- Але ж це...
- Зараз! - обiрвав мене Гед.
З капсули почулось, як щось глухо ляпнуло, спочатку раз, потiм другий.
Я, нiчого не розумiючи, знизав плечима.
- А час?
- Двадцять три тридцять, - вiдповiв Гед Борт.
I тут я ляснув себе по чолi й зареготав. Як же це я зразу не збагнув? Повернувши верньєр, я ще раз прослухав запис. Ну, звичайно! Це вчора, коли я роззувався... черевики...
Гед Борт вичiкувально дививсь на мене.
Я перестав смiятися i пiдiйшов до балюстради. Яка чутливiсть, дiдько б тебе взяв!.. А взагалi-то - дiло кепське. Прокидатися через таку дрiбницю явна аномалiя. Якщо це поодинокий випадок, усе, можливо, ще втрясеться. Пiду до операторiв, хай перемонтують схему. Та коли щось подiбне повториться тодi, ясна рiч, прощавайте всi марнолюбнi мрiї.
Вимкнувши капсулу, я кiлькома словами пояснив Гедовi, в чому рiч.
- Отже все в тому, що ти кинув на пiдлогу свою взуванку? - перепитав Гед Борт.
- Саме так! - невесело вiдповiв я.
Пiзно ввечерi, повернувшись з акваторiї, я знов надумав зайти до спортивного блоку.
Гед поводив себе пiд час навчання начебто непогано, i старший оператор втiшив мене, сказавши, що нiчна пригода з учробом могла бути цiлковитою випадковiстю.
О дванадцятiй годинi я вернувся додому.
Гед Борт спав, як i вчора.
Я пiднявся нагору й, вивiльнивши з нiшi канапку, присiв на неї. Перебираючи в думцi перипетiї сьогоднiшнього дня, я машинально зняв один черевик i шпурнув його в куток. I тут же запiзнiла думка обпекла мене, мов блискавиця: Гед Борт! Я прислухався. Але все обiймала тиша. Знизу не долинало жодного звуку.
'Здається, минулося', - з полегкiстю подумав я. Вiдтак скинув другого черевика i надзвичайно обережно опустив його на пiдлогу.
Минуло з пiвгодини. Я вже засинав, коли раптом унизу почувся дикий крик. Гед Борт, здавалось, був украй розлютований.
- Та кидай же кiнець кiнцем другого черевика! - долинув до мене густий, схожий на грiм iєрихонської труби бас.
IЗ ЩОДЕННИКА
14 березня
Микола Михайлович сказав сьогоднi вранцi перед заняттями, що в мене не досить промодельоване почуття поваги до iнших учнiв. Тепер знов - хтозна в котре! - будуть заново монтувати першу ланку блока iнтелекту. Доведеться тривалий час прогибiти в операцiйнiй залi, пiд слiпучим промiнням юпiтерiв, вiд якого розстроюються фотоелементи. Ще раз безконечнi контрольнi iмпульси в нервовiй системi, що викликають вiдчуття болю й подразливостi. В той час, як усi iншi учроби навчатимуться собi далi за звичайною програмою.
А все почалося так. У нас в Училищi стало вiдомо, що на Зеленому полiгонi, розташованому по сусiдству, зазнала аварiї експериментальна модель променельота. Вона врiзалась у сопку й вибухнула. Апарат вiв Рубон - робот iз класу випробувачiв Сам я особисто не знав Рубона, та чув вiд багатьох, у тiм числi й вiд нашого механiка Антона Макаровича, що це досить норовистий кiбер. Антон по секрету розповiдав менi, що зiткнення сталося з вини самого Рубона. Вiн знехтував даними локатора (полiт проходив услiпу), довiряючи тiльки власним радiовухам. Вони ж його й пiдвели...
Над усiм цим я розмiрковував пiд час годинної перерви, коли Микола Михайлович пiшов обiдати. Очевидно, самохiть спрацював якийсь малий iмпульс, i в моєму мозковi блискавично народилися рядки, присвяченi пам'ятi Рубона. Краще я зразу про них забув би чи заховав у найдальший закапелок пам'ятi. Ба нi. Надало менi вiдстукати цi рядки на перфострiчцi н засунути її в iнформацiйне вiконце!
Увiйшов Микола Михайлович, узяв стрiчку i, швидко пробiгши її поглядом, негайно викликав начальника циклу - Роланда Максимовича.
- Ось, помилуйтеся, - сердито сказав начштабу, простягаючи целулоїдну стрiчку.
Я збагнув, що припустився помилки, але в чому саме, здогадатися не мiг.
- А що? - скосив око в мiй бiк Роланд Максимович.
- Читайте вголос.
Начциклу поправив окуляри i виразно продекламував:
Пам'ятi Рубона
В небо голубе забрався
Вiднайти новi сонця.
Вiн лiтав i долiтався
До фатального кiнця.
- Що скажете?
Я затамував подих: тон Миколи Михайловича не обiцяв нiчого хорошого.
- Як на мене, гарнi вiршi, - дещо здивовано вiдповiв Роланд Максимович. - Мiцно збитi...
- Мiцно збитi? - повторив Микола Михайлович. - А вам вiдомо, ким їх збито? - слово 'ким' вiн вимовив з притиском.
- Нi.
- Ось ним, нашим спiльним вихованцем, - сказав Микола Михайлович, кивнувши в мiй бiк. - Цiлковита вiдсутнiсть почуття поваги до колег. I це на третьому роцi навчання!
Роланд Максимович похнюпився.
- А звiдси один крок до браку взаємовиручки, - вiв далi Микола Михайлович. - Уявiть собi, що в космiчному польотi його сусiду спiткала бiда, - начштабу знов кивнув у мiй бiк. - А наш Льєнар, замiсть того щоб пристати на допомогу, вигадуватиме собi глузливi вiршики.
Я промовчав, хоч i вважав, що Микола Михайлович рацiї не має. Чи не сам вiн казав: почуття гумору є одна з найцiннiших якостей, котру, до речi, чи не найважче змоделювати. А менi тодi мої вiршi видавалися надзвичайно дотепними. Та ставати на прю з керiвником не випадало.
- Що ж, - почав добросердий Роланд Максимович, протираючи окуляри, Льєнаровi слiд докладно пояснити...
- Нi, - рiзко перебив Микола Михайлович, - негайно вiдiслати на перемонтаж.
18 березня
Щойно я вернувся з операцiйної.
Дорогою моє самопочуття було препогане. Стiни коридора, матово вiдсвiчуючи, здавались менi нескiнченними. Хворобливо загострена пам'ять фiксувала, як червоне свiтло стiн змiнювалось оранжевим, оранжеве - жовтим. Далi йшло зеленаве свiтло, що непомiтно переходило в цитринове. Повз мене швидко пропливали панелi небесного кольору (небо, як i iншi численнi атрибути природи, я знав iз мiкро- i стереофiльмiв, котрi день у день поглинав уже не один рiк).
Ледве чутно шелестiли шини автокара. Ми пересувалися досить швидко. Iмiтоване небо в коридорi ставало темнiше, наливалося грозою. У фiолетовому свiтлi Антон Макарович зупинив автокар i, зiскочивши з приступця, вiдчинив дверi, на яких було виведено '723'.
В цiй кiмнатi безвихiдно я провiв два з половиною роки, починаючи вiдтодi, як у менi прокинулася свiдомiсть.
Механiк пiшов, i я лишився на самотинi.
Протягом останнiх мiсяцiв мене найбiльше пригнiчувало те, що я був зовсiм позбавлений можливостi рухатись. Ранiше це почуття мене нiколи не дiймало. Я розв'язував подумки складнi логiчнi задачi, проектував руднi на Венерi й артезiанськi системи на Марсi, прокладав траси для кораблiв, що вимандровували на Юпiтер... I все це в чотирьох стiнах кiмнати.
Та з тiєї митi, як було змонтовано руховий апарат, у менi прокинулось нездоланне бажання самостiйно пересуватися.
Менi повсякчас кортiло вiдчувати Простiр, той Простiр, поза яким iдея руху мертва.
Очевидно, цi химернi бажання iшли вiд того, що рухова система була майже готова. Я досить пристойно мiг координувати кожен свiй порух, вiльно лазив пiд самiсiньку стелю по шведськiй стiнцi й легко пiднiмав з пiдлоги мiдного гудзика.
Проте я знаю: випустять мене на iнститутське подвiр'я не скоро, я маю ще багато чого навчитися.
23 березня
Останнi два днi було присвячено тому, щоб натренувати вiдчуття часу. За процесами, котрi вiдбуваються в органiзмi, учроб повинен умiти визначати не те що години чи хвилини -
