витрачати те, що залишилось, якомога ощадливіше. І Емілія, тяжко зітхаючи, дістала свій заповітний кошик, де зберігала улюблені речі, і сховала туди чарівну паличку майже на останньому подиху…
Було близько п’ятої години, і Емілія разом з Кирпою і Педріньйо відпочивала в затишку під деревом, як раптом…
— Що це там таке? — запитав Педріньйо, показуючи пальцем на стежину, що вела до їхнього будинку. — Здається, це сусідські діти?
Так, справді, то були сусідські діти, ціла юрба хлопчаків, що наближалися до Будинку Жовтого Дятла, і чогось наближалися бігом і голосно репетуючи.
— Я все розумію! — скрикнула Емілія. — Вони довідалися про мою чарівну паличку і хочуть напасти на нас…
В одне з перетворень вона перетворила хруща на хлопчика і в метущні забула знов переперетворити його, і, звичайно ж, він утік і розплескав усім в окрузі про чарівну паличку. Хлопці, природно, розпалились і з’явилися юрбою віднімати її.
Що робити? Опір був даремний — сили противника складалися чоловік з двадцяти. Вихід був один: перетворити противників на що-небудь. Але, щоб перетворити двадцять хлопчиків, треба було витратити двадцять змахів; значить, з тридцяти перетворень залишиться десять…
— Не хочу! — заволала Емілія. — Не хочу витратити майже весь запас моїх перетворень на цих гидких хлопчаків…
— Ах, не хочеш? — сказав Педріньйо. — Тобі ж гірше! Вони віднімуть паличку, і ти нічого не будеш варта.
Емілія, страшенно засмучена, зрозуміла, що доведеться поступитися. Але й тут вона знайшла спосіб заощадити хоча б один змах.
— Ну, так ось: я перетворю дев’ятнадцять хлопчисьок. А одного ти покладеш на лопатки. Чи, може, двох подолаєш?
Педріньйо заявив, що подолає. Хай вона перетворює вісімнадцять.
Хлопчаки були вже близько. Навіть можна було почути вигуки, як-от: «Чарівна паличка моя!», «Ні, моя!» або: «Хто відіб’є, тому і дістанеться!» — то був голос більшості.
— А на що перетворювати? — запитала Емілія.
— На мух! — запропонував Педріньйо.
небезпечно — ще перепаде від батьків. Сеньйор де Сільва поскаржиться бабусі і… Треба затримати його надовго. Але як?
— От що, — сказав Педріньйо: — Пустити ми тебе не пустимо, поки ти не заприсягнешся, що нічого не розповіси татові й мамі.
— Присягаюсь! — сказав Жукінья.
— Тоді давай з нами гратися. Згоден?
Питати хлопчика, чи хоче він гратися, — це все одно, що питати кота, чи хоче він молока. Переможений з радістю погодився і пішов додому тільки ввечері. Проводжав його майже весь Орден Жовтого Дятла, крім графа, у якого дуже боліла нога.
— До побачення, Жукінья, приходь частіше!
— А можна привести мою сестру Кандоку?
— Обов’язково приводь!
Так мирно закінчився другий «перетворювальний день». Проте на третій Емілію ждали ускладнення: сусід, батько вчорашнього полоненого, все ж вивідав таємницю у сина — видно, вже дуже причепився, дорослі це вміють. І, звичайно, тати і мами дев’ятнадцяти хлопчиків рано-вранці зібралися гуртом і зчинили крик.
— Хай вона поверне нам наших дітей, або ми її виженемо звідсіль!
— Жахливе становище, — сказала Емілія і наморщилася: — Хлопчаків дев’ятнадцять, а змахів лишилося одинадцять… Еге-е…
Та скоро лялька посміхнулася. Здається, вона знайшла вихід. Треба розкласти на землі дев’ятнадцять предметів один по одному. Десять перетворити знов на хлопчаків, а по решті змахнути паличкою разом — р-р-р-р-р!..
— Скликайте батьків, я готова! — сказала Емілія.
Операція з єдиним змахом вдалася на славу. Дев’ятнадцять хлопчаків кинулися в обійми своїх батьків, а чарівну паличку, що вичерпала свою силу, було покладено на почесне місце серед інших дивовижних предметів, які Емілія збирала для свого домашнього музею.
ЧАСТИНА П’ЯТА
Брат Буратіно
Брат Буратіно
— Бідна бабуся! — сказав якось Педріньйо. — Вона вже нам усі казки розповіла. Ми її вичавили, як достиглий плід кажу.
І то була правда, така правда, що добра сеньйора написала до книгарні в Сан-Паулу, щоб їй висилали всі дитячі книжки, які видаються. І їй надіслали одну книжку, потім другу, потім ще одну і потім ще італійську — про дерев’яного чоловічка Буратіно…
— Ура! — вигукнув Педріньйо, розпечатавши пакет, що приніс листоноша. — Давно хотів почитати. Сяду в затінку під деревом, ось хоч під великою жабутикабою, й проглину цю книжку протягом дня.
— Ні! — заперечила донна Бента. — Читатиму я та ще й уголос, щоб усі чули. І не більше трьох розділів щодня, щоб читання тривало якнайдовше і наша втіха також. Така мудрість життя.
— Яка шкода! — надувся Педріньйо. — Через якусь мудрість я повинен терпіти, замість того, щоб сьогодні ж довідатися про всі пригоди цього Буратіно. Тепер будемо тарганитись, як віз, запряжений волами, в спеку — торох-торох-торох…
Проте досадував він недовго, і, коли настав вечір і тітонька Настасія засвітила лампу і сказала: «Пора, любі!» — Педріньйо прийшов перший.
— Ти, бабусю, читай своїм способом, — попросила Кирпа.
Бабусин спосіб читання був дуже хороший. Вона читала «про всіх по-різному», і виходило, ніби герої книжки самі розповідають про себе. Цього разу дійові особи були італійці, тому, читаючи про столяра, який вирізав з куска дерева дерев’яного чоловічка, донна Бента наслідувала голос старого італійця — торгівця птицею, що інколи приходив до них у двір, а для Буратіно вона вигадала такий скрипучий голосок, начебто це рипить надтріснуте стебло бамбука, — безумовно, дерев’яний чоловічок міг говорити саме так. Перші розділи не справили особливого враження. А втім, Педріньйо сказав, що герой книжки симпатичний.
— А по-моєму, ні! — заперечила Кирпа.
— Він ще себе покаже, ось побачите! А ти, Еміліє, що думаєш?
Лялька сиділа тихо, спираючись на руку своїм гостреньким підборіддям.
— Я думаю, — сказала вона повільно, — що я вигадала дивну річ.
— Скажи!
— Не можу. Це не така річ, щоб так ось просто взяти й розказати. Можу розказати з однією умовою: якщо Педріньйо дасть мені дерев’яного безхвостого коника, який лежить у нього в шухляді. Тоді скажу.
Емілія завжди була прохачкою, але відколи надумала влаштувати у себе музей усяких дивних речей, вона уже зовсім втратила сором і просто нічого не хотіла робити дурно.
— Може й дам, — сказав Педріньйо, — якщо вигадка корисна…
— Клянешся, що даси?
