густiшали, сповивали все довкола чорним покривалом.
- Пам'ятайте, - попереджав я хлопцiв i Марту, - пiдходимо до вогнища тiльки на таку вiдстань, щоб можна роздивитися, хто бiля нього сидить. Як побачимо, що там отаборилась ватага, вiдразу вертаймо назад. Потiм пливемо до Єжвалда, де, як видно на картi, є пошта й телефон. Дзвонимо в мiлiцiю, i на цьому наше завдання закiнчується. Хоч би там що, ми не повиннi зчиняти бiйку. Якщо нас помiтять, тiкаймо до наших кораблiв.
Пригнувшись до землi, майже рачки, ми влiзли в густi кущi.
Я вiв розвiдку краєм лiсу й бiндуги. Якщо ватага виставила вартового, то напевно вiн був далеко праворуч вiд нас, звiдки мiг стежити за озером. Тут, на межi лiсу й бiндуги, можна було не боятися, що хто- небудь з ватаги помiтить нас.
Мiж кущами сутенiло, на заходi небо стало темно-червоне. Ожили комарi i з дзижчанням кусали нам обличчя, руки. Дрiбне птаство шукало вже притулку мiж гiллям кущiв i, злякавшись нас, випурхувало звiдти, шелестiло листям i лопотiло крильми.
Ось ми вiдчули запах диму, а потiм смачний дух печеної картоплi. Ми стали ще обережнiшi. Що далi вiд берега, то бiльше було сухого моху й заростiв, i вони лунко хрускотiли в нас пiд ногами. З кожною хвилиною зростала небезпека, що нас можуть викрити.
I зненацька, з-за стiни кущiв, до нас долинули голоси:
- Роман гнiватиметься, що ми розпалили вогнище. Мiльтони тiльки на те й чекають...
- А що? З голоду сконати? Вiн, певно, вже взяв грошi, купив хлiба й ковбаси в крамницi в Сем'янах. Наївся сам i не поспiшає щось принести нам.
- Добра картопля. Найсмачнiша та, що трохи пiдгорiла. Хочеш оцю, просто з жару?
- Я випив би пива. Як гадаєш, Роман принесе кiлька пляшок?
- Треба вимiтатися звiдси. Найкраще автостопом до Гiжицька. Отам життя! Повно знайомих хлопцiв, багато туристiв. Тут нас уже винюхали.
- Минулого лiта легше жилося. А цього року встряв Капiтан Немо. Це через нього всi прикрощi. Коли бiля порома одержали вiд нього записку, а потiм я побачив його глiсер, то зразу подумав, що буде казна-як.
- Той Немо - дiвчина. Та сама, в якої Чорний Франек забрав перстень. То будемо тiкати звiдси вiд дiвчини? Вся Охота глузуватиме з нас.
- Ти бачив, як вона закидає спiнiнг? А глiсер...
- Мотор у глiсера можна зiпсувати.
За нашими спинами почулося тупотiння i голосно зашелестiло листя. Хтось, не криючись, бiг сюди. Бiг просто на нас.
- Лягайте! - шепнув я.
Ми сховалися пiд кущами, втислися пiд гiлки. Тупотiння наближалося, ось воно вже за мною, вже бiля мене.
Я впiзнав Лисячу Шкурку.
- Хто там? Хто там? - почули ми голоси хлопчакiв iз ватаги.
- Ви тут... - вiн не мiг говорити, - сидите собi... А там... Роман... тiкає з грiшми... Покинув нас, зрадив...
Листя й гiлки заслоняли хлопцiв. Проте легко було уявити сцену бiля вогнища.
- Кажи! Кажи все! Що ти знаєш? - вигукували вони.
- Я вiднiс ту карту Романовi, i Вацек Краватик при менi дав йому за неї три тисячi злотих. Я думав, що ми купимо щось попоїсти в крамницi й повернемося до вас. Але Роман сказав: 'А тепер чеши звiдси, хлопче'. Я нагадав йому про вас. 'Хочеш з ними побачитись? - засмiявся вiн. - Вiдколи я порвав з Чорним Франеком, вони не цiкавлять мене. Тiльки вiн годився менi в партнери. Привiтай хлопцiв вiд мене. Скажи, що цi грошi тiльки мої, а я змиваюсь до моря'. А потiм знову засмiявся i додав: 'Зрозумiй, хлопче, цих грошей для всiх замало. А для одного якраз'.
- Негiдник! Злодiй! Зрадник! Шахрай! - залунали вигуки. - I де вiн зараз? У Сем'янах?
- Я сховався за деревом i дивився, що вiн далi робитиме. Вiн пiшов до шосе на Суш. Мабуть, надумав автостопом поїхати на Побережжя. А я прибiг до вас. Вiн, певно, ще не дiйшов до роздорiжжя, ми можемо встигнути туди й пiдстерегти його. Заберемо в нього грошi й перелiчимо йому кiстки.
Вони довго не роздумували. Ми почули тупотiння нiг i трiск гiлля.
Я зiрвався з землi.
- Ми повиннi добратися до того роздорiжжя. Там буде страшенна бiйка!
Хлопцi хотiли бiгти слiдом за ватагою, але Марта спинила їх.
- Водою буде ближче. Попливемо на край озера, до каналу. Звiдти всього кiлька крокiв до роздорiжжя.
Вже не ховаючись, побiгли ми через бiндугу до нашої флотилiї.
Я ввiмкнув мотор самохода на найбiльшiй швидкостi, але ж вiн тяг човна i байдарку, тому швидкiсть здавалася нам недостатньою.
- От якби оце мiй глiсер! - бiдкалась Марта.
Ми проминули малий острiв. Над озером почала пiднiматись легка iмла, вiд неї стало темнiше i швидше насувалася нiч. У вiкнах хатин у Єжвалдi тут i там свiтилося. Незабаром тiльки цi маленькi вогники пiдказували нам, на якiй вiдстанi ми вiд берега. Навколо все потопало в бiлому безмежному туманi, ми пливли, наче в безкрайому морi.
Я ввiмкнув фари автомобiля. Iмла дедалi густiшала, навiть фари не могли пробити її бiльше, нiж на кiлька метрiв. Я мусив зменшити швидкiсть, бо мало не наштовхнувся на велику палю. Обминув її в останню мить; байдарка Телля тiльки тернулася об неї.
Але до каналу було вже близько. Ми опинилися в затоцi й побачили свiтло електричної лампи на подвiр'ї якоїсь самотньої садиби високо на косогорi. Я плив майже навмання, i самохiд ледве не вдарився об дерев'яний помiст.
Ми пiдпливли до нього, причалили поряд з чиїмсь моторним човном. Потiм побiгли по дошках помосту, який тягся через болото i заплаву аж до сухої луки.
Перед нами сяйнули фари автомобiля, що їхав по шосе на косогорi. Це було шосе з Єжвалда до Суша.
Iмла висiла тiльки над озером. На вершинi косогору туман уривався, нiби вiдрiзаний ножем. Бiля асфальтового шосе було виднiше, на дорозi ще ковзали останнi темно-червонi променi сонця, що сховалося за лiсом. А поле, луки, помiст i озеро - все потонуло в мороцi. Коли ми виходили на шосе, нам здавалося, наче ми виринаємо з сiрої пiни.
Нашi черевики загупали по бетонному мосту. Ми побачили, що шосе завертає i зникає в чорнiй стiнi лiсу.
I зненацька в глухе гупання наших крокiв увiрвався крик. Хтось розпачливо лементував. Потiм над полями пролунав вереск кiлькох голосiв i вiдгукнувся луною в сусiдньому лiсi.
Ми здогадалися, що це хлопцi з ватаги спiймали Романа на роздорiжжi.
Розпачливий зойк пролунав ще раз. Хтось бiг до нас, а за ним гнався цiлий гурт пiдлiткiв. Ми не бачили їх, бо ще були за поворотом шосе. Але за мить вони вже виринули з темряви. Попереду бiг Роман. Бiг швидко, важко дихав i все повторював:
- О господи, вони вб'ють мене.
За ним бiгло троє хлопцiв.
Вiдстань мiж Романом i переслiдувачами швидко скорочувалась.
Ми поставали впоперек шосе. Поле з лiвого боку вiдгороджував колючий дрiт, бо там було пасовисько. З правого боку теж тяглася огорожа з жердин. Роман не мiг утекти вбiк, мусив попасти нам до рук.
Вiн побачив нас. На якусь мить сповiльнив бiг, нiби вирiшуючи, що зробити. Проте гомiн гонитви за його спиною не залишав йому вибору. Тiльки в нас бачив вiн свiй порятунок.
Спинився за три кроки вiд нас.
- Рятуйте мене... - заскиглив вiн. - Вони мене вб'ють! Я хочу вiддатися до рук мiлiцiї.
Вiн висмикнув з кишенi пачку асигнацiй.
- Я вiддам грошi... Вiзьмiть, - вiн простягнув до переслiдувачiв руку з грiшми.
Ватага спинилася за кiльканадцять крокiв од нас. Так ми стояли однi навпроти одних, а помiж нами -
