— Послухайте, донно капібаро, ви не знаєте, що сталося з ягуаром з Великої Ріки? Уявіть собі, помер!.. — І сагуї так захитала головою, що білі китиці у неї за вухами настовбурчилися, наче віяло.
— А як він помер, сагуї? — запитала свинка капібара. — Своєю смертю чи чужою?
— Чужою. Забили чужі діти, внуки цієї донни Бенти, що живе поблизу від лісу… Убили, зв’язали ліанами і затягли до себе додому…
І мавпеня сагуї, часто кліпаючи, описало всю сцену. Капібара на відповідь лише безгучно ворушила розщепленою, як у зайця, губою. Подумати тільки! Цей ягуар був грозою навколишніх лісів, повсюди він славився своєю силою та лютістю, і не було звіра, який би його не боявся… Скільки разів мисливці влаштовували на нього облави — і ніякого наслідку: він тікав… І раптом якісь діти, внуки якоїсь донни Бенти… Неймовірно!.. І вже якщо ці діти убили ягуара, то вони легко можуть першого-ліпшого звіра лісового порішити, чи то оленя, свинку пака, панцерника, чи — не хочеться навіть думати — водяну свинку капібара!..
— Прикре становище, — сказала нарешті капібара і знову змовкла, ворушачи губою. — Ці діти, я бачу, дуже небезпечні для нас усіх. Я зберу раду звірів, великих і малих, ми обговоримо цю подію і вживемо заходів…
Цієї хвилини над їх головами пролетів у синьому небі яструб, якого гнали дві пташки бемтеві.
— Подумайте тільки, — по секрету сказала капібара мавпеняті сагуї,— така маленька пташка, а всіх жене, хоч то яструб, хоч сокіл… Не дає до гнізда наблизитися: думає, що всім на світі потрібні її пташенята! — І, задерши догори голову, крикнула: — Годі вам сваритися, не час! Спускайтеся, мені треба з вами порадиться. Ситуація серйозна…
Коли в лісі неспокійно, всі старі чвари забуваються. Довгошия куниця гірара не зачіпає зайців. Видра забуває про голод і навіть інколи люб’язно розмовляє з тими самими рибами, яких звичайно їсть. Вовк і лисиця спокійно проходять повз їжатця, а він навіть не вистромлює свої голки… Ось тому, почувши слова капібари, яструб і обидві бемтеві забули про свою сварку і, спустившись на землю, сіли рядочком на траву, ніби поміж ними ніколи нічого не сталося.
— Діти донни Бенти убили ягуара з Великої Річки, — почала капібара. — Ну, якщо вони убили ягуара, ватажка звірів, то вже напевно можуть убити всякого іншого звіра, не такого дужого, як ягуар. Отож-бо нашому життю загрожує велика небезпека, і нам треба негайно вжити заходів. Я вирішила скликати раду. Запрошуються всі звірі. Ви вмієте літати, і тому призначаєтеся кур’єрами. Облетіть ліс і повідомте всіх, щоб прийшли сюди завтра ввечері; місце сходки — під старим фіговим деревом. Не баріться!
Яструб і обидві бемтеві не стали баритися. Вони полетіли з гілки на гілку з особливим криком, що означав: «Завтра під фіговим деревом великі збори».
Це фігове дерево росло тут з давніх-давен; здавалось, йому років з тисячу, не менше. Це було найбільше дерево у всій окрузі. В його стовбурі час видовбав величезне дупло, в якому вільно могли сховатися чоловік десять. Жодна травинка не росла під ним, тому що трава не росте там, де нема сонця, а крізь величезну крону старого дерева вже протягом віків не проходив жоден промінь.
На другий день, надвечір, почали збиратися звірі. Прибула свинка пака, відома боягузка; примчав олень, стрункий і лякливий; притупав тапір, ледачий і незграбний; пришкутильгала носуха-коаті, весела й добродушна; прибігли вовки і лисиці — «лісові щенята»; нечутно підкралася гірара, гнучка, із злими очима; легко ступаючи м’якими лапами, прийшла хижа чорна кішка ягуарунді. Повільно підкотилися панцерники, закуті в броню; з’явилися видри в м’яких оксамитних шубках; причвалала добродушна морська свинка апареа. І приповзли змії: величезна жибойя, здатна повністю проковтнути живе теля; гримуча змія з брязкальцем на хвості; красуня коралова з ясно-червоною спинкою; мусурана, яка їсть інших змій, не боячись отруїтися. І прискакали жаби з ропухами: кректуха-коваль, квакання якої нагадує удари молота по ковадлу; маленька крякуша, що цілісінький день сперечається із своїми подругами. І прилетіли птахи всі-всі: від чорного смердючого урубу, що живиться падлом, до малесенької пернатої квіточки колібрі. І злетілися метелики з різнобарвними узорами на крилах; і примчали хрущі в блискучих коробочках, і приповз діловитий жук-скрипун з миленьким сонечком; і прискакали коники, і наспіли мурашки.
Мавпи влаштувалися на гілках фігового дерева і посідали в дуплі. Поки нарада ще не розпочалася, вони розважалися тим, що перекидались і викривлялися.
Коли всі зібралися, капібара взяла слово і розказала, яке становище створилося і яка небезпека всім загрожує.
— Біда висить над головою, — сказала вона. — Ці діти вбили ягуара, і тепер від них можна ждати всього: вони як занадяться до лісу, то всім нам не минути лиха. Випадок серйозний!
— Прошу слова, — сказала мавпа-ревун, що висіла на хвості донизу головою серед зелені гілок. — Я вважаю, що найкращий засіб урятуватися від цих хижих звірів — це переселитися всім вам на дерева: ось ми, наприклад, живемо на деревах, і з землі нас не дістати.
— Дурень! — пробурчала капібара, з досадою поглянувши на речника. — Реве сам не знає чого. Мавпи вічно говорять дурниці. Цю нараду ми зібрали, щоб усе обговорити серйозно, бо подія, повторюю, серйозна. Ті, у кого є міркування розумніші, ніж у цього підвісного дурня, хай висловляться.
Черепаха виповзла наперед і сказала:
— Мені здається, найкраще перебратися на інші землі.
— Які землі? — сіпнула носом капібара. — Навколо зовсім нема житлової площі, самі міста й селища… Самі знаєте, люди вирубують ліси, випалюють їх, перетворюють на пасовиська для корів. За мого дитинства можна було йти не зупиняючись сім днів і сім ночей підряд, і навколо все ліс та ліс. Тепер і двох днів не пройдеш, хоч би в яку сторону, в який бік подався, ліс закінчується — будь ласка: селище! Люди зіпсували всю країну. Черепашин план, на жаль, нездійсненний. Ми не можемо піти в інші землі, тому що таких земель немає.
— Що посієш, те й збереш, — сказала ягуарунді.— Ці діти убили нашого ватажка і тим самим оголосили нам війну. Відплатимо їм тією ж монетою: оголосимо війну їм. Зберемо всіх звірів з чіпким пазуром і гострим зубом і нападемо на Будиночок Жовтого Дятла.
Капібара замислилася. Нападати — це було їй не до вподоби. Це справа ягуарів та їх родин…
— Думка добра, — сказала вона вголос, — та воюватимете ви: ягуари, ягуарунді, вовки й лисиці — «лісові щенята». Це ваш фах. Я, наприклад, і пака, і олень, і видра, а також метелики, мурашки і навіть жук-скрипун у війні нічого не розуміємо.
— Ну що ж, ми будемо відповідальні за цей похід, — сказала ягуарунді.— Я особисто зберу всіх ягуарів, гірар, «лісових щенят» нашої хащі для атаки на Будиночок Жовтого Дятла. Головне завдання — перемогти цих дітей, а також з’їсти всіх у будиночку, не поминаючи обох бабів.
Асамблея схвалила включення бабів, і взагалі слова ягуарунді були всім до смаку. Дуже добре, думали звірі, ягуари хай воюють, а ми посидимо в нірках. Чудово!
— Схвалено одностайно, — сказала капібара. — Сеньйора ягуарунді візьме на себе обов’язок домовитися з своїми подругами, а також з ягуарами, з гірарами і з «лісовими щенятами». А ми звірі мирні, травоїди. Ми братимемо участь у кампанії як уболівальники.
Збори розійшлися. Кожен пішов тихенько додому, і незабаром запала тиша… Тільки ягуарунді, як тонка гнучка стріла, носилася по лісу, збираючи хижаків на небачений похід.
Шпигуни Емілії
З тварин, що готувалися до нападу на Будиночок Жовтого Дятла, двоє стали перекинчиками. Це були шпигуни Емілії. Невгамовна лялька вже давно заприятелювала з парочкою жуків, братом і сестрою, що відзначалися блискучою зовнішністю і великим лицемірством: вони прикидалися, ніби цілий день сплять, а самі не пропускали повз вуха нічого з того, що діялося в лісі. На зборах звірів вони також були присутні і з свого затишного кутка все бачили і чули. Вони зразу ж побігли розповісти своїй улюбленій ляльці про те, що сталося.
— Він скликав збори… — таємниче пошепки сказав жук.
— …і вони вирішили напасти на ваш будинок і всіх з’їсти… — додала жучиха.
