— Не сумнівайся. Адже ти знаєш, що я свого слова завжди дотримую.
— Так ось: якщо Буратіно був зроблений з куска розмовного дерева, то, може, на світі ще таке дерево є.
— Ну, і при чому тут я?
— При тому, що, коли таке дерево є, ти можеш знайти його, вирізати кусочок і зробити з нього брата Буратіно.
Всі перезирнулися: хитра, нічого не скажеш. Педріньйо захопився вигадкою Емілії.
— Здорово! — скрикнув він, і очі його радісно заблищали. — Це так здорово, що просто дивно, як ніхто до цього не додумався раніше. Можеш піти в кімнату і взяти безхвостого коника… Зараз-таки…
Розмовне дерево
Педріньйо втратив спокій. Чудова вигадка Емілії не виходила у нього з голови. Він тільки і мріяв про те, Щоб поїхати до Італії: може, у дворі того столяра знайдеться ще кусочок цього дерева… Але як поїхати, от біда? Пішки занадто далеко. Та ще й через океан як переберешся? Пароплавом не пощастить, тому що бабуся страшенно боїться корабельної аварії і зроду його не пустить-Що робити?
На допомогу прийшов граф…
Останнім часом він зробився розумніший і тепер висловлювався тільки науково, тобто такими словами, які тітонька Настасія зовсім відмовлялася розуміти.
— Я вважаю, — промовив він, одкашлявшись, — що зовсім немає потреби мандрувати до Італії, щоб виявити дерево, яке має «Буратінові властивості». Природа повсюди однакова. Отож, коли ви присвятите себе старанним пошукам, то цілком імовірно, що знайдете і на нашій землі який-небудь «єдиний екземпляр екстраординарної субстанції».
Тітонька Настасія, яка цієї хвилини проходила з клунком білизни на голові, постояла, послухала і пішла далі, мурмочучи собі під ніс: «Тепер йому спало на думку розмовляти по-англійськи! Господи!» Коли добра негритянка щось не розуміла, вона вважала, що це «по-англійськи». Але Педріньйо все зрозумів і захопився вченою мовою графа:
— Безперечно, чудова думка! Нагострю сокиру і завтра зранку піду шукати.
Сказано — зроблено. На другий день відразу після ранкової кави Педріньйо завдав свою сокирку на плече і пішов до лісу, готуючись рубати кожен сучок, аж поки знайде хоч один розмовний.
Цілий тиждень він рубав: жодного дерева не обминув, здається. Ударить сокирою — і зразу ж притулить вухо до стовбура: може, застогне? Але дерева не стогнали — плакали смолистими слізьми, це правда, але стогнати не стогнали.
— Блукаю тут, наче дурень, — сказав Педріньйо на сьомий день. — «Буратінове дерево», мабуть, тільки в Італії росте. У цього графа сама лузга в голові, ось що…
Та Емілія вже була тут, як уродилася. Почувши ці слова, вона так і сіпнулася, наче її блоха вкусила: адже коли Педріньйо не знайде розмовне дерево, то він, мабуть, здатний і безхвостого коника відняти — це ж вона, Емілія, затіяла все! І почала Емілія думати. Думала, думала, думала і нарешті придумала…
Розшукавши графа, вона сказала:
— Облиште читати вашу бридку алгебру і відповідайте на запитання: ви вмієте стогнати?
— Я ніколи не стогнав, — відповів учений, здивований таким запитанням, — та гадаю, що це не так вже важко.
— Тоді постогніть, будь ласка, трошки, я перевірю.
Граф зморщив ніс і дуже старанно простогнав кілька разів на різні тони.
— Чудово, — схвалила лялька. — Ви стогнете непогано і можете зробити мені велику послугу. Згода?
Граф зітхнув:
— Сеньйора Емілія завжди наказує, а не просить…
— Я не наказую, але ви негайно підете зі мною, — і Емілія без довгих короводів потягнула графа за ворота, де біля дороги лежала стара колода. Тут Емілія зупинилася і сказала:
— Педріньйо тут завжди проходить, коли повертається з лісу. А оскільки він не може пройти спокійно повз кусок дерева… Та я просто немов бачу: підійде, зупиниться і — торох! — по цій колоді!.. Отже, ви лізьте сюди в дупло, а як тільки він ударить, стогніть, гарненько стогніть, щоб голос був як у старого дерева. Зрозуміло?
— То навіщо ж? — насмілився запитати вчений.
— Не ваше діло, сеньйоре. Робіть, що кажу, і не роздумуйте!
Цієї хвилі вдалині показався Педріньйо з сокирою на плечі.
— Швидше, графе, швидше! — квапила Емілія, заштовхуючи вченого в дупло. — Він іде!..
Граф шурхнув у дупло, а вона задріботіла додому так швидко, що Педріньйо її навіть не бачив.
Емілія наче у воду дивилася: Педріньйо наштовхнувся на колоду і — торох! — ударив по ній сокирою. Та він так просто ударив, за звичкою, бо давно вже втратив усяку надію знайти розмовне дерево. І раптом — що за чудо?! — колода зойкнула: ой-ой-ой! Педріньйо підстрибнув, начебто на змію наступив.
— Якого дідька! — вигукнув він, вирячивши очі з подиву. — Ця колода стогне? Чи мені ввижається?
Щоб упевнитися, він знову вдарив, але легенько так, несерйозно.
— Ой! Ой! — відповіла колода.
Дарма що Педріньйо вже цілий тиждень саме цього і домагався, він все ж був глибоко вражений і схвильований. Йому навіть довелося спуститися до струмка і ковтнути води, щоб хоч трошки заспокоїтися. Вода допомогла. Педріньйо набрався духу і, хоч колода стогнала не вгаваючи, відрубав від неї кусочок і прожогом кинувся бігти, задихаючись від захоплення.
Вбігши до двору, він мало не наскочив на Емілію. Лялька сиділа на ганочку, дригаючи ногами і насвистуючи «Пливи, мій човнику» із зовсім невинним виглядом.
— Я знайшов, Еміліє! — крикнув хлопчик ще здалеку.
Вона відповіла, удавши на лиці повну байдужість:
— Що, власне, ти знайшов, Педріньйо?
— Розмовне дерево, що ж ще! Що я міг інше знайти, коли я тільки це й шукаю!
— Ну, що ж, бажаю успіху! — знизала плечем маленька лисиця, дивлячись на нього і колупаючи паличкою землю.
Педріньйо образився, нагрубив їй і втік. Він влетів у дім вітром — йому кортіло розповісти всім, як колода стогнала.
— Ви навіть не уявляєте собі, який це жах! — кричав він, не зводячи подиху. — Колода стогнала, слово честі, як людина, стогнала: «Ой, ой, ой!» Ще навіть голос схожий був на графів. У мене аж дух перехопило, справді! Ніколи б не повірив, якби сам не чув! Чудасія!..
Педріньйо довелося кілька раз повторити свою розповідь. Кусок дерева переходив з рук в руки: його обмацували, нюхали, лизали… Лише тітонька Настасія не наважувалася підійти: дивилася здалеку і хрестилася…
Всі обговорювали незвичайну подію. Всі? Не зовсім: граф і Емілія утрималися від обговорення. Граф удав, що захоплений читанням підручника з алгебри, хоч крадькома, краєчком ока, уважно спостерігав всю сцену, тихенько посміхаючись. А Емілія підглядала з-за дверей. Потім вона пішла, затуляючи рот рукою, щоб не розсміятися. Прийшовши до себе, вона вийняла безхвостого коника, посадовила на коліна і зашепотіла йому на вухо:
— Педріньйо спіймався на гачок і тепер вже, певне, тебе не відбере. Ура! Ура! Ти мій, мій, мій, і тепер я буду Цілий день з тобою гратися! І от що, Ваша Милість: передусім ми вам хвіст приробимо. Де ж це видано — коник без хвоста? Я для вас, шановний коничку, роздобуду розкішний хвіст з півнячого пір’я. Зрозуміли? Це набагато модніше, ніж ота ваша кінська косиця, яка тільки на сінники й придатна. Зрозуміли,
