— Од-но-го по од-но-му! — відгукнувся звіриний хор, блискаючи лютими очима, вишкіряючи зуби і висуваючи червоні язики.
Асамблея розійшлася, і всі поховалися у своїх лігвах — сьогодні полювання нікому не йшло на думку. Треба було зголодніти до завтрашнього бенкету з людського м’яса…
Жуки-шпигуни все чули з-за свого сучка і майнули, гудучи, розповісти Емілії про важливі події. Лялька чекала їх нетерпляче.
— Ну? — запитала вона, коли хитруни зовсім звичайно вповзли на веранду, прикидаючись, що вони жуки, як всі, і приповзли на світло лампи.
— Завтра атака, — відповідали одночасно жуки, які були близнюками і тому часто говорили водночас, а інколи по черзі: одне слово — жук, друге — жучиха. — Вони зараз збираються під старим фіговим деревом… «Лісові щенята» і гірари заляжуть із боків. Ягуари нападуть, на чолі — вдова… Клянуться, що всіх з’їдять.
Емілія не зблідла і не затремтіла, як зробила б на її місці будь-яка дівчинка. Емілія була лялька. Тому вона тільки сказала:
— Сказати «нападемо,? їмо» — це просто. Важко напасти і з’їсти. Ми боронитимемося. Хай ця плямиста вдова поткнеться… Хай…
Близнюки були просто приголомшені таким спокоєм.
— Але? — запитав жук.
— Як? — запитала жучиха.
— Ви? — запитав жук.
— Думаєте? — запитала жучиха.
— Боронитися? — запитав жук.
— Не знаю, — відповіла Емілія. — Нами Педріньйо командує, він знає. Він вивчає питання… Я також вивчаю. Не знаю, що він вирішив, та знаю, що вирішила я. Я думала, думала, думала і придумала таке… У мене план — як золото…
— Який? — запитав жук.
— У вас? — запитала жучиха.
— План? — запитав жук.
— Га? — запитала жучиха.
— Не можу сказати вголос, — відповіла Емілія, — тільки на вухо…
І, підійшовши до близнюків, Емілія повідомила їм на вухо свій план за тією ж системою, тобто перше слово — жуку, друге — жучисі, третє — жуку, четверте — жучисі і так далі.
Близнюки, приголомшені ляльчиним розумом, відповіли тільки «ж-ж-ж» і, розгорнувши жорсткі крильця, полетіли виконувати наказ.
Як тільки вони зникли з очей, Емілія побігла розповісти Педріньйо все, що узнала від своїх шпигунів у чорних курточках.
Виявляється, Педріньйо вже все вирішив.
— Через те що у нас немає зброї,— сказав він, — то я подумав: треба зробити хідлі для всіх, навіть для маркіза і для курей. Тільки Радника вирядимо до сусідів, його вже раз мало не з’їли, скільки можна? Якщо ягуари нападуть, то побачать, що всі в будинку і на дворі — на високих ногах. Спробуйте дістаньте!..
— А якщо вони злізуть, по хідлях нагору? — запитала Кирпа.
— Ніяк не можна, — пояснив Педріньйо. — Хідлі будуть дуже довгі, з бамбука, і ми їх намастимо салом, щоб були слизькі. Знаєш, як на сільських святах: ставлять жердину, намащують салом, а на верхівці прив’язують монету або якийсь приз — хто зуміє видертися, тому й дістанеться…
План Педріньйо схвалили всі. Пішли по серп і пилку. Серпом Педріньйо зрізав у бамбукових заростях довгі палиці, а пилкою відпиляв занадто довгі кінці і зробив хідлі для всіх однакові. Потім просвердлив дірки і засунув у кожну дірку поперечку, щоб було куди ставити ноги.
Коли хідлі були готові, влаштували маленьку репетицію. Ходити на хідлях неважко, але потрібна деяка практика.
Педріньйо показав приклад: виліз приставною драбиною і став на хідлі. Потім зробив кілька непевних кроків по землі, мало не втратив рівновагу, але якось утримався… Через кілька хвилин він навчився так чудово ходити на хідлях, начебто ніколи в житті не ходив інакше.
Кирпа також навчилася зразу і майже побігла на своїх довжелезних бамбукових ногах.
Граф і Емілія не відставали від старших… Залишався Рабіко.
— Зараз почнуться ускладнення, — казала Кирпа, коли черга дійшла до знаменитого маркіза.
І наче у воду глянула — ускладнення почалися негайно. По-перше, виявилося дуже незручно, що у Рабіко чотири ноги, а, не дві, як у всіх порядних людей. Третя і четверта були зовсім ні до чого і просто заважали: якщо можна чудово жити з двома, то навіщо їх чотири?!
Цілісіньку годину прив’язували чотири хідлі до чотирьох ніг нещасного поросяти. Потім ще годину вчили його зберігати рівновагу. Як він верещав, брикався, жалівся! Можна було подумати, що його ріжуть… Привернута цим зойком, на порозі кухні показалася тітонька Настасія і мало не зомліла з переляку, побачивши, як вся компанія ходить «десь на щолопку».
Біжіть скоріше сюди, сеньйоро! — закричала вона в кімнати. — Погляньте, який
Донна Бента висунулась у вікно і дуже здивувалася, побачивши, що внуки бігають на таких високих хідлях.
— Обережніше! — крикнула вона. — Якщо упадете, то залишитеся з кривим носом на все життя/ І що це за безумна витівка?
Довелося все їй пояснити, тим більше, що і їй, і тітоньці Настасії також належало стати на хідлі, коли прийдуть ягуари.
— Завтра на нас нападуть ягуари, бабусю, штук п’ятдесят, — сказав Педріньйо, — і через те що у нас нема зброї, то я придумав ось такий спосіб.
— Ягуари? П’ятдесят? — повторювала донна Бента, цілком розгублена. — Та хто це сказав?
— Жуки-близнюки, приятелі Емілії, бабусю, — сказала Кирпа. — Вони повідомили, що ягуари хочуть по-мститися за убитого. Завтра.
Обидві бабусі, природно, дуже засмутилися: ці діти зрештою в могилу заженуть, от що. Тітонька Настасія так злякалася, що у неї очі стали завбільшки з чайні чашки, а язик просто прилип піднебіння. Вона тільки хрестилася дрібно-дрібно і навіть не зітхала.
— Та що ж це таке, Педріньйо! — розсердилася донна Бента. — Ви мене з розуму зведете! Ягуари, аж п’ятдесят, а ми тут з тітонькою Настасією внизу… самі…
— Єдиний засіб, бабусю, це вам обом також навчитися ходити на хідлях. Твої вже майже готові, а для тітоньки Настасії — онде ті…
Обидві бабусі ще більше зажурилися. Спочатку вони злякалися тільки ягуарів, а тепер ще боялися упасти… Та що ж робити? Залишатися внизу, щоб тебе спокійнісінько з’їли?!
Ох, попри свої шістдесят років і ревматизм, бідна бабуся вилізла приставною драбинкою і стала на хідлі, люб’язно підставлені її внуком. Це далося нелегко («М’язи не ті…» — пояснив Педріньйо сестрі). Кілька разів бабуся хотіла відмовитися, та Педріньйо щоразу казав: «Ну, якщо ти хочеш, щоб тебе з’їли, як бабусю Червоної Шапочки…» — і сердешна сеньйора лізла далі. Нарешті вона стала на хідлі і навіть зробила кілька непевних кроків подвір’ям.
— Ну, гаразд, — сказав Педріньйо, що командував парадом. — Тітонько Настасіє, тепер ти…
Нічого не вийшло. Стара негритянка була ще незграбніша, ніж її хазяйка і Рабіко разом взяті. Після незліченних спроб вона стала на хідлі, зразу ж втратила рівновагу і з зойком полетіла донизу. На щастя, вона упала на дріт до сушіння білизни і не забилася.
— Не полізу на риштовання! — кричала вона, ще не відчепившись від дроту. — Хай мене краще ягуари живцем зжеруть! Не стану соромитися на старості літ! Шибеники, бешкетники!..
Та казати, начебто краще бути з’їденою живцем, — це пусті балачки. Як покажеться ягуар, то будь- який каліка злізе на будь-яку жердину, навіть змащену салом. На другий день тітоньці Настасії довелося в цьому переконатися…
