Хроніки Якуба Вендровича

пагорби, які ховалися в густому лісі. З двох сторін вздовж дороги росли тополі. Надворі осінь. Дорогою проїхала вантажівка. Субота. Завтра він, як парох, буде відправляти свою першу месу. Отець Павел потягнувся і з задоволенням вдихнув на повні груди свіже ранкове повітря. Він вже навіть полюбив це селище. Його медитацію перервав поліцейський патрульний автомобіль. Машина була не першої свіжості і деякі деталі трималися на чесному слові, вікна були настільки захляпані болотом, що важко було зрозуміти як їм вдавалося щось через них побачити. З машини вийшло двоє міліціонерів. А взагалі-то вони навіть не були схожі на них. Вони більше були схожими на людиноподібних істот, які натягли на себе не найкращої якості і невідповідного розміру форму. А між собою, як два рідних брати, і в певному сенсі навіть нагадували осіб із вчорашнього страшного сну. Вони мали такі ж виразні риси обличчя над очними орбітами, випуклі вилиці, асиметричний приплюснутий лоб і маленьке дуже втягнуте підборіддя.

- Отець Марковський? - переконався перший людиноподібний. - Я тут дільничний. Мене звати Юзьва.

- Чим можу допомогти? Може, Вам посвятити відділок?

- Ми тут не за дурницями приїхали, а у справі, - пояснив другий пітекантроп. - Вчора вночі люди бачили Вас на місці злочину. Там, де спалили маєток Бардака.

- Не заперечую, що минулої ночі я сповідав людину при смерті в якомусь будинку на погорбі, якщо Ви про це.

- Ну. Це вже добре. А хто Вас туди завіз, а?

- Враховуючи той факт, що мені, як особі духовного сану, не прийнято говорити неправди, я просто буду вимушений скористатися своїм правом свободи совісті і відмовити Вам у подальшій співпраці. На цьому наш діалог щодо цієї теми вичерпано, - з гідністю відмовив отець Павел.

- Шо?! - здивувався міліціонер.

- А це означає, що він нам більше нічого не скаже, ти, дурень! - пояснив йому дільничний.

- Шо не скаже? Та я йому... - розізлився другий і вже був схопився за палицю.

- Чекай, ще не зараз, - заспокоїв його Юзьва. - Ой, не добре, отче, ви так у нас починаєте. Ми ще якось з Вами поговоримо, - і дільничний єхидно посміхнувся. - Ми зараз йдемо, але ще повернемося. А! Я зовсім забув попередити. Як тільки нам попадеться будь-який транспорт з Вашими вервичками, от тоді зустрінемося і поговоримо інакше. А ми зі свого боку і митницю вже попередили. Ми Вам, чорній мафії, ще покажемо, хто тут хазяїн

На тих словах мавполюди у мундирах сіли в машину і поїхали. Священик повернувся до своєї кімнати і в роздумах почав гортати зошит із записами фінансових махінацій. Декілька останніх аркушів виявилися чистими. Неочікувано він помітив, що кожен із них позначений маленьким знаком у вигляді двійки з перекресленим хвостиком. Шифр. Там було щось приховане від чужого ока. Понюхав сторінки. Легкий, ледь чутний запах цибулі відчувався поміж запахом старого паперу. Отець Павел посміхнувся. Сік з цибулі. Це ж найпростіше невидиме чорнило! Пішов до господині і позичив праску. Акуратно випрасував кожну на перший погляд порожню сторінку. Лінії, написані цибулевим соком, під дією температури чітко забарвлювалися коричневим кольором. Віддавши праску, отець занурився досліджувати таємне послання. Як і кожен лист, записка була датована минулим тижнем. Той, хто її залишив, прожив після цього ще два дні.

Моєму потенційному наступнику.

Після аналізу всіх доступних мені документів, мені здається, що я нарешті розгадав страшну таємницю цього селища. Ця парафія не що інше, як місце заслання священиків з дещо ліберальними поглядами. Час перебування на цій парафії кожного з нас триває не більше року. І завжди завершується летальним «нещасним» випадком. За останні двісті років в архівах знайшлося лише три винятки. В кожному з випадків настоятелі цього храму жили тут приблизно від двадцяти п’яти до сорока років. У порівнянні зі звичною річною практикою, роблю висновок, що ті священики змовилися з місцевою мафією. Навіть єпископська курія поставила хрест на цій землі і цих людях. Вони занадто слабкі, щоб ввести в дію покарання у вигляді екстермінації для непокірних відступників у Святій Вірі. А цей спосіб інквізиції, хоч на сьогоднішній день не дуже гуманний, але запевняю, що в цій ситуації — єдине рішення, щоб позбутися цієї зарази. Я вже відчуваю зашморг на своїй шиї, і він повільно звужується і тисне. Я не знаю, чому вони закривають на це очі.

Ця парафія — дефіцитна. Вони хочуть, щоб костел став руїною і тоді можна буде його закрити. На жаль, у цьому питанні я побачив спільне, як від дій курії, так і від місцевої мафії. Я показав декілька фотографій, які встиг зробити за час мого перебування в цьому селищі, своїм друзям-археологам. Спочатку вони всі розсміялися, що я зробив фотомонтаж із справжніми неандертальцями. За їх описами у місцевих жителів міститься рідкісне скупчення рецесивних властивостей. Я ще не знайшов наукового пояснення, але це залишається фактом. Всього їх налічується сім кланів. Вендрович стверджує, що старий Михайло Бардак кається і хоче від них відректися, але вони йому не дають спокою. Варто було б із тим Михайлом поговорити, але він не виходить з дому через хворобу, а прийти до нього — це рівносильно, що накликати на себе смерть..

В цьому місці записка обривається.

- Неандертальці? - здивувався отець. - Але вони й справді так виглядають... І він знав Вендровича.

Отець Павел витягнув з кишені мобільний і набрав номер дому пристарілих в Любліні для священиків на заслуженій пенсії. Попросив до телефону отця Роговського.

- Слухаю, - у слухавці було чути голос доброго старого сповідника.

- Низький уклін від Павла Марковського.

- Привіт, Павлику! Які ж проблеми цього разу мучать твою голову?

- Шукаю відповіді на декілька запитань. Нещодавно став настоятелем на парафії...

- Вітаю! І як успіхи?

- Тут коїться щось дивне. Я навіть до кінця сам не можу зрозуміти. Ех, ця Дембінка...

- Тебе призначили настоятелем у Дембінці Дворській?

-Так!

- Що ж ти накоїв такого, сину мій?!

- Та екзорцизми над панками в Яротині відправляв. То я про Дембінку... Виходить, щось тут не чисто?..

- Навіть більше. Там помирають. За дивних обставин і в короткий термін. Майже жоден із настоятелів не помер своєю смертю, чи хоча б від старості. Ще коли я вчився в семінарії, а це було понад шістдесят років тому, вже тоді ходили чутки, що це місце прокляте. Скільки в тебе було мирян на недільному Богослужінні?

- Я ще не мав можливості відправити святої меси. Я тільки вчора приїхав.

- Хи-хи. Ще здивуєшся. Але, не важно. От лише будь обережним зі старожилами з тієї діри. Тобто з автохтонами.

- То якісь новенькі у цій місцині?

- Порівняно, так. Вони переселенці зі Східніх Кресів і то, це не їхнє корінне місце походження... Можливо, з глибинки Росії. .. Хто їх тепер знаї Так-от, старих ти відразу впізнаєш. Вони такі мавпоподібні. Схожі на недорозвинутих. Я думаю, що це в них від декількох поколінь хронічного недоїдання і алкоголізму. Зіпсутий генотип. Там їх проживає десь сім розгалужених сімей. Візьми до уваги, що вони дуже опираються пізнанню Слова Божого.

- Але в мене є ще одна проблема. Тут в околиці крутиться якийсь Якуб Вендрович.

- Правда. А й справді до Войславіц рукою подати! Ех, старий Якуб...

- Ну, власне. А хто він?

- Якуб? Спеціаліст широкого профілю. Найкращий світський екзорцист в країні. Тобто, поки тверезий, а це рідко трапляється. Інколи церква, широко не розголошуючи, користується його вміннями.

- А які саме вміння? Що він вміє?

- Існує такий жарт, що злого духа можна вигнати сильнішим злом. Щось у такому стилі. Звичайно, що Якуб не використовує нечисті сили зла, але, здається, нечисть таки не переносить компанії самого Якуба. А два священики, які пробували його висповідати, отримали інсульти від почутого.