людини. Там були тiльки невеличкi лiсовi озерця. Чудовий край для тих, що не хотiли здибатися зi стороннiми.
Ми добралися до мису Судака i його пiщаної коси. Бронцi доручили готувати вечерю. Ми удвох з Чорним Франеком почали влаштовувати табiр. Спершу поставили намет для Бронки i надули для неї матрац. У мене в машинi був ще один матрац (я завжди сплю на двох, щоб не так тягло вiд землi). Отже, той другий я вiддав Франековi. Згодилась i вiйськова накидка, так званий плащ-намет; з двох таких накидок можна зробити зграбний наметик. Скориставшися накидкою i клаптем брезенту, що ним я пiд час довших зупинок накривав самохiд, Франек спорудив собi зручну оселю.
Ми повечеряли пiдсмаженими з грудинкою яйцями та випили чаю. Поки ще не зовсiм смеркло, я походив лiсом, де був наметик таємничого Орнiтолога. Проте знайшов тiльки мiсце, де стояв його намет, витоптану траву i ямки вiд кiлочкiв для намету. Та ще на деревi залишилася намальована на сосновiй корi машкара. 'Таємничий Орнiтолог таємничо зник', - подумав я.
Бронка вiдразу ж пiсля вечерi пiшла спати в намет. Чорний Франек узявся ловити вугрiв. У нього в кишенi був гачок, волосiнь i поплавок, а вудлище вирiзав з лiщини. Однак не спiймав анi рибини, хоч просидiв аж до ночi.
Я не лягав спати. Сидiв на високому трав'янистому березi озера й стежив за повiльною мандрiвкою мiсяця, який виплив iз-за Чаплиного острова i тепер висiв над тим мiсцем, де стояв намет пана Анатоля. Хоч мiсяць був не вповнi, нiч стояла ясна.
Франековi набридло невдало рибалити, i вiн сiв поруч мене.
- Хiба так не краще? Спокiйнiше, безпечнiше? - спитав я його.
Франек не вiдповiв. Хлопцi його вiку або надто швидко й гаряче визнають свою провину i наводять на думку, що не зрозумiли до кiнця й не дуже глибоко пережили свої помилки, або з них треба обценьками витягати, що саме їх мучить. Признаюсь, я бiльше прихильний до других, а до них, мабуть, належав Чорний Франек.
- Розкажи про себе, - попросив я. - Я питаю не знiчев'я. Може, якось допоможу тобi?
- Не потрiбна менi нiяка допомога. Сам дам собi раду. Мабуть, якось улаштуюся, - вiдповiв вiн.
'Ще й гороїжиться', - подумав я. А вголос мовив:
- Ну гаразд. Але ж ти можеш щось розповiсти менi про себе? Чи твоє життя - велика таємниця?
Вiн здвигнув плечима.
- Адже ви знаєте, хто я такий. Мене прозивають Чорним Франеком, так, як вас - Самоходиком. Ви справдi працюєте в музеї?
- Показати тобi посвiдчення? - засмiявся я.
- Я хотiв би мати таку автомашину, як у вас. I взагалi хотiв би бути у вашiй шкурi, а не в своїй.
- Що ж, ти можеш змiнити шкуру. Власне, я хотiв би допомогти тобi в цьому.
- Ет, я дам собi раду, - махнув вiн рукою.
- Скiльки класiв ти скiнчив?
- Небагато. Неповну середню школу,
- Не хотiлося вчитись.
- Я зовсiм не ледачий, - обурився хлопець. - Це з батькової вини. Бо мої батьки розвелися. Двох сестер узяла мати, а мене - батько. Вiн удруге одружився i має в новiй сiм'ї троє дiтей. Вiн сам працював, удома були злиднi, батько трохи випиває. Тому вiн менi раз у раз казав, коли тiльки скiнчу неповну середню, щоб iшов працювати, не сидiв йому на шиї. Спочатку я був кур'єром. Це менi обридло, i я поїхав з групою хлопцiв збирати ягоди в Бескидах. Хлопцi були трохи старшi за мене, теж така собi ватага. Ми два тижнi збирали ягоди, а потiм - у 'турне' по Бескидах. Обкрадали туристiв, ну, ви про це знаєте. Вiдсидiв у виправнiй колонiї. Коли вийшов звiдти, менi наказали вчитись на слюсаря. Але це не для мене, не вабить мене така робота. Менi якби якась небезпечна або якась така складна... Як це сказати... Ну, от бути моряком або працювати в мiлiцiї. Але скрiзь треба мати бiльшу освiту i чисту репутацiю. А в мене була виправна колонiя. Потiм працював у столярнiй майстернi, на будiвництвi, скрiзь по два-три мiсяцi. Але не через лiнощi кидав роботу. Просто нецiкаво, не задовольняє. Тiльки чекав лiта, щоб вирватися з роботи й майнути з хлопцями в теплi краї, на Озерище. Тут гарно.
Вiн замовк. Ми почули шум глiсера, що наближався до нас.
Хлопець здригнувся, схопився з землi, та вiдразу ж знову сiв. То плив його ворог, чоловiк, який перемiг його в нерiвнiй боротьбi - сам проти всiєї ватаги. Шум мотора все ближчав, здавалося, що глiсер уже поряд, хоча його ще не було видно.
Але згодом гуркiт почав стихати. Над великим озером западала тиша, яку порушували тiльки кахкання качурiв в очеретах, поодинокi виплески риби на водi...
- Ходiмо спати, - вирiшив я.
Ми сказали один одному 'на добранiч' i розiйшлися. Вiн до свого наметика, а я до автомашини.
Хоч менi й дуже хотiлося спати, проте заснути не мiг. Не спала моя уява. Вона ж бо вiдiгравала неабияку роль у моїх пригодах. Я уявив собi спосiб мислення моїх ворогiв, 'влазив у їхню шкуру', - так я називав це, - i передбачав їхнi дальшi вчинки, як гравець у шахи передбачає ходи свого супротивника.
Тепер уява перенесла мене в новий табiр ватаги.
I я схопився з постелi. Швидко натягнув светра й штани. Ввiмкнув стартер автомашини. Вже рушив з мiсця, коли Чорний Франек скочив на сидiння поруч зi мною.
- Ви пливете на озеро поглянути на ятiр, - сказав вiн. Видно, i його уява не дрiмала цiєї ночi.
- Не попливу, а поїду, - вiдповiв я. - Вони почули б гуркiт мотора i плюскотiння води. Ятiр у затоцi бiля того пiвострова, де й мис Судака. Дорога вздовж берега приведе нас туди...
Ми їхали повiльно, бо хоча свiтив мiсяць, берег озера ховала тiнь молодого лiсу, i свiтло фар могло нас викрити. У якусь мить стало так темно, що Франек мусив вискочити з машини i, прикриваючи долонею засвiчений електричний лiхтарик, показував менi дорогу мiж стовбурами дерев.
Спочатку дорога пролягала вздовж берега, потiм окреслювала невелику дугу, трохи вiддаляючись вiд нього, i знову пiдходила до озера.
- Жахливий спуск до води, - сказав я. - Автомобiль не проїде крiзь кущi й очерет. Треба вийти з машини i знайти зручний спуск на той випадок, якщо вони намагатимуться добратись до ятера.
Ми пройшли берегом, може, метрiв iз двiстi. Виявилось, що я помилився. Тiльки тут починалася нова затока, саме та, де стояв ятiр. Ми не помiтили його, але здогадалися, що вiн має бути там, бо... в смузi мiсячного свiтла ми побачили металевого човна з Романовими хлопчаками, який плив у тому напрямку.
Вода доносила сплески весел i притишенi голоси.
- Он там... Бiльше влiво... Кiлки стирчать з води... Туди пiдпливайте, хлопцi...
Я торкнув за плече Франека й прошепотiв йому на вухо:
- Бiжiмо по машину. Тут добрий спуск. Спiймаємо їх тодi, як вони почнуть витягати ятери з води.
У цю мить iз сусiднього очерету розляглося ревiння глiсера. Ми аж сахнулися, так це було зненацька. Глiсер, умить опинився коло металевого човна. Постать у чорному вбраннi схопила залiзний ланцюг, який звисав з човна. Одночасно Немо збiльшив газ. Човна шарпнуло. Хлопцi, що сидiли в ньому, почали вистрибувати, мов яблука з кошика, який хтось добре струсонув.
- Немо!.. Немо! - залунали переляканi вигуки. Не знайшлося жодного смiливця, котрий залишився б у човнi, що його тягнув на буксирi глiсер. Усi кинулися вплав на другий берег.
Та цього разу Немо зробив помилку. Замiсть того, щоб тягти човен на буксирi на глибину, вiн зробив коло по озерi, мабуть, щоб ще бiльше настрахати хлопчакiв. Але при цьому занадто близько пiдплив до заростiв. Глiсер попав в очерет, який вкрутився йому в гребний гвинт. Мотор пирхнув раз, другий, завив... i замовк.
На озерi настала тиша, тiльки хвилi, пiднятi глiсером, брижили поверхню води з мiсячною стежкою, яка скидалась на ясну смугу в шерстi якоїсь велетенської чорної потвори.
- Хлопцi! Вертаймося! - почули ми крик Лисячої Шкурки. - Вiн застряг! Не втече вiд нас. Зараз ми його спiймаємо.
Хлопцi слухняно повернулися, прямуючи до глiсера, що заплутався в очеретi. Вони зрозумiли, що Немо перестав бути грiзним, що вiн не впорається з чотирма супротивниками.
- Я бiжу по самохiд! - гукнув я Франековi.
