- Ну, про це потiм, - сказав вiн по можливостi суворо. - Хто ви, скiльки вам рокiв?
- Мене зовуть Галиною Рижко. Менi дев'ятнадцять рокiв. Студентка другого курсу полiтехнiчного
