трупу і мій кінь також.
— Та й уперта ж! Коли людині чого-небудь заманеться, то вона повинна пояснити причину, а не казати «я хочу!»
— У мене є причина, — заперечила Емілія. — Сонв — це зовсім не сон, а такий звір, якого я вигадала. У нього очі на ногах, ноги на носі, ніс на животі, живіт на п’ятах, п’яти на ліктях, лікті на боках, боки на…
— Годі! — вигукнула Кирпа, затуляючи вуха. — Зовсім не треба описувати всього звіра… Та чому ж усе-таки «соду»?
— Це я не можу пояснити, але так мені більше подобається. Якщо ви обидва правитимете своєї, то можна скоротити і буде «Сонв со». Більше я нічого не можу для вас зробити…
Брат і сестра переглянулися:
— Мені здається, вона божеволіє,— шепнув Педріньйо на вухо Кирпі…
Гості з’їжджаються
Бум! Бум! Бум! Великий день нарешті прийшов. Майданчик перед цирком було прикрашено прапорцями і бамбуковими арками. Директор цирку сів біля входу і почав ждати гостей. Першими з’явилися сусідські діти — Жукінья з маленькою сестричкою Кондокою і кілька хлопчаків з тих, яких Емілія колись перетворювала. Незабаром хвіртка у дворі знову рипнула і з’явився лікар Слимак, дуже поважний, одягнений у нову мушлю, із своїм медичним чемоданчиком під пахвою. Він сказав, що багато водяного народу збирається на свято, тільки Принц Срібна Рибка не приїде.
— Чому не приїде? — спитала Кирпа.
— Тому що його більше нема на світі,— тихо промовив лікар, опускаючи додолу очі.
— Як це немає на світі? Що сталося? Та кажіть-бо!..
— Я не знаю, що сталося. Але після мандрівки в Будиночок Жовтого Дятла наш милий Принц ніколи не повертався до Країни Прозорих Вод.
Кирпа пригадала все: як кіт Фелікс-самозванець прийшов повідомити їх, що «Принц тоне, бо розучився плавати», як вона побігла на берег рятувати Принца, але нікого там не знайшла. Невже він справді утопився?
— Ви гадаєте, він утопився на смерть, лікарю?
— Яка нісенітниця, дитино моя. Риба ніколи не може утопитися. О ні, сталося дещо інше…
— Але що ж саме?
— Вважаю, що його з’їв самозванець.
Кирпа мало не знепритомніла: вона тільки тому не зомліла, що зараз очікували ще на гостей і не можна було псувати свято. А проте вона вийняла хустинку і витерла цілих три великих сльозини…
Цієї миті знову рипнула хвіртка: то прибула сеньйора Павучиха з своїми шістьма дочками. Кирпа зустріла її дуже люб’язно і розповіла, що познайомилася з Білосніжною й іншими принцесами, яким сеньйора Павучиха шила сукні.
Потім прийшли два Раки-Самітники і майор Жаба з своїми солдатами-жабенятами.
І раптом звідкись здалека виразно почулося довге «няв».
— Невже самозванця лиха година принесла? — задихнувся спересердя Педріньйо. — Та якщо цей нахаба… то мій батіг…
Але Педріньйо дарма лютував: нявчав, виявилося, не хто інший, як сам Кіт у Чоботях! Яка радість!
Педріньйо-директор зустрічав усіх лагідно, поспішав перезнайомити і посадовити по місцях. Всі наввипередки запитували, де Рабіко, граф та Уяви Собі. Відповідь директора була завжди однакова: «Вони тепер артисти цирку і гримуються до вистави».
— А чи справді є кокосові коржики? — допевнявся Кіт у Чоботях.
— Кокосові коржики будуть в антракті,— пояснила Емілія. — І будуть трьох сортів: одні снігово-білі, як білий сніг, другі рожеві, як рожева троянда, а треті брунатні, як палений цукор. Тітонька Настасія справжній мастак. Тому так багато сортів. Вона виробляє чу-до-во всякі рід-кос-ті! От тільки дерев’яних чоловічків вона виробляє поганенько. Уяви Собі вийшов такий негарний, що він, бідолаха, просто боїться показатися публіці! Самі побачите!
І всі справді побачили.
Коли настав час засвічувати ліхтарики, на арені з’явився «однострій» у зеленій лівреї. То був бідолаха Уяви Собі із своїм кривим цвяхом на спині. Кінець цвяха витикався з новенької лівреї, що її пошила Кирпа, його освистали.
— Папуга! — нявкнув Кіт у Чоботях.
— Хоч би цвях витягнув! — квакнув майор Жаба.
Бідний дерев’яний чоловічок мав дуже добродушну вдачу і тому на відповідь на ці образливі слова тільки зітхнув і почав робити своє діло. Він розвісив ліхтарики дуже добре, отож в цирку стало видно, наче вдень. Проте гості вже нетерпеливились:
Жукінья крикнув:
— Клоуна! Клоуна сюди!
Усі підхопили, і такий зчинився вереск, що просто хоч затуляй вуха і тікай геть. Педріньйо вийшов на арену і пояснив, що вистава затримується, бо не приїхали ще гості з Країни Казок. Це всіх заспокоїло і навіть обрадувало: їх не сподівалися побачити. Радість заступив подив, коли з’явився перший посланець цієї чарівної країни — Аладдін з своєю лампою в руках. Прийшов — і почав дертися на хори так впевнено, начебто все життя не робив нічого іншого, як тільки ходив до цирку. Сів поруч з сусідськими хлопчаками і почав вихвалятися своєю лампою.
Потім приїхав Хлопчик-Мізинчик, його зустріли оплесками. Слідом за ним прийшла Червона Шапочка, — і всі здивовано зашепотіли: вона підстриглася, уявіть собі! Щоправда, це модно, та все ж…
Ну, пора було починати виставу: шановна публіка явно хвилювалася.
— Клоуна! — кілька разів вигукнув Хлопчик-Мі-зинчик.
Цієї хвилі Крихітка коло входу загавкала так завзято, ніби на неї хтось нападає. Глядачі завмерли, насторожилися. Аладдін виліз на лаву останнього ряду і зазирнув у шпарку.
— Що там, Алику? — запитав Педріньйо, якому Аладдін дав потримати свою лампу.
— Вона гавкає на якогось типа з синьою бородою.
— Синя Борода! — скрикнули перелякані принцеси. — Щоразу, коли ми приїжджаємо в Будиночок Жовтого Дятла, цей бешкетник також приходить. Не пускайте його.
Зчинилася паніка. Аладдін схопив лампу, щоб викликати джінна. Та виявилося, що це непотрібно: Педріньйо відразу ж вийшов на арену, одягнутий вже як директор цирку, і сказав:
— Тихше! Тихше! Не лякайтеся! Чудовисько вже далеко звідси. Крихітка так вкусила його за бороду, що тільки синій дим пішов, — і він показав публіці жмут бороди Синьої Бороди.
Всі обдивилися жмут, і кожен взяв собі синю волосинку на згадку.
— Клоуна! — знову крикнув Хлопчик-Мізинчик.
— Кокосові коржики! — пронявчав Кіт у Чоботях.
Сусідські хлопчаки тупотіли ногами.
Педріньйо не став відкладати виставу і подав гасло, стукнувши молотком по старій лопатці, підвішеній на мотузочку, — блум-м, блум-м, блум…
Вистава
