сеньйоре Конику, Коничку де Конику?
Авжеж, рот нарозхрист, язик на плече, — почала вже верзти наша Емілія! І цілий вечір, поки вона бродила по подвір’ї, шукаючи пірце для свого коника, вона все говорила, говорила…
Конкурс
Тепер, коли розмовне дерево було знайдено, залишалося тільки зробити з нього ляльку, — і брат Буратіно появиться! Та що за диво: хоч скільки Педріньйо колов складаним ножиком свою знахідку, хоч як тряс, кусок колоди залишався німий, мов риба.
— От тобі й маєш! — вигукнув Педріньйо. — Колода так стогнала, аж серце краялося, а ця палиця і не писне! Нісенітниця!..
Емілія, злякавшись, що її хитрість можуть викрити, зразу ж відгукнулася:
— Донна Бента днями казала, що справжнє горе завжди німе. Бідна палиця, мабуть, дуже страждає, що її розлучили з рідною колодою, і тому мовчить, — вишитий ніс Емілії сіпнувся, удаючи співчуття палиці,— ось побачиш, вона заспокоїться і так заголосить, що доведеться вуха затуляти! Ось побачиш!
Граф кашлянув і крадькома кинув захоплений погляд на Емілію: до чого ж хитра!
Промова Емілії вплинула на Педріньйо, і він вирішив все ж зробити з німої палиці ляльку: може, і справді згодом оживе. Але як зробити? Кожен уявляв собі брата Буратіно по-своєму… Отож розпалилася така суперечка, що Педріньйо надумав влаштувати конкурс. Хай всі намалюють проект, і чий проект переможе, по тому і вирізатимуть.
— Оголошую малювальний конкурс! — крикнув Педріньйо. — Увага, всі! Припиняються всі роботи! Бабусю, кинь шиття і візьми в руки олівець! Тітонько Настасіє, відійди від печі! Всі малюйте!
Конкурс розпочався. Півгодини весь будинок малював. Коли всі шість малюнків були готові, Педріньйо розвішав їх на стіні. Яка кумедна виставка! Тітонька Настасія намалювала не людину, а казна-що: потвору якусь. Всі сміялися. Кирпа намалювала гарненького малюка, та у нього була та вада, що вельми вже він був схожий на Буратіно. «Так це я навмисно, — пояснила дівчинка, — я хочу, щоб вони були близнюки». Проект донни Бенти був схожий, мабуть, чи не на чорта. Малюнок Педріньйо був точним портретом сусідського хлопчика, який приходив до них гратися і про якого бабуся казала, що у нього глисти. Проект графа був такий науковий, що нічого не можна було зрозуміти: самі суцільні трикутники, перемальовані з підручника геометрії. Проект Емілії був якийсь плутаний: вона хотіла, щоб у брата Буратіно було все, і тому намалювала йому горб, як у Петрушки, рот, як у жаби, хвіст, як у крокодила, вуха, як у кажана, ноги, як у козла, а ніс ще довший, ніж у Буратіно. Про всяк випадок намалювала вона і третє око на спині. «Це щоб ніхто не зміг схопити його з-за рогу», — так вона пояснила, дуже горда з того, що ніхто інший не догадався про таку небезпеку.
Тричі Педріньйо примусив усіх підносити руки — і даремно: кожен голосував за свій власний проект.
— Голосуванням не вийде, — сказав Педріньйо, — краще тягти жеребок.
Всі погодилися, що краще. Педріньйо написав імена змагальників на папірцях, згорнув папірці і кинув у шапку. Донну Бенту він попросив витягти першою, як найстаршу. Емілія, проте, запротестувала і простягла до шапки свою маленьку ручку — ліву… Праву вона чогось весь час тримала в кишені.
— Я перша витягатиму! Донна Бента не вміє!
— Ні, не ти! Бабуся! — обурився Педріньйо.
— Ні, я! Ні, я! — наполягала лялька, тупаючи ногами і не витягаючи правої руки з кишені.
Кирпі оця сама рука здалася підозрілою.
— Покажи-но руку, Еміліє.
— Не покажу! — відповідала лялька, почервонівши по саме волосся.
Кирпа силоміць витягнула її руку з кишені — і всі побачили затиснутий в маленькому кулачку папірець такого ж розміру, як ті, що лежали в шапці.
Страшенний був скандал! Всі накинулися на Емілію, казали, як їй не соромно!
— Та мені так кортіло виграти конкурс, — призналась Емілія.
Педріньйо гнівно розгорнув папірець Емілії, але тут всі розсміялися: замість написати своє ім’я, Емілія написала «я»…
— Тьху, який сором! — сказала тітонька Настасія. — Сором який! Та я б на місці донни Бенти цю справу так не залишила, я б відлупцювала її добре, щоб не пустувала більше, ось що! Чи ви бачили, вибрики які! Людей обдурювати! Хай бог милує!
Емілія розгнівалася і показала всім язика.
— Тітонька Настасія цілком має рацію, — зауважила донна Бента, — твій вчинок, Еміліє, дуже поганий. Я тільки тому тобі прощаю, що ти ще дурненька і не розумієш, що добре, що погано. Якби це хтось із моїх онуків зробив, ніколи в світі не пробачила б.
Це була перша догана, яку Емілія чула від донни Бенти. Хотіла було вона і тут висолопити язика, та зрозуміла, що краще вже втриматися, і обмежилася тим, що вийшла з кімнати, тупаючи навмисно гучно.
— До чого ж розпустилася! — промовила стара негритянка.
Коли все заспокоїлося, почали знову тягнути жеребок. Донна Бента сунула руку в шапку, витягнула один папірець, розгорнула його й прочитала: «Тітонька Настасія».
Всі були розчаровані. Ніхто не гадав, що доля може бути така сліпа, щоб обрати найпотворніший проект. Та що вдієш? Старій негритянці доручено було надати куску дерева форму людини, явивши, таким чином, світові брата Буратіно.
Емілія сердиться
Кирпа пішла поглянути, що робить Емілія. Вона знайшла її в кутку їдальні, в іграшковій кімнаті. Лялька була дуже заклопотана: вона квапливо складала свої плаття й іграшки в картонні коробочки, що правили їй за чемодани. Кирпа помітила, проте, що вона кладе у чемодани тільки її, Кирпині, подарунки: іграшки і плаття, подаровані тітонькою Настасією, були розкидані по підлозі, поламані та порвані.
Очевидно, Емілія була дуже ображена й готувалася до від’їзду. Але куди? Пакуючи чемодани, вона казала своєму безхвостому коникові:
— Ти гадаєш, вона добра?
— ?
— Глибоко помиляєшся: просто ти недавно живеш в цьому домі і не знаєш. Вона нікого не шкодує, розумієш? Візьме гарненького півника — і на сковорідку! Індиків не жаліє, мишей навіть… На різдво засмажила, між іншим, молодшого братуся Рабіко, дуже симпатичне порося.
— ?
— Ах, не подобається? Ну, ото ж бо воно! Між іншим, це ще одна причина, чому я хочу поїхати з цього дому. Може, вона з дерев’яний коників також уміє печеню робити, хіба ми знаємо, правда ж? Вона яких тільки страв не приготує!
— !
— Я теж так вважаю. Шкода, що ти не вмієш хвицатися, ми б її разом…
В цьому місці розмови Кирпа, яка слухала, сховавшись за завіскою, вийшла.
— Що це таке, Еміліє? Ти збожеволіла?..
— Ні, я просто пакую чемодани, бо збираюся переїхати з цього дому. Тут мене ображають всякі баби…
— Та куди ж ти збираєшся, дивачко? Гадаєш, так легко влаштуватися десь?
