— Людожер!
— Кажан!..
— Краще не повторюй, а то я як закричу, то бабуся зразу відправить тебе в дитячий будинок.
Педріньйо подумав, що вона і справді здатна кричати, і пішов надвір, дуже лихий, не знаючи, чим би зайнятись, щоб заспокоїтися. Спочатку хотів іти на рибалку, та потім передумав і, завдавши на плече свою сокиру, пішов до лісу. Найкраще в лісі… Скільки різних, несхожих одне на одне дерев у бразільському лісі! Поглянеш на цю красу — і весь твій гнів десь дінеться! Педріньйо поблукав у лісі півгодини і вже повертався додому, коли раптом натрапив біля дороги, за будинком, на розмовну колоду. Цікаво, чи застогне вона знову, чи ні? Або, може, скаже, чому Уяви Собі мовчить так уперто… Педріньйо змахнув сокирою і прислухався. Ні звуку. Ударив знову — колода мовчала, мов убита… Ще раз, і ще, і ще — навіть не писне!..
«Та як це може бути? — подумав хлопчик. — Якщо вона тепер мовчить, то чому ж тоді стогнала? Тут щось нечисте…»
Він кілька разів обійшов круг колоди, уважно її вивчаючи. Ага, ось дупло якесь… Він зазирнув у дупло і знайшов там дуже дивний предмет, що нагадував бриль з крисами. Він витягнув зігнутим сучком той предмет, і — от чудасія! — це справді був капелюх, та ще й графів капелюх!
— Ух! — вигукнув Педріньйо похнюпившись. — Я ж казав, що тут діло нечисте… У дуплі був граф, це ясно. Але навіщо? Дивно… Зрештою, нічого дивного: це ж він і стогнав, а зовсім не колода. То ж то мені здалося, що голос був схожий на графів. Але навіщо він це зробив? Яка йому користь обдурювати мене? А-а, я знаю! Це Емілія його підмовила. Вона боялася, що я у неї коника заберу, ось і змовилися з цим ученим. Теж мені вчений! Йолоп! А я ж дурний, розставили мені, бісенята, пастку, а я й спіймався…
Педріньйо був скоріш розгублений, ніж ображений. Подумати тільки: він найхоробріший хлопчик у всій окрузі та й книжок читав більше, ніж його товариші,— а раптом якась ганчір’яна лялька і якийсь кукурудзяний граф його кругом пальця обкрутили! Як вам це?
— Я цього так не залишу! — сказав він голосно. — Я їх виведу на слизьке!
Чудеса
Поки там, біля дороги, Педріньйо обдумував план помсти підступній ляльці, Кирпа вирішила прогулятися в садку: вона часто гуляла там погожими літніми вечорами, і завжди з своєю маленькою подругою. Сьогодні, однак, Емілія чогось завередувала.
— Сьогодні я не можу, — сказала вона: — Я даю уроки коникові, бідолаха навіть абетки не знає, зовсім неписьменний, жах!
Кирпа не любила гуляти сама і почала шукати собі компанію. Але нікого поблизу не було. Єдиний, хто потрапив їй на очі, коли вона сумно обвела поглядом кімнату, був злощасний брат Буратіно, якого Педріньйо спересердя жбурнув на шафу.
— Сердешний! — зітхнула Кирпа. — Через те, що він такий виродок і неживий зовсім, то ніхто з ним не грається. Візьму його погуляти. Може, річкове повітря буде йому корисне для здоров’я.
І, скинувши недоладного чоловічка мітлою з шафи, Кирпа підхопила його за скорчене рученятко і пішла з ним у садок, до берега струмка, де росло її улюблене старе дерево інга, з корінням, що вилізало з землі. Вона сіла на «свій корінь» (був ще «корінь Педріньйо» і «корінь графа»), притулила голову до стовбура і заплющила очі, бо коли заплющиш очі, то все навкруги здається таким чарівно-прекрасним! З усіх місць в окрузі це місце подобалося їй найбільше. Тут вона любила сидіти, думати про майбуття, будувати плани…
Сонце тихенько сідало за обрій («обрієм» звався горбик, за яким вечорами любило ховатися сонце), і останні його промінці спустилися на берег побавитися перед сном в «засвітись-погасни» із струминками ручаю. Час від часу рибка ламбарі, виплигнувши з води, срібною спинкою розтинала тихе повітря.
І раптом Кирпі здалося, що хтось позіхнув, солодко так: «А-а-а». Вона поглянула… Це Уяви Собі повільно потягався, розкинувши коротенькі ручки, як істота, що прокидається з глибокого сну.
Вважаючи, що це цілком природно, Кирпа лише сказала:
— Ну, нарешті! Я була впевнена, що річкове повітря тобі допоможе і ти змінишся.
— Я завжди той самий, — відповів дерев’яний чоловічок, — я ніколи не змінюся. Це ви, люди, змінюєтеся. Це ти сама змінилася, Кирпо!
— Хіба? — нахмурилася дівчинка. — Я така ж, як завжди…
— Це тобі тільки так здається. Ти так змінилася, що розумієш мою мову і зараз побачиш те, що завжди існувало на цьому місці і чого ти ніколи не бачила… Поглянь туди…
Дівчинка подивилася в тому напрямку, куди вказував її новий друг, і справді побачила цілу юрбу крихітних милих істот у тонесеньких легких плащиках, що танцювали поміж деревами садка.
— Це душі листя, — сказав Уяви Собі,— і, коли всі засинають, вони виходять ось так танцювати під місяцем…
Цієї миті почулася тиха весела пісенька.
— Поглянь ось туди! — сказав Уяви Собі.
Кирпа подивилась і завмерла: там, поблизу, на кругленькій галявинці, маленька черепаха грала на дудочці, хвацько притупуючи в такт музиці.
— Як гарно! — тихенько сказала Кирпа.
Вона сказала це дуже тихенько, але музикантка її все ж почула і — ба! — гайнула в кущі. Вона так злякалася, що навіть упустила дудочку.
Кирпа підняла дудочку. Це була тоненька глиняна трубочка, з яких роблять свої гнізда лісові оси, що називаються в народі «сеньйори Інасиньї». На задній стіні будинку донни Бенти теж було таке осине гніздо.
— От здорово! — скрикнула Кирпа. — Тепер дудочка буде моя!
Але який жаль! — вона так міцно стиснула дудочку, що та переломилася і з неї вилетіли «сеньйори Інасиньї» і розлетілися в різні боки. Тільки одна залишилася: Кирпа встигла затиснути її поміж пальців.
— Яка дивна оса! — сказала вона, уважно розглядаючи полонянку. — Схожа на нашу сусідку Інасинью. Така ж лиха, мабуть…
Уяви Собі наблизився і подивився.
— Я пізнаю цю осу, — сказав він, — коли та колода, з якої мене зробили, була ще живим деревом і кожного вересня, під час нашої бразільської весни, вкривалася запашними квітами, я часто бачив цю осу на наших гілках. Вона тоді була зовсім молоденька.
— А тепер вона скидається на лиху стару бабу, — сказала Кирпа.
Осу, видно, дуже образило таке зауваження, і, вирвавшись із рук Кирпи, вона почала кружляти навколо її лиця, явно цілячись у кінчик знаменитого кирпатого носа…
— Рятуй, Уяви Собі! — гукнула Кирпа і заплющила очі: вона знала, що кращий спосіб уникнути небезпеки — це заплющити очі, дуже щільно, як треба робити уві сні, коли тобі сниться, що ти летиш у прірву…
Миттю Уяви Собі опинився між Кирпою і осою, ладен головою накласти, щоб захистити свою подругу. А що зброї у нього не було, то він витягнув із своєї спини кривий цвях, яким його голову було прикріплено до тулуба, і кинувся на осу. Та — ой жах! — при цьому голова його впала з пліч, покотилася донизу по горбу і — б-бух — упала в воду. Оса дуже злякалася, побачивши, що на неї насувається хтось зовсім без голови і з мечем в руці. Злякалася, загула — дзумм! — і полетіла кудись у повітря.
— Готово? — запитала Кирпа, все ще не наважуючись розплющити очі.
Ніхто не відповів.
— Вона ще тут? — знову запитала Кирпа.
Ніхто не відповів.
Тоді вона трохи розплющила очі, хоч все ще дуже боялася, і нарешті розплющила зовсім. І так і скрикнула з жаху: дерев’яний чоловічок стояв у войовничій позі, з цвяхом у руці, але без голови.
