- Не вiрю, - невпевнено покрутив вiн головою. - Але менi важко логiчно пояснити таке дивне явище. Якщо вона знову припливе сюди й почне ловити, й знову спiймає якусь величезну рибину...
- То що ви зробите? Оголосите її чарiвницею? - чемно запитав я. I довiрливо прошепотiв: - Я теж гадаю, що вона чарiвниця...
Я пообiдав консервами, сiв у самохiд i поплив на Чаплинець. Походив по островi, але не зустрiв анi Чорного Франека, анi когось iз його ватаги. А вже приготувався був порозмовляти з Чорним Франеком про карту.
Потiм я попрямував на острiвець, де минулої ночi був бранцем. Пiсля ватаги Чорного Франека там зосталися тiльки розвалений курiнь, витоптана трава, клаптi обгорткового паперу, порожнi бляшанки з-пiд консервiв. Усе свiдчило, що ватага вже нiколи сюди не повернеться.
РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Мир чи вiйна? Содом i гоморра. Помста ватаги. Що робити з
Бровкою? Яку дiвчину поважають. Як здобути авторитет. Хто
кому подобається. Угода з Бронкою. Чи зустрiну Чоловiка з
рубцем?
На широкiй луцi над озером стояли довгi ряди наметiв. По один бiк табору мешкали гарцерки, по другий - гарцери; посерединi був великий майдан для лiнiйок, з високою щоглою, на яку пiднiмали прапор.
З двох бокiв табiр був оточений сосновим лiсом, з третього простягалися луки й поля, а з четвертого - Озерище. На березi лежало кiльканадцять кольорових байдарок, а пiрс, збитий з ялинових жердин, трохи виступав у воду, так легше було пiдпливати до берега й причалювати.
Вогнище розiклали над самим озером. Я побачив кiлька великих куп хмизу i щось схоже на курiнь iз грубих гiлляк, якi в призначений час мали знятися чудовим полум'ям високо в небо.
Коли я, як обiцяв, прибув до табору, назустрiч менi вийшов Вiльгельм Телль i через ворота з березових жердин, де стояли на вартi двоє гарцерiв, провiв мене до коменданта довгою 'Алеєю тотемiв'.
Тотемами були чудернацько покручене корiння дерев, обличчя, вирiзьбленi на корi, розмальованi дощечки. Кожний тотем стирчав на довгiй палицi. Вони утворювали справжню алею, що вела вiд ворiт до майдану для лiнiйок. Найближче вiд майдану стояв намет коменданта табору - старшого вожатого Гонсеровського.
Комендант виявився худорлявим блондином, рокiв пiд тридцять.
Урочисте розпалювання вогнища мало невдовзi початися, з села вже надходили запрошенi на нього селяни з Сем'ян i туристи, тому на розмови й дискусiї було мало часу.
- Телль переказав менi вашi зауваження щодо поведiнки наших гарцерiв, почав розмову старший вожатий.
- Ох, я не педагог. Може, я помиляюся, - заперечив я. Вожатий усмiхнувся.
- Вам не сподобалося, що нашi хлопцi напали на табiр Чорного Франека. Проте як ми повиннi ставитись до грубої агресивностi ватаги? Зрештою, хiба гарцери - роззяви, в яких злодiйчуки можуть красти байдарки, спортивне приладдя, балони з газом? Менi здається, що напад на табiр Чорного Франека дав добрi наслiдки. Не тiльки тому, що ми знайшли вкрадене. Нашi хлопцi повiрили, що, виступаючи разом, органiзовано, вони стають могутньою силою, якої бояться бешкетники. Звичайно, це все не просто, i я теж не зовсiм упевнений, що не помиляюсь.
Пролунав сигнал сурми, що закликав на вогнище. Ми попiдводилися з березових пенькiв i вийшли з намету.
Телль заговорив, явно пишаючись.
- Вони дiстали вiд нас доброго прочухана. I довго не з'являться над Озерищем.
Я несхвальне похитав головою.
- Аби ж так було, Теллю. Але я боюся, що станеться iнакше.
- Завтра скличемо гарцерськi збори, - закiнчив цю коротку розмову старший вожатий. - Може, пошлемо парламентерiв у новий табiр Чорного Франека. Постараюся запросити їх на розмову. Я теж вважаю, що краще найгiрший мир, анiж вiйна, - розсмiявся вiн.
На березi озера вже було людно й гамiрно. На маленькому пагорбi зробили почесну трибуну для запрошених гостей, гарцери посiдали по-турецькому, величезним пiвмiсяцем навколо майдану.
Пролунав голос сурми. Гонсеровський виголосив коротку промову, звернену до присутнiх, потiм солтиса [сiльський староста] з Сем'ян i мене запросили урочисто розпалити вогнище. Як вiдомо, для цього дозволяється вжити лише одного сiрника. Я трохи боявся, чи розпалю вогонь. Але Телль допомiг менi, непомiтно показавши мiсце, де був найсухiший хмиз. Полум'я вiдразу так i спалахнуло, й гарцерська громада привiтала його радiсними вигуками:
- Браво, браво, бравiссiмо!
Солтисовi теж пощастило обiйтися тiльки одним сiрником, отже, вогнище розпалено згiдно з гарцерським ритуалом.
А потiм? Хтось розповiдав iсторiю району, в якому ми перебували. Згадали Грюнвальд, розташований недалеко звiдси. Пригадали, що кiлька столiть на цих землях велася безнастанна боротьба з нiмецькими загарбниками. Спочатку топтав цi землi окутий залiзом чобiт хрестоносця. Потiм подiл Польщi дав можливiсть нiмцям змiцнити своє панування i виселити звiдси польське населення. У величезних маєтках навколо Озерища панували прусськi помiщики, i їхнiй терор призвiв до того, що в зв'язку з результатами плебiсциту пiсля першої свiтової вiйни цi територiї вiдiйшли до Нiмеччини. Але друга свiтова вiйна, знову розпочата тевтонськими загарбниками, завдала їм остаточної поразки. Схiдна Пруссiя перестала iснувати. I як на землi, де випололи бур'ян, тут буйно розвинулась польська культура, що була тут завжди, навiть за найлютiшого нiмецького терору.
Потiм декламували вiршi давнiх поетiв i сучасних.
Вогнище все горiло високим полум'ям, вiдбиваючись червоними вiдблисками в озерi. Западала глибока нiч.
Тепер настала черга гарцерських пiсень. Кращих виконавцiв гарцери нагороджували вигуками на зразок:
- До-до-до-до до театру його!..
Та незабаром знявся вiтер. Десь вiд Оструди наближалася буря. Далекi блискавки перетинали обрiй над озером. Треба було закiнчувати свято, щоб гостi й гарцери встигли знайти затишну схованку, поки лине дощ.
Ми розмiстилися навколо згасаючого вогнища двома великими колами: одне з гостей, а друге - бiльше - з гарцерiв. У цей час з озера дмухнув дужий вiтер. А коли, взявшись за руки, ми всi разом завели гарцерську пiсню про братерство й дружбу, вiтер перейшов в ураган. Озеро розбурхалося, високi хвилi з ревiнням накочувалися на берег. Вiдрами води гарцери загасили вогнище, щоб вiтер не занiс iскор у лiс. Старший вожатий запросив гостей до наметiв, бо ось-ось могли розверзнутись 'безоднi небеснi', як казали в давнину.
Безладним натовпом бiгли ми до гарцерського табору. В непрогляднiй темрявi свiтлячками блищали електричнi лiхтарики, якими гарцери освiтлювали нам дорогу.
- Я повертаюсь до себе. Мiй самохiд не боїться нi бурi, нi хвилi на озерi, - сказав я до Телля.
- Нi, побудьте ще з нами, - просив хлопець. - Останнiм часом ми так рiдко бачились. I може, все-таки ви розкриєте таємницю свого приїзду на Озерище?
Могутня блискавка навпiл розкраяла небо. Потiм ударив грiм, гуркiт прокотився над нашими головами.
I в цю мить сталося щось дивовижне й страшне. Намети гарцерок, що стояли лiворуч, почали падати на землю, мов стовбури дерев, пiдрiзанi дроворубами.
Ох, що тодi робилося! Над нашими головами блискавки раз у раз розривали небо на клаптi, гуркотiв грiм. Дiвчата, зоставшись без схованки, верещали, хлопцi галасували. Чулися команди тих, хто не втратив самовладання i пробував якось дiяти, рятуватися iз скрутного становища.
Телль десь зник. Я стояв посеред табору безпорадний, не знаючи, що робити. Обiч мене метушилися десятки людей, вони бiгли не знати звiдки й куди. Так, нiби хтось кинув камiнь у мурашник. 'Содом i гоморра', - подумав я.
Я побiг до свого самохода. Вiдчинив дверцята i влiз у затишну машину. Я вирiшив повертатись до свого намету, хоч боявся блискавок, якi розтинали поверхню озера.
