- На рiзнi породи риб рiзнi заклинання, - пояснила Марта. - Але можна ловити й без заклинань, коли хоч трохи знаєш звички риб.
- Я знаю, а риба не ловиться, - буркнув Вацек. - Я вже годину закидаю цю бляху, i все дарма. Ви теж закидаєте бляху?
- Iнодi. Це залежить вiд мiсця, часу й погоди.
- А що б ви ловили на нашому мiсцi?
- Окунiв.
- Тут? Окунiв? - Бородань стукнув себе пальцем по лобi.
- Не тут. А там далi. З того боку пiвострова.
Бородань ще раз стукнув себе пальцем по лобi.
- Прокажiть сьогоднi багато заклинань. Тут водяться судаки.
- Авжеж. Тут слiд ловити судакiв, - поважно кивнув головою Вацек Краватик. - Повiрте менi, я на цьому розумiюсь. Торiк я здобув срiбну медаль. Дехто називає мене князем спiнiнгу.
- Я знаю про це, ваша княжа свiтлiсть, - зробила реверанс дiвчина. - А проте ловитиму окунiв.
Марта взялася за весла й попливла на той бiк пiвострова.
- Вони дурнi, - мовила вона до мене. - Ви добре роздивiться, де кружляють чайки. По цей чи по той бiк пiвострова?
- По цей бiк.
- А чому?
- Не знаю.
- Бо тут на поверхню води вистрибує дрiбна рибка. А чому вона вистрибує?
- Звiдки менi знати?
- Вистрибує тому, що тут полюють на здобич окунi. А ми на них полюватимемо. На 'отченаш'.
- Що воно таке? Це ваше заклинання? Я вже знаю: ви закинете принаду, а я повинен буду латинською проказувати 'отченаш'?
- 'Отченаш' - це така штучка з дроту, - засмiялась Марта. - Ось вона. У верхнє вушко протягнено волосiнь, а до нижнього прив'язаний маленький важок на мiцнiй нитцi. Мої брати так ловлять окунiв.
Ми пiдпливли до пiвострова з другого боку. Марта закинула у воду свiй 'отченаш', далеченько вiд берега. А коротке вудлище встромила в прибережний пiсок.
- Окунь сам себе пiдсiкає, - пояснила вона, - тож нам не треба весь час пильнувати. У мене в бляшанцi кiлька живих пiчкурiв, їх спiймав батько сьогоднi вранцi. Спробуймо щастя.
- А чому ви ловите на 'отченаш', а не на звичайне довге вудлище?
Вона показала пальцем на небо.
- Хмариться, зараз буде вiтер. Вiн би виштовхнув поплавка на берег.
I справдi. За мить я вiдчув на обличчi легкий, а потiм дужчий подмух вiтру.
'Вона чарiвниця', - подумав я.
РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ
Чи Марта iндiанець? Таємничий слiд. Табiр у глибинi лiсу.
Дивний птах кiвiк. Шахрай чи орнiтолог? Де вудка? Розпач.
Диво-окунь. Присяга. Як побито польський рекорд. Баланс
втрат.
Найпершим схопив принаду маленький окунець. Марта щось незадоволено пробурмотiла на його адресу. Я з подивом спостерiгав за її вправними рухами, коли вона скручувала котушку, знiмала рибу з гачка, а потiм начепила нову принаду. Зубами притримувала за кiнчик косу, щоб не заважала, й займалася своїми рибальськими справами. Збоку це було симпатично й кумедно.
Тiльки тепер я помiтив, що вона чимось схожа на кота.
Гнучке тiло i обережна котяча хода. Вона була у вузьких джинсах, боса. Iдучи, не дивилася пiд ноги, а проте старанно обминала все, що могло вколоти, її манера ходити нагадувала менi ходу iндiанцiв, з вiдомих описiв у пригодницьких книжках про Дикий Захiд.
Коли Марта щось робила, то, здавалося, цiлком поринала у свою працю, але водночас вона помiчала все, що дiялося поряд, за її спиною, чи на озерi.
- Бачите отого птаха? Подивiться, бо вiн зараз пiрне. Це бiло-чорна дика качка. Називається гоголь. У нього гнiздо в дуплi дерева, пiд яким ви зараз стоїте.
- Качка на деревi? Я завжди думав, що вони мостять гнiзда в очеретi або в кущах.
- Звичайно так, але це особлива порода качки. О, чуєте? Полетiла. Це самець. Коли вiн летить, то чути звук такий, нiби щось дзвенить.
Знову клюнув невеликий окунь. I знову Марта щось незадоволено пробурмотiла.
- Глибше встромлю в землю, - сказала вона. - Принада має плавати не нижче, як п'ять-десять сантиметрiв понад дном.
Вона мiцнiше встромила вудлище в берег.
- Ходiмо по малину, - запропонувала дiвчина. - Я не всиджу на березi. А тут, далi на пiвостровi, майже над самою водою, повно малини.
Вона знала, де є малина, де наприкiнцi лiта можна поласувати солодкою ожиною. А восени, напевно, змогла б показати, де найбiльше грибiв у навколишнiх лiсах.
Ми пiшли вздовж берега вузькою смужкою намитого водою пiску. Iнша дiвчина, йдучи берегом озера, неодмiнно б лунко ступала по водi й хлюпала. А вона йшла так, що нiчого не хлюпнуло, а на пiску не лишалося слiдiв її нiг. 'Iндiанець у спiдницi', - жартiвливо подумав я про неї.
Над водою вона не свистiла, розмовляла завжди пiвголосом, а, ловлячи рибу, так сiдала на березi, щоб з озера її якнайменше було видно. Старалася вiдгородитися вiд води хоча б кущем чи високою травою.
Нiби на доказ, що моє порiвняння правильне, дiвчина раптом зупинилася.
- Подивiться отут. - I вона показала пальцем на клаптик пiску бiля берега.
Ми були вже метрiв за п'ятдесят звiдти, де стримiло на березi Мартине вудлище.
Я поглянув на пiсок. Нiчим не примiтний; i нiчого там не лежало. Лише виднiлися якiсь мiлкi заглибини.
- Тiльки-но хтось вийшов з озера з ластами на ногах, - мовила дiвчина.
- Звiдки ви знаєте, що тiльки-но?
Вона здивовано подивилась на мене: невже я такий недогадливий?
- Слiд ще вологий. За десять хвилин вiн зовсiм просохне. Або набiжить бiльша хвиля i змиє його.
- Правда ваша, - покiрно згодився я.
- Трохи далi цей хтось вийшов на берег. Не зняв ластiв, бо тут кропива. Перейшов по нiй у ластах, кiлька стеблин зламав, а кiлька пригнув до землi.
За кропивою рiс невисокий сосново-березовий гайок. Слiд вiв туди.
- Вiн у лiсi, - мовила Марта й запитально глянула на мене.
- Може, це мiй таємничий знайомий Водолаз-Проповiдник, - сказав я, дуже хотiв би крадькома подивитися, що вiн поробляє в лiсi.
Навколо берiзок земля була вкрита сухим листям, яке шелестiло пiд ногами. Визнаю, що порiвняно з Мартою, я йшов лiсом, наче слон. А намагався ж скрадатися якомога тихiше.
Що далi ми заходили в глиб лiсу, то вiн ставав густiший. Час вiд часу нам перетинали дорогу смуги молодих сосон i ялинок. Тодi Марта ставала навколiшки й пролазила попiд гiлками, а я хоч-не-хоч мусив робити так само.
Зненацька дiвчина схопила мене за руку. Мiж гiллям виднiлась якась пляма. Ми пiдповзли ще на кiлька крокiв, i перед нашими очима постав зелений наметик пiд великою березою, яка, мов мати, височiла над молодим лiсом. Пiд нею i скрiзь, де сягало її корiння, не могло вирости жодне деревце, там була невеличка галявинка. На нiй отаборився мiй Водолаз-Проповiдник.
Коли ми вистромили голови з-пiд гiлля, вiн саме надягав солом'яного бриля. Ласти вiн уже встиг зняти з нiг, навiть сховав їх. На гiлцi берези висiв мокрий купальний костюм, а на землi лежав акваланг.
Його табiр був дуже дивний. Наметик маленький, трикутний, з двох вiйськових накидок. Поряд стояв спертий на грубий стовбур берези щит з лози. Це було щось, мов лицарська зброя, тiльки не з залiза, а з очерету й лози.
На стовбурi берези висiв прибитий цвяхом величезний шмат соснової кори, повернений внутрiшнiм боком до свiтла. Цей внутрiшнiй бiк звичайно трохи бiлуватий, вкритий шаром порохняви. Проповiдник
