Роман, який трусився вiд страху й белькотiв:
- Я хочу в мiлiцiю... Здайте мене в мiлiцiю... Вони хочуть мене вбити...
Не можна було зволiкати. Адже йшлося про те, щоб не зчинилася бiйка.
- Гаразд, - сказав я Романовi. - Ми вiдведемо тебе в мiлiцiю.
Тепер виступив наперед Лисяча Шкурка.
- Ми самi здамо його в мiлiцiю, - сказав вiн, - i розповiмо все, як було. Це негiдник. Вiн усiх обдурював i обкрадав. I нас теж, своїх дружкiв.
Iнший хлопець додав:
- Нехай нас усiх посадять. Ми хочемо свiдчити проти нього i розповiсти, як було насправдi. Це вiн намовив нас украсти човна. Це вiн порiзав ножем ятiр на озерi...
Я вiдчував, що в менi наростає зневага до них усiх. Жалюгiдне було їхнє бажання звалити всю провину на Романа. Якби вiн прийшов з грiшми й харчами, вони вважали б його героєм i без докорiв сумлiння далi крали б i руйнували намети.
Та все ж було щось символiчне в тому, що, власне, вони самi хотiли вiддати Романа до рук мiлiцiї.
Я почув сповнений зневаги Мартин голос:
- Тут поряд є лiсництво з телефоном. Нехай хтось iз вас пiде туди й заявить у мiлiцiю.
Лисяча Шкурка вже крутнувся на п'ятi, щоб виконати наказ Капiтана Немо.
Але це виявилося непотрiбним.
На шосе, вiд Суша, заблищало свiтло автомобiльних фар, а за кiлька секунд бiля нас зупинилась мiлiцейська машина.
Виявилося, що з Сем'ян хтось зателефонував у мiлiцiю i повiдомив, що в селi вештається хлопчак з ватаги. Пiзнiше було повiдомлено й про те, що той хлопчак пiшов брукiвкою в напрямку Єжвалда. I мiлiцiя приїхала схопити його на дорозi.
Тепер по радiотелефону викликали з Суша другу автомашину, яка мала забрати всiх хлопчакiв. Роман благав мiлiцiонерiв вiдпустити його. Присягався, що не мав нiчого спiльного з ватагою, що вiн перебуває пiд опiкою рибалок з яхти, а тут опинився зовсiм випадково.
Нам не хотiлося слухати його брехнi. Я наказав своїм повертатись назад. Ми розумiли, що подiї, якi сталися на шосе, ще не кiнець усiєї iсторiї.
Але для нас вона вже скiнчилася.
Ми знову пiрнули в прибережну iмлу. Насилу знайшли дерев'яний помiст через заплаву.
- Шкода все ж, що я не поглянув на ту карту... - сказав я, коли ми сiдали на нашi судна.
Яструб поклав кiнець справi одним помахом руки.
- Ви все про ту карту. Найважливiше, що ми розгромили ватагу i вiдтепер на озерi буде спокiй. Завтра я розповiм табiрним хронiкерам, нехай допишуть у хронiцi новий роздiл,
- I в кожному роздiлi треба оспiвувати честь i геройство товариша Яструба, - захихотiв Баська.
- Ти думаєш, що я роблю, це заради слави? - обурився Яструб. - Я за справедливiсть. Я хочу в майбутньому вчитися на юридичному факультетi. Буду прокурором.
Озеро все ще було вкрите густою iмлою, яку насилу пробивало свiтло моїх фар. Потiм знявся легенький вiтер i почав розганяти iмлу. Вона збивалася в стовпи й стiни, нам iнодi здавалося, наче ми пливемо через залу в якiйсь величезнiй будiвлi. Це була захоплююча картина. Високо над головою небо було безхмарне, свiтив мiсяць, i його промiння нiби потоками ртутi стiкало по туманних стовпах i колонах.
Повернувшись у табiр, я докладно розповiв про подорож Бронцi й Франековi. Вони вислухали мене мовчки. Тiльки пiсля вечерi Франек сiв бiля мене.
- Я знаю, що це я в усьому винен. Це я зiбрав ватагу. Я привiв їх сюди. А тепер їх покарають, а я, може, уникну кари. По-вашому, це справедливо?
- Я згоден, що ти вчинив багато поганого. Але потiм ти вирiшив виправитись.
- А вони? Я не зробив нiчого, щоб їх урятувати.
- Ти вже не мав на них впливу, - вiдповiв я. - Вони слухалися тебе тiльки тодi, коли ти заохочував їх до чогось поганого. А як спробував повестися iнакше, вони вигнали тебе з ватаги. Тому менi здається, що твої докори сумлiння безпiдставнi. Але коли ти почуваєш себе винним i вважаєш, що не можеш уникати покарання, сам визнач собi кару. Я тiльки скажу тобi, що найважче самому змiнитися.
Гадаю, вiн зрозумiв мене, бо вже нiчого не сказав.
- А я? - несмiливо обiзвалася Бронка.
- Але ж ти сама знаєш, що повинна зробити. Повертайся додому.
В той час я ще не знав, що Брончина справа вже на другий день буде розв'язана.
Вона написала батькам, що перебуває бiля Озерища, а на листi був штамп пошти в Сем'янах. I батьки приїхали до Сем'ян, щоб розшукати дочку.
Вони з'явилися в гарцерський табiр спитати, чи не зустрiчали гарцери де-небудь у цих мiсцях дiвчини на ймення Бронiслава. Незабаром Телль приїхав до нас байдаркою i забрав дiвчину до Сем'ян.
Я не був при зустрiчi Бронки з батьками. Довiдався тiльки, що вони найняли кiмнату в якогось селянина у Сем'янах i вирiшили провести тут вiдпустку разом з дочкою. Пiзнiше Бронка кiлька разiв навiдувалася до нашого табору на мисi Судака, i я познайомився з її батьками.
Отак скiнчилися пригоди, по якi вона приїхала до Озерища.
Але мої пригоди ще не скiнчилися.
РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
Автомобiль на повiтрянiй подушцi й пiдводний човен. Що
дiялося бiля перешийка. Кiлька слiв про червоних черв'якiв.
Змагання. Хто князь, а хто королева? Зловiсна здобич.
Розшуки Несправжнього Орнiтолога. Разюче вiдкриття.
Звiстка про розгром ватаги вiдразу ж розiйшлася над Озерищем. Її переказували одне одному люди в туристських таборах, в селищах наметiв i кемпiнгових будиночкiв. I, як це звичайно буває з такими звiстками, вона невдовзi стала легендою, у якiй група гарцерiв, Марта i я грали не останню роль. Перебiльшено нашi пригоди, а нас надiлено незвичайними засобами пересування. У мене нiбито був автомобiль на повiтрянiй подушцi, що злiтав над водою i землею, а таємничий Капiтан Немо користувався чимось схожим на малий пiдводний човен.
Ми смiялися, слухаючи цi розповiдi. Але водночас вони були дуже приємнi для нас. Видно було, що туристи й дачники бiля озера полегшено зiтхнули. Нарештi могли спокiйно кидати вночi на березi човни й байдарки, а, випливаючи на озеро, не тривожитись про намети з газовими плитками, постiллю i запасами харчiв. В прибережних кущах i на диких острiвцях уже не ховалися злодюжки, i це створювало гарний настрiй. Обрана з-помiж туристiв делегацiя принесла в гарцерський табiр письмову подяку й кiлька величезних пакункiв цукерок. I так, як того домагався старший вожатий Гонсеровський, моторнi байдарки гарцерських патрулiв усюди викликали симпатiю, а нерiдко туристи вiтали гарцерiв оплесками.
Настали чудовi погожi днi. Гаряче сонце i безхмарне небо робило приємним i наше перебування на мисi Судака. Щодня зранку до нас припливала Марта на своїй старiй посудинi (вiдколи розгромлено ватагу, вона вже не плавала глiсером) i вчила Франека ловити рибу. Я не брав у цьому участi. Звичайно я або засмагав бiля води, або прогулювався в лiсi, все ще сподiваючись зустрiти Чоловiка з рубцем. Але найчастiше пiд час тих прогулянок я натрапляв на Орнiтолога, який, забравшись у прибережнi заростi, стежив через пiдзорну трубу за птахами.
Iнодi я обходив берегом затоку Красноперiв, а там iшов зарослою дорогою, аж туди, де колись переправлялись поромом на той бiк затоки. Там тепер отаборились пан Анатоль i пан Казик зi своїми дружинами, за кiльканадцять метрiв вiд берега стояла на якорi бiла яхта Вацека Краватика. Я непомiтно сiдав на невисокому пагорбi й стежив крiзь бiнокль за життям на палубi яхти. Однак тi спостереження були нецiкавi, бо там нiчого незвичайного не вiдбувалося. Вацек Краватик i пан Анатоль з ранку до вечора ловили спiнiнгом, Бородань i Едiта засмагали на лежаках на палубi або купалися поблизу яхти. Розум пiдказував менi, що сидiти на пагорбi й стомлювати очi скельцями бiнокля немає нiякого сенсу, але iнтуїцiя шукача пригод щоранку гнала мене на пагорб, i я просиджував там годинами.
Може, зрештою, це була не тiльки iнтуїцiя? Мене весь час гнiтило двоє нез'ясованих питань: чому Вацек Краватик, здобувши свою карту, надовго засiв у затоцi, замiсть шастати по озерi, i що криється за дружбою Вацека Краватика й пана Анатоля, до якого ранiше князь спiнiнгу ставився з поблажливою зневагою. Пан Анатоль був нестерпним навiть для друзiв, i Вацек Краватик мав би втекти вiд нього на той край озера. До того ж, як я помiтив, князевi спiнiнгу не дуже таланило в рибальствi, i ця обставина могла б пригасити
