— Хто він? — запитала Емілія.
— Капібара.
— Значить, вона, — поправила Емілія, вимоглива в питаннях граматики. — А хто вони?
— Ягуари, гірари і «лісові щенята».
— Вирішили напасти, так? Ну, хай приходять. Їх тут жде добра зустріч. У мене є підхожий рожен; як тикну я цих ягуарів, гірар і «лісових щенят», то їм ще доведеться повертітися…
Та, коли жуки докладно розказували все, що чули на нараді звірів, Емілія зрозуміла, що справа серйозна, і вирішила негайно попередити Педріньйо. Та перед своїми шпигунами вона не хотіла показуватися стурбованою.
— Подивимося! — сказала вона, звертаючись до жуків, приголомшених таким спокоєм. — Подивимося! Ми недавно вбили плямистого ягуара, величезний екземпляр, і така ж доля чекає всіх, навіть левів та гіпопотамів, якщо вони з’являться. Ця звірина ще переконається, що з нами жарти погані. Напасти на будинок!.. Нахаби… А коли бій?
— День ще не призначено. Ягуарунді бігає лісом і збирає військо.
— Чудово! — гукнула Емілія, не змелькнувши оком. — Шпигуйте й далі і доповідайте мені про все, що побачите. Я переговорю з Педріньйо.
Емілія щодуху побігла додому і ще здалеку почала кликати Педріньйо. Він був на веранді і робив сильце на птахів з листя імбауби.
— Кинь! — крикнула Емілія, збігаючи на ганок. — У нас великі новини: на наш будинок збираються напасти ягуари та їхні родичі!
Педріньйо спантеличено поглянув на ляльку.
— Що за нісенітниця, Еміліє? Напасти? Чому?
Емілія переказала свою розмову з жуками.
— Нам оголосили війну, ось що, — зробила висновок вона. — Ми вбили ягуара, і тепер вся ягуарова рідня хоче з нами поквитатися.
Педріньйо подумав кілька секунд. Потім попередив Емілію:
— Бабусі жодного слова, тітоньці Настасії теж, вони помруть з переляку. Я обдумаю становище і організую оборону. Біжи швидше до Кирпи й до графа і скажи їм, що я їх жду під великою жабутикабою. Тут, на веранді, не можна розмовляти — бабуся почує.
І ось під великою жабутикабою відбулася нова нарада. На ній було, правда, менше присутніх, ніж на недавній нараді звірів, але зібралися всі члени Ордену Жовтого Дятла, навіть маркіз де Рабіко. Коли всі посідали на траву, Педріньйо попросив Емілію розповісти свою розмову з жуками. Емілія розповіла і закінчила так:
— Війна серйозна. Ягуари мають з’їсти всіх двоногих у будинку.
Маркіз де Рабіко посміхнувся. Якщо ягуари збираються їсти двоногих, то він, чотириногий та ще й з титулом, напевно, поза небезпекою. «Добре бути чотириногим!» — подумав Маркіз і рохнув…
Педріньйо почав обдумувати план оборони.
—:; Знаєте що? — сказав він. — Я викопаю рів навколо будинку.
— Даремно, Педріньйо, — сказала Кирпа. — Ягуари здорово стрибають. Хоч який рів перестрибнуть.
Педріньйо визнав, що сестра має рацію, і почав думати далі. Потім сказав:
— В такому разі будинок треба обгородити парканом з гострих палиць. Зробити частокіл, як робили індіанці.
— Неможливо, — знову заперечила Кирпа. — Щоб зробити частокіл, треба людей наймати: хіба ми можемо самі стільки палиць нарубати і в землю встромити? Не вииде з частоколом. Треба придумати щось інше.
І, повернувшись до графа, який ще не промовив жодного слова, запитала:
— А яка ваша думка, графе?
А що граф був рослиною, то він зовсім не почував страху перед ягуарами та іншими м’ясоїдами. Корови, коні — це інша справа, їх він боявся… Тому він відповів ущипливо:
— Напад ягуарів? Оце така небезпека! Що таке ягуари? Якби на нас мали напасти корови, тоді ще зрозуміло… Але ягуари…
— А ти, Рабіко, що думаєш? — запитали маркіза.
Маркіз ніколи нічого не думав. А якщо й думав, то хіба тільки про їстівне… Коли його питали, що він думає про гарбузи, шкірку банана, коріння маніоки, то він охоче розповідав. Але щодо ягуарів…
— Я вважаю, що… що… що… — пророхкав маркіз і поперхнувся.
— Щощощощникіі.т Для такої відповіді не варто і рота роззявляти, — сказав Педріньйо. — Ми повинні щось надумати. Вирішити. Випадок серйозний. Дуже. Наші життя в небезпеці, і бабусине життя, і тітоньки Настасії. Ну-бо! Де ваші думки? Варять у вас казанки чи ні?!
— У мене думка! — вигукнула Кирпа, радісно плескаючи в долоні.
— Яка? — хором запитали всі, заглядаючи їй у рот.
— Залишити все до завтра. Важливі речі треба завжди обдумувати гарненько, не можна вирішувати так раптом, спохвату. Адже бій не зараз, бо ягуарунді ще не домовилась із знайомими. Поки вона домовиться і вони розроблять план атаки, мине ще кілька днів. А зараз у мене для вас є сюрприз. Пішли…
З цими словами Кирпа підвелась і побігла до струмка. Там, на березі, тітонька Настасія вчора щось сховала за великим каменем, у купі сухого листя…
— Ну, що, Кирпо, що там?
Кирпа розгребла листя, і перед очима всієї компанії виникло чудове гроно кокосів сорту «брежаува».
— У-ра! — крикнув Педріньйо — він дуже любив кокоси. — Де ти дістала?
— Учора ввечері бабусин приятель дядько Теодоріко прислав нам у подарунок. Тітонька Настасія сховала, щоб ми не взялися відразу ж їсти на веранді і не забруднили підлогу, як того разу…
Всі сіли на траву навколо кокосів і почали їх розбивати об камінь.
— Розкіш! — сказав Педріньйо, коли покуштував чудесний білий м’якуш достиглого кокоса. — Дядько Теодо-ріко дуже добре зробив, що прислав. Еміліє, покуштуй кусочок…
Через кілька хвилин усе навколо було всіяне кокосовою шкаралупою, і рильце маркіза де Рабіко тикалося в кожен шматочок: чи не залишилося трошки соку? А тим часом ягуари в лісі домовлялися між собою і призначили атаку на завтра. На щастя, наша знайома пара жуків усе підслухала, сховавшись за сухим сучком…
Стратегічний план
— Вони вбили мого чоловіка! — рикала тремтячим від люті голосом величезна гладка ягуариха. — Я овдовіла через цих гидких дітей! Убили мого любимого чоловіка та ще зв’язали ліанами і потягли по землі, ось що образливо… Я вимагаю помсти за цей злочин!
— Помста! Помста! — замуркотіли пуми й гірари.
— Помста! Помста! — загавкали вовки й лисиці — «лісові щенята».
— Помста! Помста! — рикала ягуарова вдова.
Ягуарунді забрала слово:
— Пропоную: завтра на світанку будинок оточити. Гірари й «лісові щенята» заляжуть на правому й лівому флангах… Ягуари розпочнуть атаку…
— Браво! Браво! Згодні! — хором зарикали звірі.
— Нападемо на-Л$удинок, — сказала ягуарова вдова, — і з’їмо всіх.
— З’ї-мо всіх! — відгукнувся звіриний хор.
— Одного по одному… — вела далі ягуарова вдова.
