Хроніки Якуба Вендровича

пошукай їм ще якусь халупу, щоб мали де перекантуватись...

- Халепа, а я вже розмріявся, куди ж ті грошенята витратити... - зажартував. - Ну, а як справи зі збутом?

- Ідеально. Сьогодні отримав четверте замовлення і знову на тисячу штук. Почало клювати, нема куди відступа-( ти. Якщо зараз втратимо імідж, тоді жодна серйозна фірма І не захоче з нами мати справу. До кінця місяця мушу доста-I вити п'ять тисяч екземплярів, а працівники зможуть зроби-і ти максимум чотири. Відтак, як не крути, треба додаткову '(¦ робочу силу.

- Але поки нові ввійдуть в курс справи...

! - Не перебільшуй. Швидко навчаться. Ну, тиждень по-

[ мучаться, а там піде як з маслом. Та й робота, по суті, не складна.

- Переконав. Висилаю тобі п'ятнадцять тисяч новими. Зав-; тра зранку перевір рахунок. І який тепер мій процент в бізнесі?

- Зараз в тебе сорок два проценти... плюс нових п'ятнадцять тисяч... і разом - рівно сорок дев'ять.

' - Нормосі Ну, тоді до зустрічі!

- Бувай!

Павел поклав телефонну слухавку. Тієї ж миті з цеху пролунав пронизливий людський крик. Так кричать лише від жаху.

- О Господи! - вигукнув. - Тільки не нещасний випадок. Помчав через коридор. Коли спускався сходами, трохи

оговтався. Там, поверхом нижче, в цеху, найбільш небезпеч-? ним інструментом була дрель. Ніякої серйозної травми не могло статися. Ну, хіба хтось молотком по пальцю. А може, г- хтось випадково собі дірку в руці просвердлив? Всі його [ працівники були застраховані, як годиться. Цех відповідав І усім нормам промислової безпеки. Так роздумуючи, Павел < вже був біля входу в цех. Робітники тісно обступили потерпілого, який сидів на стільці. Перед власником всі розступилися. Потерпілий не був травмований, але в очах застиг переляканий погляд.

- Що трапилося? - делікатно запитав Павел.

- Вона стояла там, - пробурмотів робітник. - Стояла на і сходах і помахала мені рукою.

І - Хто? - запитав Павел.

і - Ну, вона, і вся така... прозора... - продовжував мляво. -; Я дивлюся, а вона... о Господи, а вона мені рукою махає...

'¦ - Що там було? - запитався інших. - Що ви бачили?

- Привида, - сказала дівчина, яка сиділа і робила алфавітний покажчик. - Привид стояв на сходах.

- Хто ще бачив? - запитав.

Ще троє підняли руки.

- Послухайте, - Павел старався говорити спокійно і авторитетно, - вже пізно. Ви всі змучені. Це моя вина, що заставляю вас працювати понад норму. Вже майже десята вечора, а привиди з'являються лише опівночі. Окрім того, вони скоріш за все вибрали б закинутий замок, а не фабрику. Я впевнений, що вам просто привиділося.

Потерпілий знову скрикнув і якось дивно сповз із крісла. Губи посиніли, але це не було схоже на інфаркт. Декілька людей, які стояли відразу за кріслам, замашисто перехрестилися. Всі невизначеним поглядом вдивлялися кудись Павлу за спину. Павел обережно оглянувся. Щось подібне до ватяної хмари стояло біля сходів і так, ніби приглядалося на них. І він ЦЕ відчував! Відчував, але не знав, що це таке. Точніше, в глибині душі, звичайно ж, він здогадувався, але з останніх сил відкидав від себе цю думку. Скорлінський обернувся в бік хмари, уважно подивився, кашлянув і сказав переляканим працівникам:

- Це ж треба! Мабуть, прорвало трубу з теплою водою... Це ж навіть не дивно, що в такий холод пара зібралася... - але трепет в голосі видав його і він зрозумів, що всі присутні в цеху думають про одне і теж. Думають про те, про що він сам не знайшов у собі сили волі зізнатися. - Добре. Вже пізно і ви всі змучені. Розбігайтеся по домівках, а я залишуся і сам вирішу цю проблему.

їм навіть не потрібно було двічі повторювати. Коли стихли останні кроки, Павел пішов і закрив за всіма двері. В квартиру повернувся через запасний вихід.

Наступного ранку Павел поїхав на антикварний ринок Варшави - відомий, як «Коло». Там купив одинадцять ікон і повернувся додому, одразу ж розвісив їх на стінах у кожній кімнаті в квартирі, і в цеху. Відразу з'явилося відчуття безпеки, яке наповнило його серце.

Гроші людям потрібні. Тому люди, як правило, ходять на роботу, щоби їх заробити. Наступного тижня звільнилося лише дві людини, але на їхнє місце швидко знайшлася заміна. Загалом той тиждень видався дуже успішним. Павел заніс у Центр зайнятості заяву з проханням надати ще п'ятнадцять нових працівників. Правда, було одне АЛЕ. Скорлінський не взяв до уваги, що звільнені не триматимуть язики за зубами. Чого, зрештою, треба було й очікувати. Щойно Павел заходив у місцевий продуктовий магазин, який знаходився напроти його будинку на першому поверсі фонду Вальбергів, всі клієнти враз замовкали і опускали очі. Тому, невдовзі, завдяки такій славі, безробітні в його цех не виявляли бажання приходити на роботу.

Однак, в середу прийшов журналіст із газети «Супер-екс-прес», щоб взяти в нього інтерв'ю. Інтерв'ю, як було домовлено заздалегідь по телефону, мало на меті розкрити тему можливостей та перспектив його маленької фабрики на великому ринку паперового та видавничого бізнесу. Але, як зазвичай буває з «жовтою пресою», розмова швидко пішла в інше русло, і посипались запитання, які стосувалися теми привидів, а не бізнесу Павла. Скорлінський був вимушений попросити журналіста передчасно покинути територію фабрики, в чому йому допоміг спонтанний натовп працівників. Після того, як представник нової хвилі польського капіталу скандально, ба навіть брутально, порушив право на свободу друкованого слова в демократичній країні, Павел перебував у центрі уваги засобів масової інформації, які, до того ж, полюбляли поласувати окультною тематикою. Це ж сенсація!

В четвер і в п'ятницю почалися візити з періодичних видань «Чародійка», «Не з цього світу», «Світські хроніки», «Детектив», «Скандали» і ще якогось журналу, який присвячений темі НЛО. Павел усіх їх прогнав і в розпачі написав на клаптику паперу заяву, яку скопіював і розвісив на найближчих зупинках, місцевому магазині і дверях фабрики.

В суботу один журналіст пробрався до цеху, як потенційний безробітний. Павел відразу зрозумів, що й до чого, але роботу дав. І то ще яку! Поставив бідолаху біля станка, дав голку і сказав вручну пришивати металеві кутники до орга-найзерів, виправдовуючись, що станок поламався. Ще й подвійну норму дав. Отак відважний посланець преси після двох годин важкої роботи з поколеними пальцями зник із нової роботи. Бізнесмен споглядав на втечу журналіста і сміявся від щирого серця.

- Ти бач, ікони допомогли, - сказав сам до себе.

Ввечері нарешті розпогодилося. Павел налив собі бокал «Малібу», взяв пульт у руки і сів якнайзручніше в кріслі навпроти телевізора. Десь біля опівночі закінчився традиційний перегляд улюбленого ток-шоу. Скорлінський взяв пляшку з наміром занести її в кухню і поставити в холодильник. Попрямував до дверей, але його ступні приємно зупинилися, можна навіть вжити порівняння, втопилися в килимі. На дотик це нагадувало мох. Як він любив це заспокійливе відчуття! Несподівано Павел спіткнувся і впав, мов колода. Те, що він спіткнувся на рівному килимі, здивувало його і збентежило. Пляшка, звичайно, випала з рук і покотилася по паркету, поки хтось своєю ступнею не зупинив її.

Коли Павел витягнув із кишені револьвер, здається, саме ця річ стала незамінним атрибутом халату, і піднявся на ноги, то привида вже не було. Павел підняв пляшку і уважно її оглянув. Етикетка в кількох місцях відклеїлася і виднілися відбитки! І були це відбитки звичайнісінької людської стопи. Сліди пальців були маленькі, а це означає, що і сама нога менша від його. Такі відбитки пальців може мати молода, якщо не юна дівчина. Павел матюкнувся і пішов вниз на перший поверх. Вийшов із дому і вирішив прогулятися навколо кварталу. Вітер легко колисав гілки дерев. Що там поліцейські казали, що квартал бандитський?.. А мені байдуже! Йому вже нічого не страшно. І справа тут навіть не в револьвері, який гріє лівий бік Павла, а той факт, що навіть вмілі шахраї і бандити після заходу сонця бояться показуватися на подвір'я, де гордо стоїть його фабрика!

Все. Потроху він заспокоювався. Це все лише здалося. Здалося, от і все! Ну, духів же не існує! Точніше, так комуністи говорили, що їх немає. А зараз комунізму ніц, може, вони таки існують?