Слон послухався і тричі просурмив дуже голосно і виразно. Тільки голос його злегка скидався на поросячий. Крихітка песик, який там, біля входу, охороняв цирк, почув цей сурмовий голос і значуще підняв одне вухо. Потім, тихенько відкинувши головою полу намету, увійшов усередину подивитися, хто все ж таки це сурмить. Побачивши якогось дивного звіра, він істерично загавкав і, вищиривши зуби, почав на нього наступати. Слон так страшно злякався, що затремтів і, певна річ, упав з пляшок на землю. Песик учепився в нього зубами і, міцно закусивши, почав трясти, і так він тряс, що слонова шкіра тріснула саме посередині, і з неї вилупився — хро-хро-хро — якийсь собі, появи якого ніхто тут не чекав, — сам маркіз де Рабіко! Ну й веремія знялася! Цирк мало не звалився від галасу та свисту. Маленька Кандока заплакала. Директор Педріньйо розлютувався і так стусонув Крихітку, що песик аж заскавучав. Маркіз, жалібно рохкаючи, втік у двір. Щоб врятувати становище, Кирпа вийшла на арену з держаком від мітли в руках: на оголошенні, прикріпленому до держака великими літерами, значилося: «АНТРАКТ».
Всі рушили до виходу, поспішаючи і штовхаючись, бо кожен боявся, що йому не вистачить кокосових коржиків. Тітонька Настасія у своєму платті старовинного крою і в крохмальному фартусі обережно зняла з таці серветку і почала роздавати гостинці.
— Я хочу один білий, два рожевих і один з паленого цукру, — попросив Кіт у Чоботях.
А Педріньйо тим часом розгублено думав: що ж скоїлося з графом? Може, його насправді викрали розбійники?
Проте сталося зовсім інше. Просто граф натрапив на стару «Геометрію», що належала ще покійному канонікові Заприкозу, нею Педріньйо підпер одну з палиць намету, щоб той не хитався. Граф так зрадів, що витягнув книгу і, взявши її під пахву, пішов з нею погуляти по околицях. Там вони й гуляли до наступного дня, розглядаючи різні «теореми»…
ЧАСТИНА СЬОМА
Папужине перо
Голос
Педріньйо сидів на найвищій гілці гойаби, їв добрі плоди, а червиві кидав Рабіко, що стояв під деревом.
— Ось виросту, то не можна буде лазити по деревах, — сказав він вголос сам до себе. — Ну до чого б мені хотілось залишитися назавжди хлопчиком… Це ж так цікаво!
— Є на світі дещо цікавіше, — відповів десь за його плечима незнайомий голос.
Педріньйо дуже злякався. Подивився праворуч — нікого, ліворуч — нікого… Що за чудасія?
— Хто тут? — запитав він тремтячи.
Той же голос відповів:
— Я.
— Хто «я»? «Я» — це не ім’я.
Мовчанка…
— А який ти на зріст?
— Приблизно як ти.
— А скільки тобі років?
— Приблизно як тобі.
Якщо такий же на зріст і стільки ж років, значить «голос» також хлопчик… Педріньйо дуже зрадів і запитав:
— А чого ти сюди прийшов?
— Щоб розповісти одну важливу таємницю.
Педріньйо ще більше зрадів.
— Ану, покажися! — крикнув він. — Ти такий же хлопчик, як я, мене не обдуриш!
«Голос» прикинувся, ніби не чує.
Педріньйо трохи розгубився, але не визнав себе переможеним.
— Та я знаю, що ти хлопчик! Яку ж ти можеш знати таємницю? Орден Жовтого Дятла знає всі таємниці.
«Голос» іронічно посміхнувся:
— Ти гадаєш, що знаєш все, а насправді не знаєш нічого. Я прийшов розповісти дуже важливу таємницю: я знаю, як зробити людину такою ж невидимкою, як я.
Ці дивні слова справили на Педріньйо таке враження, що він зачепився ногою за сучок і гупнув униз головою на землю. На щастя, дерево було не дуже високе, отож він не боляче забився. Педріньйо підвівся, змахнув сухе листя, що прилипло до сорочки, і сердито запитав у «голоса»:
— Де ти там, хулігане?
— Праворуч, ліворуч, попереду і позаду, — була відповідь.
Найогидніше у світі — це говорити з невидимкою. Не знаєш, куди повернутися. А «голос», як навмисно, забігав то з правого боку, то з лівого, то спереду, то ззаду, начебто дражнився.
— Це, напевно, дуже приємно бути невидимкою, — сказав Педріньйо кудись у простір. — Ми скільки про це розмовляли з Кирпою!..
— А хто це?
— Це моя двоюрідна сестра Лусія, дівчинка з кирпатим носом. Вона також хоче стати невидимкою. Ти їй покажеш, як це робиться?
— Покажу обом, якщо заслужите.
— А що треба робити, щоб заслужити?
— По-перше, не називати мене хуліганом. А по-друге, поїхати зі мною у Світ Чудес. Подивимось, як ви там поводитиметеся. Поки що єдиний хлопчик-невидимка на світі — це я. Та я почуваю себе дуже самотнім, мені потрібні товариші. Тому я й прийшов сюди.
— Спасибі, що згадав. А де цей Світ Чудес?
— Повсюди. Ось поглянь, у мене є карта, — сказав «голос», простягаючи складений аркушик.
Педріньйо дуже здивувався, побачивши, як карта сама собою розгортається в повітрі. Він простягнув руку, взяв карту і почав розглядати.
— Прекрасна карта, — сказав він, читаючи назви земель і морів. — Навіть Будиночок Жовтого Дятла тут помічено. І свинарник маркіза де Рабіко видно дуже добре. Де ти взяв цю карту?
— Сам склав, мандруючи з олівцем у руках. Світ Чудес дуже стародавній. Він з’явився, коли народилася перша дитина на землі, і існуватиме, поки помре останній дід.
— А легко дістатися туди?
— Дуже легко або неможливо. Залежить від людини. Людині з уявою дуже легко.
Педріньйо не зовсім зрозумів останні слова… «Голос» інколи казав дивовижні речі.
— Багато мандрівників побувало у Світі Чудес, — вів далі «голос». — Серед них були брати Грімм і Андерсен, ти знаєш їх? Вони там довго прожили, багато чого побачили і потім розповіли про все достеменно так, як бачили. Брати Грімм перші розповіли історію про Кагляночку, повністю — все як було. До них ця історія вже гуляла по світу, але кожен розповідав її по-різному…
— Як цікаво! Ну, а карту я можу взяти собі?
— Візьми. Я її напам’ять знаю. Тільки не загуби — іншої такої карти на світі нема.
— Не турбуйся, все буде гаразд, — сказав Педріньйо, ховаючи карту до кишені.— Тепер тільки треба з’ясувати, як туди їхати.
— Не думай про це. Я все знаю. Я поведу вас туди.
— Коли?
