- На жаль, нiхто не бачив злодiїв, нiкого не можна звинуватити. Кожний тiльки каже: це, певно, ватага Чорного Франека. Мiлiцiя робить усе можливе, щоб над озером був лад i спокiй. Але цього року тут дуже багато людей. Сотнi наметiв напнуто на острiвцях, на берегах i над затоками. Туристи самi трохи виннi в тому, що тут починає робитися. Чи хто-небудь iз тiєї сотнi туристiв, якi заселили береги озера, зволив прописатися? Нi. Ви теж не прописанi, i ви, еге ж? - звернувся вiн до пана Анатоля i до мене.
- Бо я... тiльки проїздом. Завтра, може, деiнде заночую, - пояснював пан Анатоль.
- Так усi кажуть, - вiдповiв мiлiцiонер. - Ми не знаємо, хто живе в наметах, з ким маємо справу. Кожен заявляє: я вiдпочиваю, подорожуючи, не змiг прописатись. I так само вiдповiдають хлопцi й дiвчата з ватаги Чорного Франека. Я вважаю, що справжнi туристи повиннi допомогти нам у нашiй роботi. Самi, без вашої участi, ми не дамо тут ладу. Ось хоча б сьогоднi... Спершу нас повiдомили про крадiжку бутлiв i газової лампи, потiм про те, що потонув хлопець, який купався в забороненому мiсцi. Ми шукаємо винуватцiв крадiжки, але мусимо водночас вести слiдство в справi того хлопця. Озеро велике, i всяких справ тут безлiч. Скiльки туристiв плаває байдарками й човнами без плавецьких посвiдчень? Скiльки людей купаються далеко вiд берега? У туристських таборах зчиняються суперечки, сварки, а часом навiть бiйки. I в усi такi справи закликають втрутитись мiлiцiю. Про це вам теж слiд подумати, коли нас критикуєте.
* * *
Мiлiцiонери вiдпливли до Чаплинця. Я скiнчив снiдати, коли побачив, як вони повертаються серединою озера. Був певний, що пливуть нi з чим. Тобто або взагалi не дiстались до табору Чорного Франека, або нiчого там не знайшли. Мабуть, Чорний Франек не такий дурний, щоб спiйматися з краденими речами. Вiн мiг сховати їх у кущах чи закопати в землю, схованок не бракувало.
Однак я прибув сюди не для того, щоб стежити за ватагою Чорного Франека. Я повинен був знайти Чоловiка з рубцем.
Сховавшись за наметом, щоб не побачили сусiди, я став розглядати в бiнокль берег по той бiк озера. Дивився довго, але не помiтив нiчого, вартого уваги. Той берег здавався безлюдним, а коли хтось i ховався за очеретами бiля двох пiвостровiв, то на водi не видно було нiкого. А для мене мало значення, чи десь тут - у районi пiвостровiв - не почав пiрнати Чоловiк iз рубцем. Для цього йому треба було якось перебратися через очерет, i вiн, напевно, скористався чиїмсь човном.
Крiзь скельця мого бiнокля видно було на пiвостровах навiть маленькi кущi, тому я не мiг когось не помiтити. Зрештою, на пiщаному мисi стояли три чорнi чаплi - найкраще свiдчення, що мiсцевiсть безлюдна.
Проте я не здавався. Час вiд часу крiзь скельця бiнокля я стежив за пiвостровами i чорною затокою мiж ними. I таки недарма. В очеретi захiдного пiвострова раптом щось промайнуло, нiби пересунулась якась тiнь. Потiм вона зникла, а за кiлька хвилин цю саму тiнь я помiтив на чорному плесi затоки.
Я й не здогадувався, що 'воно' таке. Наче довгий пасочок, який дуже повiльно перепливав затоку i прямував до очерету бiля середини схiдного пiвострова.
Я сушив собi голову: чи це маленький човник, чи дерев'яна колода, чи, може, який звiр або величезна рибина. Таємниче 'щось' пiдпливло до стiни очерету й щезло в ньому.
Я схопився й пiшов до сусiдiв.
- Чи не позичите менi свого човна? Я хотiв би попливти на пiвострiв на тому боцi озера.
- Ах, по рибку? - покивав головою пан Анатоль. - На жаль, за хвилину ми з Казиком теж вирушаємо рибалити. Тiльки ми пливемо на Чаплинець. Ми чули, що на тому боцi озера царство красноперiв. Накопали черв'якiв i спробуємо рибальського щастя.
Хоч-не-хоч доводилось менi завести самохiд. Намет я покинув пiд нагляд сусiдок, заїхав у воду й попрямував на пiвнiч.
Я хотiв великим колом обплисти схiдний пiвострiв, щоб той, хто ховався, навiть помiтивши мене на озерi, подумав, нiби я пливу в iнший бiк.
Пiд час подорожi я пiдплив дуже близько до Чаплинця i в бiнокль побачив, що це великий острiв, порослий край води деревами, а посерединi голий, тiльки де-не-де зеленiли невеликi сосонки. Не видно було на ньому жодного намету й жодної людини. 'Заїду сюди, коли повертатимуся, - вирiшив я. - Адже до цього острова попливла ватага Чорного Франека. Може, знайду її табiр?'
Я хотiв зустрiти Чорного Франека й порозмовляти з ним не тiльки про Мартин перстень.
Другий берег озера, мiж схiдним пiвостровом i селом Матити здалеку здавався рiвним, дерева росли на ньому щiльною темною стiною. Коли я пiдплив ближче, то побачив, що там був ще один пiвострiв. Я надумав пристати до того пiвострова i хотiв розiгнати самохiд, щоб вiн, як таран, пробив стiну очерету. Але перед цим я ще раз поглянув на те мiсце, де з-перед моїх очей зникло таємниче 'щось' - дерев'яна колода чи звiр... I аж свиснув. Я знову побачив те 'щось'. Це був невеличкий гумовий човен. Вiд легенького вiтру вiн повiльно посувався уздовж захiдного пiвострова.
'Треба спiймати його й пошукати власника', - подумав я. У гумовому човнику лежав чийсь одяг, дорожнiй термос i торбинка. Мабуть, хтось зiйшов на берег позасмагати, а човник поплив. Я був уже близько вiд нього, коли щось мене зупинило.
'Дивина! - подумав я. - Вiн пливе проти вiтру!'
Але все вiдразу з'ясувалося. Ледве я пiдплив до човника, як за борт самохода схопилися чиїсь руки, а за мить я побачив людську голову в кисневiй масцi. Човник не плив сам. Хтось пiд ним сидiв.
Чоловiк у костюмi для пiдводного плавання з важким аквалангом на спинi насилу влiз у самохiд. Зняв з обличчя кисневу маску, i тодi я впiзнав... Проповiдника.
- Ви хотiли забрати мого човника? - спитав вiн.
- Я подумав, його знесла вода...
Вiн кивнув головою.
А менi, хоч я був занепокоєний присутнiстю тут цього чоловiка, стало весело. Аж смiшно було вiд думки, що вiн подорожував по озерi не на човнi, а пiд човном.
- Мабуть, куди цiкавiше гуляти по днi, анiж плисти на поверхнi озера, мовив я.
- Авжеж, - погодився вiн. - Лiкар рекомендував менi багато ходити пiшки.
- У вас кисневий голод?
- Еге ж, - кивнув вiн ствердно. - Тому я й ношу на спинi оцей балон з киснем.
- I побачили ви щось цiкаве, подорожуючи по днi?
- Кiлька величезних судакiв i здоровенного сома.
- Ви не почули б голосу своєї дудки, якби я покликав вас на допомогу.
- Ви вже користувалися нею?
- Я не був у небезпецi.
Вiн з полегкiстю зiтхнув.
- Чудово. Бо я забув сказати вам, що цей мiй iнструмент тiльки для тих випадкiв, коли людина опиниться у справжнiй небезпецi. В iншiй ситуацiї ним не слiд користатися.
Ми добралися до пiщаного мису. Чаплi, що тут гуляли, знялися в повiтря i, важко вимахуючи крильми, полетiли до Чаплинця.
Дивний чоловiк якусь мить стежив за їхнiм летом, а потiм сказав:
- На Чаплинцi є заповiдник. На схiдному боцi в очеретi чаплi мають гнiзда i вирощують потомство. Їм треба жити спокiйно, а вчора ввечерi туди припливла ватага розбишак, розпалила вогнище й наробила галасу. Це жахливо. Бо птах, скажу я вам, - чудове створiння. Я не люблю нi собак, нi котiв, але захоплююсь птахами. Для мене вони - символ свободи, привiльного життя.
- Там ночувала ватага Чорного Франека, - перехопив я, боячись, що вiн знову дасть волю своєму красномовству i виголосить довгу промову про птахiв.
- Ватага Чорного Франека? - здивувався вiн. - А ви не знаєте, як їх викурити звiдсiля?
'Ще один противник ватаги Чорного Франека', - подумав я.
У мене промайнула думка, що капiтан Немо з книжки Жюля Верна теж полюбляв пiдводнi подорожi. То, може, цей добродiй i є Капiтан Немо?
На озерi показалася бiла яхта Вацека Краватика. Вона пливла швидко, прямуючи до Чаплиного острова. Якийсь час ми мовчки дивилися на її зграбний силует.
- Тi люди з яхти, - озвався раптом Проповiдник, - шукали ватагу Чорного Франека. Вони питали мене, чи я не помiтив її, плаваючи серед цих островiв i заток. Тодi я не знав, що це ватага Чорного Франека галасувала вночi на Чаплинцi. Та, мабуть, хтось їх повiдомив про це, бо пливуть вони саме туди.
