- Я дам сто злотих, - втрутився Вацек Краватик.
Чорний Франек тiльки розсмiявся.
- Що ви, ваша свiтлiсть? За сто злотих я можу почистити вам черевики, а не знайти рибальську карту. Якщо ви почнете розмову з тисячi злотих, то, може, я подумаю, чи не варто розвiдати, де тепер та карта.
- Тисяча?! Ви збожеволiли, - гримнув Краватик.
- Тодi живiть здоровi, а я пiду своєю дорогою, - сказав Чорний Франек i, напевне, знову пiдвiвся.
Бородань почав залагоджувати суперечку.
- Спокiйно. Тiльки без нервiв. Про цiну ми зможемо домовитись. Але спершу хочемо знати: чи ви зможете дiстати нам карту?
Запала мовчанка. Чорний Франек трохи подумав, а потiм сказав:
- Побачимо. Я попитаю декого. Може, хто-небудь знає щось про карту. Вiдповiдь дам завтра в такий самий час i на цьому самому мiсцi. Тiльки попереджаю, коли ця справа якось зв'язана з мiлiцiєю, карти ви не побачите. А тепер дозвольте попрощатися.
Я почув тупотiння нiг, значить, вiн пiшов назад через вересовi заростi. Була нагода, крадькома йдучи за ним, виявити табiр. Однак я не мiг рушити з мiсця, поки тi двоє сидiли у видолинку.
- От негiдник! Тисяча злотих! Нахабство! - сердився Вацек.
Бородань буркнув:
- Ну, то й що? Треба було пильнувати сумку. Ти навiть не знаєш, скiльки я потрудився й напереживався, поки добув ту карту.
- Ти казав менi, що купив її у якогось типа.
- Купив? - роздратувався Бородань. - Украв, а не купив, хоч з якнайкращими намiрами. Той тип показав менi карту й запропонував купити. Але вiн був причетний до справи з фальшивими коштовними марками, i його посадили. Я знав, що та карта у його кiмнатi в шафi, i я подався до нього додому, забалакав його матiр, i коли вона пiшла на кухню поставити чай, я поцупив карту, розумiєш? Бо навiщо йому карта? У в'язницi вона йому не придасться, еге ж? - глузливо захихотiв вiн.
- Карту знайдемо, - сказав Краватик. - Знайдемо, хоч би я мав викласти п'ять тисяч. Ця карта вiдшкодує нам усе сторицею.
Вони встали й попрямували до яхти. Бородань ще щось казав Вацековi, але слiв уже не можна було розiбрати.
Коли вони вiдiйшли далеченько, я обережно вистромив голову з малини й поглянув навкруги.
Вацек Краватик i Бородань саме заходили у воду, щоб по мiлинi добратися до яхти. Чорний Франек iшов навпростець через заростi вересу й пiдходив до купки низьких сосонок. Я не мiг iти слiдом за ним, бо вiн, оглянувшись, вiдразу ж побачив би мене. Тому я побiг на зарослий деревами берег i, ховаючись за стовбурами вiльхи, пробирався до того мiсця, куди, як менi здавалось, iшов Чорний Франек. Я й гадки не мав, що поспiшаю назустрiч новiй пригодi.
РОЗДIЛ СЬОМИЙ
Пустир на Чаплинцi. Ватага вимагає викупу. Капiтан Немо
атакує. Страшнi хвилини ватаги Чорного Франека. Витiвка
Капiтана Немо. Нарiкання хлопчакiв. Я знаходжу таємний
табiр. Невдячнiсть пана Анатоля. Марта випитує мене. Дуб
Капiтана Немо. Я пишу до Немо листа.
Чаплиний, або Чаплинець, - це величезний острiв, формою майже круг дiаметром щонайменше пiвкiлометра. Як i в бiльшостi островiв на Озерищi, береги його заросли деревами, а на серединi подекуди виднiють низенькi сосонки. Тiльки на вiдмiну вiд горбистих островiв - Буковця чи Лугового Чаплинець рiвний, мов величезна сковорода.
Найкраще це видно в пору лiтньої спеки. Бо весною Чаплиний острiв вкривається молодою травою, селяни женуть сюди корiв i коней на випас; але що ближче липень, то дужче висихає земля, а зелень трапляється ще тiльки на берегах, у затiнку дерев i над водою. Середина Чаплинця стає неродючою пустелею, розжареною сонцем.
Мандрiвник, який прибуде сюди саме в таку пору, опиниться в похмурiй, гнiтючiй мiсцевостi. Це величезний шмат землi, де марно шукати на пiску свiжого слiду людської ноги. Перед очима стелиться килим мохiв i сухого бадилля, що трiщить пiд ногами. Мохи рудi й сiрi, часом iржавi або червонуватi, тут i там виднiються великi латки жовтого пiску, облямованi сiрою, спаленою сонцем травою. Де-не-де на неродючому грунтi зажовтiє заяча капуста чи витягнеться вгору квiтка звiробою; якась низенька сосонка судорожно вчепилася за пiсок. Подекуди можна побачити великi килими крихкого, мов скло, вересу, який тут рано зацвiтає.
Самiтний мандрiвник на Чаплинцi чує тiльки, як шарудить мох i трiщить пiд ногами верес; натрапляє на якiсь ледь помiтнi стежинки, що їх навеснi протоптали тварини, а може, й люди. Не чутно тут пташиних голосiв; птаство обминає неродючу, вигорiлу середину острова. Найчастiше сюди заглядає хiба що лисиця, полюючи на зайцiв-русакiв, якi необачно забiгли в це мiсце.
I ось через цей острiв iшов Чорний Франек, а я крався вздовж похмурого тiнистого берега. Вiн iшов на схiд, перетинаючи острiв посерединi. Прямував до найнижчої частини Чаплинця, де берег острова пiдступив до материка, а вузька протока заросла високим очеретом, в якому гнiздилися чаплi.
Чорний Франек iшов повiльно, бо дуже припiкало сонце. Я у затiнку дерев прискорив ходу i перегнав його. На схiдному березi я опинився далеко швидше за нього.
До низинної частини острова доходила волога з озера, i тут росла буйна трава. У морi очерету була прорiзана вузенька стежечка, що вела до мiлкого броду - єдиного сполучення мiж островом i материком. У високих гумових чоботях можна було вийти з острова, iдучи мiж щiльними стiнами зеленого очерету. Мабуть, навеснi сюдою переганяли худобу на Чаплинець.
Я побачив маленький пагорб, вкритий молодими соснами, i сховався там, гадаючи, що Чорний Франек простує до броду i за мить з'явиться неподалiк вiд мене. Визираючи з-за сосонок, я бачив клаптик пустелi Чаплинця, звiдки повинен був надiйти Чорний Франек. Позад мене було море очерету, що хвилювалося вiд легкого вiтру.
Невдовзi я переконався, що Чаплинець зовсiм не такий безлюдний, як менi здавалося. З-за купи вiльшини над берегом озера почулися людськi голоси.
Зацiкавлений, я пiдкрався ближче, i перед моїми очима вiдкрилася облямована очеретом глибока затока, що врiзалася в берег, а на березi затоки стояли пан Анатоль i пан Казик. За кiлька метрiв од них лежали на травi п'ятеро пiдлiткiв з ватаги Чорного Франека. Отже, їхнiй шеф справдi сам пiшов на зустрiч з Вацеком Краватиком, але мав на островi 'охорону'.
Пан Анатоль то сердито, то благальне звертався до хлопцiв:
- Ще раз прошу вас, вiддайте човна. На тому боцi озера лишилися нашi дружини й дуже тривожаться, що нас досi немає. Ви хочете, щоб вони похворiли з переляку?
Хлопцi голосно зареготали, а один сказав:
- Шановний пане, ви знову тiєї самої. Ми нiчого не знаємо про ваш човен. Прийшли сюди й бачимо: два типи ловлять рибу. А ви до нас iз претензiєю: де човен? Звiдки нам знати?
Другий хлопець додав:
- Ви погано прив'язали човен до берега i його знесло. Ми чекаємо колегу, i ваш човен нас не обходить. Взагалi, ми б пошукали його, але не задарма. То ж треба полазити по очеретi, забрьохатися по пояс, ще можна й застудитись. А в очеретi ж п'явки i всяка нечисть. Та за п'ятдесят злотих можна ризикнути...
Пан Анатоль глянув на очерет i теж, мабуть, подумав про огидних п'явок. Пан Казик затято мовчав, певно, ладен дати й сто злотих, аби тiльки опинитися в своєму таборi, бiля дружини.
Для мене все було зрозумiло: обидва чоловiки ловили тут рибу, прив'язавши десь поблизу човна. Хлопцi заховали його, а тепер вимагали викупу.
'Вирвуть п'ятдесят злотих, i човен знайдеться', - сердито подумав я. Але якби я втрутився, то мiг би зiпсувати справу. Хлопцi пiшли б геть з острова, а човна було б дуже важко вiдшукати в гущавинi очерету.
Я вже хотiв знову сховатися в сосонках, коли раптом з'явилася нова постать.
Звiдки цей чоловiк зненацька взявся на березi затоки? Може, як i я, вислiджував Чорного Франека? А може, заховавшись у кущах, стежив за рибалками й хлопцями?
Капiтан Немо!
