- На Чаплинцi зараз немає тiєї ватаги. Я плив попiд берегом i нiкого там не бачив, - сказав я.
- Може, вони вдосвiта попливли деiнде? - мовив дивний чоловiк.
У мене ледве не зiрвалося з язика: 'Чи ви не Капiтан Немо?' Але я почув гомiн - з боку Липового й Лугового островiв випливав сiрий глiсер Капiтана Немо. Вiн мчав на найбiльшiй швидкостi, блискавично випередив яхту Вацека Краватика i за кiлька хвилин зник з-перед наших очей, сховавшись за Чаплиним островом. Отже, цей Проповiдник - не Капiтан Немо.
- Хто ви такий, у лиха? - вирвалось у мене. - I що ви тут робите?
Його здивувало моє запитання.
- Вибачте, - сказав вiн чемно, - але це озеро таке просторе, що, мабуть, я не заважаю вам?
- Звичайно, нi.
- То чому ж ви питаєте, що я тут роблю i хто я такий? Я вас не запитував про це. А мiг би спитати хоча б про вашу дивну машину, що їздить i плаває. Однак я не зробив цього з увiчливостi. А щодо мене, то я той, ким хочу бути, i роблю те, що менi подобається. Задовольняє вас моя вiдповiдь?
- Цiлком, - скрушно вiдповiв я.
Пiсля такої розмови я подумав, що найкраще менi сiсти в самохiд i попливти до свого намету. Я зробив це з жалем, бо чудний добродiй розпалив мою цiкавiсть, та й мiсце, де ми сидiли, було незвичайно гарне. Уявiть собi довгастий пiвострiв з високими деревами вздовж берега, що врiзається в широкий простiр озера. Його ще бiльше видовжує пiщана коса, через яку перекочуються зеленавi хвилi. На пiвостровi росте соковита трава i за кiльканадцять метрiв вiд берега починається густий, молодий лiс - сосни й берези. Омрiяне мiсце для намету, з чудовим краєвидом: з одного боку - на Озерище, аж до Сем'ян, а з другого - на Чаплиний острiв.
Я подумав було, чи не перевезти менi свої речi у цей чарiвний куточок, але мене випередив Проповiдник.
- Я тут ночуватиму, - сказав вiн i додав: - Ви, здається, живете на тому березi, тож тут я почую голос дудки.
- Не думаю, що буде така потреба. Досi я сам якось умiв зарадити собi, - сухо вiдповiв я.
Таємничiсть цього чоловiка починала мене дратувати. Я б не хотiв пiдозрювати кожного аквалангiста в тому, що вiн шукає затонулi скарби. Але наївно думати, що цей водолаз випадково опинився там, де можна було сподiватись знайти вантажiвку. Цей мiй знайомий не тiльки заради спорту мандрував по днi озера. Може, вiн був помiчником Чоловiка з рубцем?
Я сказав 'до побачення' i вiдплив. Цього разу попрямував я до Чаплинця, де на мiлинi, що оточувала острiв, стояла бiла яхта Вацека Краватика. Я плив повiльно, тримаючи бiля очей бiнокль, i тому добре бачив не тiльки яхту, але й постатi на палубi.
Спочатку я впiзнав бiлу жiнку, а потiм Вацека Краватика й Бороданя. Обидва саме пострибали з яхти у воду й брели по мiлинi до берега. 'Чого вони там шукають?' - подумалось менi.
I раптом я побачив, що хтось надходить з глибини острова, простує через галявину, порослу вересом. Дедалi я бачив його все виразнiше. Це був... Чорний Франек. Вiн iшов просто до яхти.
Я зрозумiв, що зараз є можливiсть виявити таємний табiр ватаги. Адже Чорний Франек повертатиметься до табору. Тодi треба пiти за ним назирцi.
Якомога швидше я пiдплив до очерету, яким обрiс пiвденний берег острова, в'їхав у нього й поставив самохiд на якiр. Пробрався крiзь очерет до берега й залiз там у кущi. Обережно визирнув з них. Побачив Вацека Краватика й Бороданя. Вони сидiли в неглибокому видолинку на захiдному березi, за п'ятдесят метрiв од мене. Чорний Франек iшов просто на них, сухий верес лунко шелестiв пiд пiдошвами його високих гумових чобiт.
'А це, здається, побачення. Ще й домовлене', - в менi спалахнула цiкавiсть. Що може єднати Чорного Франека з вайлуватим Вацеком Краватиком?
Справдi, анi Бородань, анi князь спiнiнгу не були пiдозрiлими особами, але Чорного Франека я мiг вважати злодiєм. А якщо поряднi люди домовляються про побачення iз злодiєм, у цьому є щось iнтригуюче.
Я, мов iндiанець, почав скрадатися вздовж берега. Ховався за молодою лiщиною, за високими кущами дикої малини. Лiз на чотирьох, повз, як вуж, аби тiльки дiстатись якнайближче до видолинка, де сидiли Вацек Краватик i Бородань.
Що ближче було до них, то важче ставало скрадатися. Бо видолинок лежав на певнiй вiдстанi вiд берега, порослого деревами й кущами. Верес рiс аж до самого видолинка, i з цього боку хiба що миша могла пiдкрастися непомiтно. Зате з боку озера простягалась велика смуга високої i густої дикої малини. Туди, власне, я й повз, побоюючись, щоб котромусь iз тих, що сидiли, не схотiлося раптом покуштувати солодких рожевих ягiд.
Я дуже люблю малину, її смак здається менi надзвичайним, нi з чим незрiвнянним. Але того дня я зненавидiв її колючi галузки. Вони чiплялися за сорочку, дряпали обличчя й руки, а головне, - що було найгiрше, - голосно шелестiли, коли я звiльнявся вiд їхнiх хижих колючок. На щастя, з озера вiяв вiтер, на березi шумiли дерева, заглушаючи цей шелест.
Скрадаючись мiж кущами, я згубив з очей видолинок i вересовi заростi. Чув тiльки гомiн розмови Вацека Краватика з Бороданем. А потiм, нахилившись до землi, я почув важку ходу.
То йшов Чорний Франек.
Я був уже недалечке. Скрадатися далi не слiд. Менi не треба було бачити їх, а чув я кожне слово.
Я лiг на спину. Сховавшись у гущавинi малини, бачив над собою тiльки обшир неба з невеликими бiлими хмарками, якi раз у раз заступали сонце. Ще я помiтив велику чаплю, що, повiльно махаючи крильми, летiла на захiд, мабуть, у пошуках корму.
- Привiт! Б'ю чолом! - почув я голос Чорного Франека. - Ви маєте до мене якусь справу? Так переказав менi мiй кореш...
Вацек Краватик поквапливо запросив:
- Будь ласка, сiдайте. Може, сигаретку? В мене 'Кармен'.
- Не люблю, - буркнув Чорний Франек. - Я курю 'Спорт'.
Почувся трiск запаленого сiрника, потiм до мене долинув запашний дух 'Кармен' i схожий на сморiд тлiючої ганчiрки дим 'Спорту'.
Тепер обiзвався Бородань:
- Шкода часу на церемонiї. Скажу вам вiдразу, в чому справа. Тiльки, будь ласка, не зрозумiйте нас неправильно. Ми попросили вас зустрiтися з нами, бо знаємо, що ви ватажок хлопчакiв, якi отаборилися над цим озером. Ви їхнiй некоронований король...
Бородань почав з похвал. Однак Чорний Франек, мабуть, був дуже хитрий. Вiн зневажливо, навiть глузливо перебив його:
- Шановний пане, я не бавлюся в аристократичнi титули. Досить, що ви князь спiнiнгу i що я курю собi 'Спорт' з вашою свiтлiстю.
Бородань удав, що не помiтив глузування, i повiв далi тим самим ласкавим тоном:
- Приступiмо до дiла. В нас украли сумку. Ми не хочемо доскiпуватись, хто це зробив, не маємо намiру заявляти про це в мiлiцiю...
- О, даруйте. Крадiжки мене не цiкавлять, - буркнув Чорний Франек. I, напевно, обурившись, схопився з мiсця, тому що Бородань поквапливо сказав:
- Сядьте й вислухайте до кiнця. Нiхто не звинувачує вас у крадiжцi. Мова ось про що. В нас украдено сумку. В нiй були предмети, наприклад, чудовий фiнський нiж, компас, сто метрiв волосiнi на котушцi, комплект французької блешнi, запасний дзвiночок до спiнiнга типу 'Рекс' i комплект кольорових авторучок. Та про все це байдуже. Ми зможемо пережити цю втрату: йдеться тiльки про одну рiч: про рибальську карту Озерища. Ви ж розумiєте, що для того, хто не захоплюється рибальством, така карта нiщо, просто непотрiбний папiрець! Але для нас, особливо для мого приятеля, який хоче в цьому роцi здобути золоту медаль, втрата карти є невiдшкодовною.
- Розумiю. Але до чого тут я?
- Цю сумку вкрав котрийсь iз хлопчакiв, що тиняються над озером. Ви їхнiй ватажок i вам легше, нiж нам, дiзнатися, хто це зробив. Ми не хочемо, щоб ту особу покарали. Ми хочемо дiстати назад свою карту i ладнi вiдкупити її у вас.
