В цирку було весело. Навіть якби вистава вийшла невдала, глядачі не шкодували б хоч би й тому, що зібралися разом. Гості з Країни Прозорих Вод були в захваті від присутності жителів Країни Казок, яких знали досі лише з книг. А цим останнім вже давно не доводилося бути серед справжніх живих дітей, і вони просто очей з них не зводили.
Вже втретє ударив молоточок, а вистава ще не починалася. Кирпа, правда, вважала, що найкраще розпочати негайно і більше не готуватися — перед смертю не надихаєшся! Та Педріньйо заперечував:
— Не можна починати, поки не прийде бабуся. Вона ще вдягається. Бабуся прасує своє шовкове плаття, яке їй пошили на початку нашого століття. Тітонька Настасія не знаю, чи прийде, вона соромиться…
— Хай не вигадує і приходить. Я її сама всім відрекомендую, — сказала Кирпа.
Нарешті обидві бабусі прийшли: донна Бента — в шовковому платті, а тітонька Настасія — в білому фартусі. Кирпа вважала, що треба обох відрекомендувати публіці, адже багато хто з присутніх тут їх не знали. Через те вона стала на стілець і урочисто промовила:
— Шановні гості, я маю честь познайомити вас із бабусею, донною Бентою де Олівейра, небогою знаменитого каноніка Агапіто Заприкозу де Олівейра, який вже помер. А це тітонька Настасія, чорна фея, — у неї душа добра, а руки золоті.
Оплески не вщухали, — поки обидві бабусі гордо сідали на місця, залишені спеціально для них у ложі дирекції.
— Можна починати, — сказав Педріньйо сестрі, — піди підготуй Емілію; а я візьму на себе клоуна.
Першим номером програми була гарцівниця, тому Кирпа поспішила до Емілії: вона востаннє обсмикнула на своїй вихованці спідничку і дала їй останні поради. Вперше в житті знаменита лялька нервувалася… «Блум-м, блум-м, блум-м…» — продзвеніла лопатка. Завіса розкрилася, і лялька граційно вилетіла на арену верхи на своєму конику з хвостом із півнячого пера. Її зустріли громом оплесків. Легким нахилом голови Емілія привітала публіку, помахала їй рукою і поскакала. Вона зробила кілька кругів навколо арени, то сидячи боком у сідлі, наче амазонка, то стоячи на одній ніжці, наче балерина.
— Гарна! — вигукнула донна Бента. — Ніколи б я не подумала, що номер Емілії буде такий вдалий.
Тітонька Настасія тільки пробурмотіла: «Господи!»— і перехрестилася.
Коли настав момент стрибати через обручі, з-за лаштунків вийшов Уяви Собі, несучи три обручі. Бідолаха! У своєму ковбойському вбранні, яке з таким смаком пошила Кирпа, він був ще потворніший. Аладдін обернувся до Кота у Чоботях і промовив: «Такий уві сні привидітися може!», а Хлопчик-Мізинчик загорлав: «Витягни цвях, опудало!».
Той цвях на спині в Уяви Собі, головка якого з’являлася щоразу, коли він знімав капелюх, і вістря якого простромлювало всі куртки, завжди приводив до розбрату в Будиночку Жовтого Дятла. Педріньйо вважав, що треба запросити лікаря Слимака, щоб він оперував дерев’яного чоловічка, спилявши своєю медичною пилочкою кінчик цвяха. Та сестра була іншої думки і вважала, що цей цвях — єдина заслона нещасного чоловічка. І потім, це була зручна вішалка на час прогулянок: нічого не могло бути зручнішого, щоб вішати легкі речі, як-от: шапочку чи Еміліїну парасольку. І з цих практичних міркувань краєчок цвяха стирчав і далі на спині у бідолахи.
Проте сам Уяви Собі не звернув уваги на глузування публіки. Він діловито і скромно виліз на ослінчик і дуже впевнено тримав обруч, затягнутий червоним папером, через який Емілія повинна була стрибати. Лялька пустила свого коника вчвал, зробила два повних кола по арені і під час третього — у-рр-а! — стрибнула через обруч. Зал вибухнув шаленою овацією. Другий обруч був з голубого паперу, а третій — із зеленого. Емілія так само спритно стрибнула через голубий, прорвавши папір, що обвиснув фестонами; та під час стрибка через зелений обруч стався нещасний випадок. Подумайте тільки, коник вирішив, що йому теж треба стрибати! Він стрибнув, і дуже спритно, але його хвіст з півнячого пера зачепився за цвях Уяви Собі і залишився там висіти. Коли публіка побачила, що хвіст з пера перейшов від коника на вішалку дерев’яного чоловічка, вона зайшлася громовим реготом, який не вщухав весь час, поки Уяви Собі, що й гадки не мав, йшов собі геть за лаштунки з розмаяним на спині пір’ям. Емілія теж не помітила, що сталось, і, вважаючи, що це її так осміяли, зупинилася, червона як рак, висолопила глядачам язик і розлючена пішла собі геть.
— Я більше не граю! — сказала вона за лаштунками, зриваючи з себе і роздираючи на шматки балетну тюлеву спідничку. — Я не клоун, чого вони надриваються!
Кирпі довелося поморочитися, поки втовкмачила їй, що публіка реготала зовсім не з гарцівниці, а з коня і килимного. Тоді Емілія накинулася на бідного Уяви Собі.
— От йолоп! Де це видано, щоб доросла дерев’яна людина ходила з гачком на спині, як вудочка?
— Чим же я винен? — сумно прошепотів виродок. — Я так народився.
— То не треба було народжуватися! — відрубала лялька, за звичкою вішаючи на кінчик цвяха на його спині розірвану спідничку.
Нещасний випадок
Педріньйо був страшенно засмучений: публіка все наполегливіше вимагала клоуна, а граф раптом таємниче зник кудись. Директор морочив голову і нічого не міг зрозуміти: він залишив графа за лаштунками вже одягнутого і загримованого — після Емілії був його вихід. Та Емілія давно закінчила свій номер, а графа так і не було, начебто його лизень злизав. Це примусило змінити порядок вистави.
— Іди, Уяви Собі,— сказав Педріньйо дерев’яному чоловічкові,— поковтай шпаги, поки я організую пошуки графа. — І виштовхнув бідолаху на арену.
Уяви Собі вийшов з низкою шпаг під пахвою, несучи бляшанку з жаром. Він розташувався саме в центрі арени, на маленькому килимку, і почав ковтати шпаги. Він так спритно працював, що публіка зовсім забула про його потворність і бурхливо плескала в долоні. Проковтнувши останню шпагу, він почав ковтати вогонь і — хрусь, хрусь, хрусь! — зжував усі жаринки.
Проте, дожовуючи останню жаринку, він зачепився за неї носом (а ви, очевидячки, пам’ятаєте, що ніс у нього був із сірника) і загорівся.
Що тут зчинилося! Публіка з ревінням посхоплювалася з місць.
— Носова пожежа! — кричав Хлопчик-Мізинчик. — Пожежників кличте, пожежників!
Аладдін, Кіт у Чоботях і Жукінья кинулися на арену, щоб допомогти потерпілому. Та це було даремно. Ніс Уяви Собі згорів дотла, перетворившись на малесенький чорний недогарок…
Дивно, проте, що це зовсім не зіпсувало дерев’яного чоловічка, навпаки — він навіть покращав: очевидно, основне його потворство створював отой сірниковий ніс… Потерпілого вивели, і публіка, підбурювана Хлопчиком-Мізинчиком, знову почала гучно викликати клоуна.
Але Педріньйо ніяк не міг знайти графа, і йому довелося виступити з поясненнями.
— Шановна публіко! — сказав він. — Скоїлася біда. Наш знаменитий клоун Куку Кукурудзо раптово і таємниче зник. Очевидно, його викрали розбійники, отож клоуна, на наш превеликий жаль, не буде. Пантоміми також не буде. Зірка манежу Емілія, яка мала виконувати в ній головну роль, уперлася, мов осел, і відмовляється виступати. Зважаючи на ці сумні і непередбачені обставини, нашу виставу ми закінчимо Сюрпризом!
Одні глядачі плескали, інші свистіли, а Кіт у Чоботях крикнув:
— Хоч подайте кокосові коржики!
І тут з’явився Сюрприз. Це був — спробуйте-но відгадайте! — слон та й до того ж найменший з усіх, що коли-небудь існували на світі — так пояснив Педріньйо, розставляючи на арені пляшки, по яких слоник повинен був пройти. Цей сюрприз насправді мав успіх! То був такий досконалий слоник, що навіть здавався справжнім — з хоботом, іклами слонової кістки і великими вислими вухами. Він гуляв по арені неквапливою ходою великого слона і потім почав ходити, тремтячи від остраху, по пляшках, розставлених узором.
— Посурми, слонику! — крикнув Хлопчик-Мізинчик.
